Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Українські землі у складі Литви та Польщі

Московські змагання за українські землі

Розграбування Києва було проявом агресивної щодо навколишніх східнослов'янських земель політики Московського князівства, яке протягом другої половини XV ст. перетворилося на могутню державу. 1478 р. до її складу ввійшла Новгородська земля, а 1485 р.— Тверське князівство, один з найголовніших суперників Москви. В результаті під владою Івана III був об єднаний основний масив великоруських земель.

Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого князя московського відбилися на його титулатурі. Від середини 80-х рр. XV ст. він почав називати себе «государем і великим князем усієї Русі», що не тільки підбивало підсумки об'єднавчим змаганням, а й містило у собі виразні претензії на зверхність над усіма східнослов'янськими землями, значна частина яких перебувала у складі Литовської та Польської держав. Це цілком усвідомлювали їх правлячі кола, про що свідчить дипломатична документація початку 90-х рр. XV ст.

Саме тоді у переговорах між великим князем литовським і послами Івана III останній уперше у практиці московсько-литовських відносин був названий «государем усієї Русі» (січень 1493 р.). Це, зрозуміло, викликало у Вільні рішучий протест. Роз'яснення надійшли лише через півроку: «Государ наш у своєму листі до вашого государя... нового нічого не вставив: чим його Бог подарував, з діда-прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі». Таким чином, претензії московського князя на всі руські землі були підкріплені посиланням на історичну традицію. Спираючись на безперервний династичний зв'язок між московськими й давніми київськими князями, Іван III став на шлях відтворення своєї загальноруської «отчини».

Важливу роль у формуванні зовнішньополітичного курсу Московської держави наприкінці XV ст. відігравали суто економічні мотиви, й передусім інтереси торгівлі. З переходом під владу Москви Новгорода та Івері було частково вирішено історичне завдання виходу до північних і західних торгових шляхів. Що ж до південного напрямку, то тут принципове значення мав дніпровський шлях, який вів у Крим і далі, у країни Сходу.

Однак умови для торгівлі тут були досить несприятливими. Дипломатичне листування 80— 90-х рр. XV ст. рясніє численними скаргами московських купців на утиски з боку представників литовської адміністрації. Російські посли активно обстоювали у Литві економічні інтереси своєї держави, вимагаючи гарантій безперешкодної торгівлі. Однак існували й інші, суто воєнні, засоби розв'язання проблем. Вперше їх було застосовано наприкінці 80-х рр. XV ст. Точніше датувати початок війни між Московщиною та Литвою неможливо: формально її так і не було оголошено, хоч конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали протягом усього передостаннього десятиріччя XV ст., що й дало підстави відомому історику О. О. Зиміну назвати ці події «дивною війною». Особливо погіршилася ситуація на прикордонні після смерті Казимира (7 червня 1492 р.), з якою істотно зросла воєнна активність Москви.

Новий литовський князь Олександр Казимирович, не маючи необхідного політичного і воєнного досвіду для відкритої боротьби, намагався уникнути конфронтації з Московщиною. Він сподівався на мирне полагодження спірних питань через шлюб з дочкою Івана III — 18-річною княжною Оленою.

Ідея династичного союзу не була новиною для московсько-литовських взаємин. Свого часу розроблялися плани шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Івановича Донського; двоюрідний брат останнього Володимир Андрійович був одружений з Оленою Ольгердівною, син Василій — з донькою Вітовта Софією. Що ж до шлюбу Олени Іванівни та Олександра, то, укладаючи його, литовський князь явно помилився у своїх політичних розрахунках: він не лише не усунув напруженості у міждержавних відносинах, а й зав'язав новий вузол суперечностей між Москвою та Вільно.

Іван III звинуватив зятя у тому, що він всупереч передшлюбним обіцянкам, «неволить» Олену в католицтво. Під тим же приводом — утисків православних — перейшли на службу до Івана III нащадки тих московських князів, які за півстоліття до цього знайшли притулок на території Литовської держави, де їм було надано величезні володіння на Сіверщині. Це й спровокувало московсько-литовську війну, яка тривала протягом 1500—1503 рр.

Олена вважала себе винуватницею усіх цих подій. Однак, зрозуміло, причини війни полягали не в обставинах її життя у Литві. Укладаючи мир з Олександром 1494 р., Іван III не збирався відмовлятися від своїх претензій на всі руські землі. Що ж до поголосу про насильне покатоличення руських земель, то його фальшивість цілком очевидна, як і спроби копіювання ситуації 1500 р. через вісім років, під час повстання Михайла Глинського, котрий також поширював аналогічні чутки.

Католик за віросповіданням, європейськи освічена людина, Михайло Львович Глинський (що походив з незначного князівського роду, який дістав своє прізвище від Ілинська на Сулі) зробив блискучу кар'єру при дворі Олександра, обійнявши уряд маршалка двору і отримавши великі маєтності. Після смерті Олександра (19 серпня 1506 р.), якого заступив брат Сигізмунд, становище Глинського помітно похитнулося. Поразка ж ініційованих ним у лютому 1508 р. авантюр змусила його шукати підтримки московського князя, котрий обіцяв передати йому всі волості та міста, які він «придобуде» у Литві. Де б не з'являлися загони Глинського, вони, за його власними словами, «вогонь пускали й шкоди чинили», беручи чисельний полон. Певну воєнну підтримку надай йому московський володар, який ще раніше, порушивши укладене 1503 р. на шість років перемир'я, розгорнув бойові дії проти Литви. Та ця допомога виявилася явно недостатньою, що за умов, коли повстання не мало глибоких соціальних коренів, прирекло його на поразку.

У пізнішій традиції Глинський змальовується як оборонець національних інтересів руських земель Литовської держави, виразник настроїв місцевої православної аристократії. Насправді ж, на думку сучасних дослідників, він був лише талановитим авантюристом, здатним перетворити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.

У жовтні 1508 р. закінчилася московсько-литовська війна, Литва була змушена формально визнати втрату на користь Москви сіверських земель, яка фактично відбулась 1500 р. Глинський, емігрувавши до Московщини, не полишав спроб налагодити стосунки із Сигізмундом. Красномовним свідченням цього є його лист громаді м. Гданська, де він, бідкаючись на своє життя, висловлював бажання повернутися до Литви за умов отримання колишніх урядів та маєтностей (1509). Однак ці його плани не реалізувалися, й надалі Глинський мав обстоювати московські інтереси. Зокрема, з його іменем хроністи пов'язують втрату Литвою Смоленська (1514), мешканці якого піддалися Василію III нібито за намовою цього бунтівливого князя.

У контексті смоленських подій згадується й інший український князь (який, до речі, після втечі Глинського отримав його резиденцію Турів) — гетьман Костянтин Іванович Острозький. Він завдав нищівної поразки московському війську в битві під Оршею (8 вересня 1514 р.). Літописне оповідання про цю подію є справжнім гімном «славному й велико умному» князеві, котрого анонімний автор порівнює із славетними полководцями минувшини — Тиграном, Антіохом, Пором, Олександром Македонським; наприкінці ж висловлено побажання, «аби так само бив сильну рать татарську, проливаючи кров їх бусурманську». Це й не випадково — адже на той час напади кримчаків перетворилися на постійний чинник життя українських земель, який істотно впливав на демографічні, економічні та соціальні процеси у регіоні.