Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Стародавня доба

Населення України в І тис.н.е.

На тлі причорноморських степів Криму цього часу з'являється Візантія, котра стала спадкоємицею Римської імперії. Їй удалося втримати свої позиції в Криму до середини VII ст.н.е. По цьому тут більш активними стали хозари, які включили ці землі до складу свого каганату. В період раннього середньовіччя Крим населяли крім місцевих таврів ще й тюркути, болгари, готи та представники інших народів. Кочовики мешкали у степовій частині півострова, а родючі гірські долини та прибережні території займали землероби.

В V-VI ст. посилився тиск на візантійські володіння варварських племен, що змусило Константинополь посилити свої оборонні споруди. В першу чергу укріплювались старі міські центри. Але потребували захисту й обширні території передгірського та гірського Криму, де проживали піддані імперії або її союзники — федерати.

Вже в часи правління імператора Юстініана. І (527-565 рр.) у південно-західній частині півострова була зведена система так званих довгих стін, які закривали проходи в гірські долини, заселені готоаланами. Це позбавляло кочовиків можливості нападати зненацька. Трохи пізніше поряд із стінами з'являються нові фортеці, де перебували військові гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок мирне населення. Тож, навіть прорвавшись через «довгі стіни», шанси взяти полон були невеликими. Крім того, на узбережжі піднімається ще один укріплений порт — Сугдея (сучасний Судак).

Поряд з військовим будівництвом візантійська адміністрація проводила широкі акції щодо поширення християнської релігії. Формування нової релігійної ідеології таврійського населення відбувалося під значним впливом і через культурні зв'язки з Херсонесом — місцем шанування багатьох християнських святинь. Будівництво культових споруд на території фортець федератів імперії велося за допомогою візантійських майстрів. Але хоч у IV ст. н. е. вже й існували на півострові дві єпархії, нова віра зайняла міцні позиції тільки в другій половині І тис. н. е. Про це свідчить застосування аж до V ст. у Херсонесі кремації — поховального ритуалу проти якого церква боролась.

У VII ст. до складу Хозарського каганату потрапляє частина Східного Криму, що змусило Візантію вступити в контакти з новим сильним суперником, їх відносини в різний час коливались від дружніх до військового протистояння. А в VII ст. у результаті масової міграції малоазійських греків через іконоборські гоніння на землях півострова з'являється велика кількість поселень та монастирів.

Активному впливу хозар у степовій зоні України передували нові хвилі кочовиків, що, перетинаючи Надчорномор'я, рвалися за добиччю за Дунай, до багатих європейських країн. У 70-х рр. IV ст.н.е. тут з'явилися гуни, що прийшли з приуральських степів. З їх добою, вважається, почалася середньовічна епоха — було покладено край існуванню рабовласницького ладу у Європі, значно змінилась її етнографічна карта.

Римський історик Амміан Марцелін, який служив у східноримській армії, так описує гунів: «Одягаються нони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м'ясом та корінням е мають ані постійних місць помешкання, ані домашнього вогнища, ані законів, ані сталого способу життя, кочують різними місцинами, ніби вічні втікачі, з кибитками, у яких проходить їхнє життя... Ніхто з них не може відповісти на запитання, де його батьківщина... Знайшовши місцину, рясно вкриту травою, вони розміщують свої кибитки колом і харчуються, як звірі; знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розміщені на возах... Вони знищують все, що трапляється на їхньому шляху. Воюють гуни виключно на конях, здалеку сиплячи на ворогів стріли, і намагаються не братися до рукопашного бою. Озброєні вони мечами, дальнобійним луком та арканом, яким стягують противника з коня».

Прорвавшись до Центральної Європи, ці кочовики після спустошливих набігів створили свою державу в Паннонії. На її чолі став 445 р. Аттіла. Але вже після його смерті 454 р. ця неміцна політична структура розпалась.

У другій половині І тис.н.е. зі сходу на захід продовжували кочувати нові групи номадів — авари, болгари, угри. Два останніх угруповання, перейшовши Дунай і поєднавшись з місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн — Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою на долю більшості кочовиків. Про це визначна пам'ятка давньоруської історії «Повість временних літ» (далі — «Повість») засвідчує: «Ці обри воювали проти слов'ян і примучили дулібів (союз племен на Волині), що (теж) були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати (треба) було обринові, (то) не давав він запрягати ні коня, ні вола, а велів упрягати три або чотири, або п'ять жінок і везти обрина — і так мучили вони дулібів. Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Накопичуючи під час військових набігів великі багатства, номади за варварськими звичаями їх і використовували. Про це красномовно промовляють «скарби» ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещипина, Нові Санжари, Ілодоси, Вознесенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї до них входили різноманітні коштовні речі. Очевидно, тут були поховальні чи поминальні комплекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров'ї цих часів.

Дещо іншою була доля Хозарського каганату — одного з могутніх об'єднань кінця І тис. н. е., вплив якого певний час поширювався на території від Кавказу до Дунаю. В період своєї могутності Хозарія протистояла Арабському халіфату і Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов'янських — полян, сіверян, в'ятичів, радимичів). Столицею хозар було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їх населені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Харківщині біля Верхнього Салтова знаходилися значні за розмірами городище, відкрите поселення та могильники, котрі були головним осередком Хозари на прикордонні зі слов'янами.

Крім кочівництва, що було привілеєм вищих прошарків суспільства, хозари займалися землеробством, різноманітними ремеслами, особливо посередництвом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу була й військова справа, розвитку якої сприяла. Візантія, зацікавлена в їх боротьбі зі слов'янами. В цілому ж суспільство переступило рубіж докласових відносин. Серед низів були поширені язичницькі вірування, верхівка ж на певних етапах приймала іслам, християнство та іудаїзм. Розвивалися взаємовідносини хозар зі східними слов'янами. Проте після походу київського князя Святослава 965 р. каганат як держава був приречений на зникнення. Його осіле населення влилося як складова частина до різно-етнічних груп Причорномор'я.

На північних кордонах сучасної України в І тис. н. е. також кипіло життя Тут північніше басейнів Прип яті та Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов‘янами. Останні виявляли велику активність і вже у І тис. н. е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Роси та Білорусі. Інша доля чекала германців, які в першій половині І тис. н. е. із скандинавського регіону через територію Польщі вирушили на південь. Вони досягли земель Волині та Поділля, де мешкали поряд зі слов'янськими та іншими групами населення їх рух до берегів Чорного моря не був блискавичним. В результаті їх поступової міграції й осідання сформувалася так звана держава Германаріха — очевидно, тимчасове об'єднання багатьох різноетнічних угруповань під егідою готів. На території Дніпровського Правобережжя готи проіснували, зберігаючи етнічну відособленість, близько 200 років. Після розгрому гунами германські племена (крім окремих, що ще певний час проживали в Криму і навіть були федератами Візантійської імперії) до кінця IV ст. перейшли далі на захід.