Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Українські землі у складі Литви та Польщі

Політичне життя українських земель у другій третині наприкінці XV ст.

Наступником Вітовта став молодший Ольгердович — Свидригайло. Людина примхливої та неспокійної вдачі, він протягом кількох десятиліть завдавав чимало клопоту як великому князю литовському, так і своєму братові Ягайлу. Той тільки під тиском обставин погодився на його кандидатуру, що користувалася особливою популярністю серед руських князів та бояр.

Князювання Свидригайла розпочалося з воєнних дій на пограниччі Польщі та Литви Яблуком розбрату стало західне. Поділля, яке з 1395 р. належало Спиткові з Мельштина. Після загибелі Спитка у битві на Ворсклі воно повернулося до Ягайла, котрий 1411 р. передав його Вітовту в довічне володіння. Втім польські шляхтичі, яких було чимало на Поділлі, неохоче присягали на вірність новому володарю і продовжували вважати свої землі коронними, що цілком відповідало намірам краківського двору приєднати Поділля до Польщі по смерті Вітовта. Тож не дивно, що на звістку про неї поляки захопили кілька замків на західному Поділлі. Це викликало обурення Свидригайла, який у відповідь затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, та не додержав свого слова, і на польсько-литовському прикордонні спалахнула війна, котра, щоправда спиралася не на ініціативу Свидригайла, а на рух місцевих сил.

Поштовхом до початку воєнних дій між королем і великим князем литовським стала образа, завдана Свидригайлом Ягайловому послу. Роздратований поведінкою брата король у червні 1431 р. вирушив на Волинь, де 31 липня зіткнувся із Свидригайловим військом. По битві, яка відбулася під Луцьком, литовський володар був змушений відступити. Місто ж опинилося в облозі, що затяглася на кілька тижнів Пасивність, виявлена Свидригайлом у ході цієї кампанії, певною мірою компенсувалася його зусиллями з мобілізації своїх союзників—німців, волохів і татар. Це й змусило польського короля у серпні 1431 р. піти на дворічне перемир'я із Свидригайлом на умовах збереження статус-кво. Однак справу так і не було доведено до кінця. Через рік, у серпні 1432 р., Свидригайло втратив великокнязівський стіл, який узурпував молодший брат Вітовта — Сигізмунд Кейстутович.

Ця узурпація була незабарно визнана Польщею, правлячі кола якої сподівалися на поступки Сигізмунда у спірних питаннях — зокрема, щодо Поділля. Сподівання виправдались — того ж 1432 р. Сигізмунд своїм актом відступив Польській Короні Поділля і території на волинському пограниччі. Одночасно він визнав зверхність Ягайла як польського короля. До нього чи до його наступника повинно було відійти Литовське князівство по смерті Сигізмунда. Подальша доля Литви вирішувалася обома сторонами, які мали спільно обрати нового великого князя литовського.

Свидригайло, скинутий Сигізмундом, не склав зброї. Протистояння цих двох князів стало стрижнем, навколо якого оберталися історичні події у Литовській державі до кінця 30-х рр. XV ст. їх боротьба мала національне забарвлення, бо Свидригайло тримався силою руських земель, котрі відмовилися визнати своїм зверхником Сигізмунда і, за висловом літописця, «посадили князя Швитригайла на велике княжіння Руське». Водночас серед його прихильників було чимало литовських князів та панів, тобто представників суспільної еліти, яка була його основною опорою і на Русі. На противагу Свидригайлу, котрий обстоював, головно, інтереси аристократії, Сигізмунд намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти.

Можливо, чутки ці виникли в колах, які готували замах на Сигізмунда. Його організаторами джерела називають віленського й троцького воєвод та князів Чорторийських, а вбивцею — «дворянина, родом киянина, на ім'я Скобейко». Змовники сподівалися, що після загибелі Сигізмунда Литовську державу знов очолить Свидригайло. Але наступником Сипзмунда, вбитого у березні 1440 р., став 13-річний син Ягайла Казимир.

Невдовзі, 1444 р., у битві під Варною безвісти пропав його брат, король Владислав, і Казимир отримав польську корону (1447). Після його смерті (1492) персональну унію Польщі з Литвою було розірвано. Великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем —його брат Ян-Альбрехт. Та вже 1501 р., по кончині останнього, обидві держави знов об'єднались у руках

Олександра. Ця ситуація відтворилася і за його наступників — Сигізмунда І (1506 —1548) та Сигізмунда-Августа (1548—1572). Однак і за єдиного володаря аж до самої Люблінської унії (1569) зберігалася державна окремішність Литви та Корони Польської, які залишалися двома самостійними політичними організмами.

Казимир відновив удільність Київського князівства, яке протягом 20—30-х рр. XV ст. перебувало під владою воєводи Михайла Гольшанського. Сюди, у своє родове гніздо, повернулися нащадки Володимира Ольгердовича. 1440 р. у Києві утвердився його син — Олександр (Олелько) Володимирович. Згодом його заступив Семен Олелькович (1455— 1470), що залишив по собі добру пам'ять, відновивши Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, «розорену і в запустінні сущу від нашестя злочестивого Батия». Він обдарував її «златом і сріблом, і сосудами церковними» та «в ній же й сам був похований у гробниці, яку сам створив». Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком князю Семену, після якого «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи настали».

Такою була воля Казимира, котрий на звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника — Мартіна Гаштольда, брата дружини покійного князя. Однак Семен мав прямих спадкоємців — сина Василя та брата Михайла, який у той час перебував у Новгороді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі рішуче відмовилися прийняти Гаштольда як людину некнязівського походження. За свідченням польського історіографа XV ст. Яна Длугоша, вони двічі не пускали Гаштольда до міста, заявляючи, що або всі накладуть головами, або, якщо Казимир не поставить їм князем Михайла Олельковича, добудуть собі іншого — як не православного, то хоч католика. Це виразно засвідчує відданість киян традиції князівського правління. Та 1471 р. їй, однак, був покладений край — Київ під загрозою сили визнав владу Гаштольда. Так Казимир домігся свого і «царственний град Київ і княжіння його у воєводство перемінив».

Однак намагання правлячих кіл Литви твердо стати на місцевому грунті спровокувало бурхливу реакцію не тільки й киян, а й Олельковичів, фактично відтиснутих від широкої політичної влади, попри високий родинний авторитет. Відомо, що як Олелько Володимирович, так і Семен Олелькович неодноразово висувалися кандидатами на великокнязівський стіл — адже вони походили зі старшої лінії Ольгердовичів і формально мали на нього більші права, ніж Казимир та інші нащадки Ягайла, сина Ольгерда від другого шлюбу. Про болючість цього питання для київських князів свідчить лист одного з далеких нащадків Володимира Ольгердовича Сигізмунду-Августу. У ньому він майже через 200 років після приходу до влади Ягайла дорікав його правнуку: «Нашою батьківщиною було Велике князівство Литовське, оскільки прапрадід наш, князь Володимир — син великого князя Ольгерда, і як князь великий Ольгерд узяв собі другу дружину, тверянку (Уляну, дочку князя Олександра Тверського), і задля тієї другої своєї дружини прадіда нашого відставив, а дав той столець, Велике князівство Литовське, другої своєї дружини дітям, сину Ягайлу».

Так писав князь Іван Бєльський з Москви до Литви 1567 р. А майже за сто років до цього, на початку 80-х рр. XV ст., втрата обох князівських «отчин» — Києва й Вільна — спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до активної боротьби. Йдеться про так звану «змову князів» 1481 р., її організаторами були Михайло Олелькович і Федір Іванович Бєльський (обидва—онуки Володимира Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по матері). Змову викрили (ймовірно, не без допомоги київського воєводи Івана Ходкевича). Бєльському пощастило втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Гольшанський наклали головами. їх наміри, очевидно, залишилися таємницею для сучасників. Принаймні на таке припущення наштовхує літописна згадка про події 1481 р.: «Місяця серпня 30 король польський і литовський Казимир звелів стратити князя Михайла Олельковича і князя Івана Юрійовича, вина яких Богу одному відома».

За свідченнями деяких джерел, змовники мали за мету детронізацію (а можливо, й убивство) Казимира Ягайловича і возведення на великокнязівський стіл Михайла Олельковича. Це передбачалося вчинити чи то під час королівського полювання, чи то на весіллі Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир. У будь-якому разі лише щасливий збіг обставин нібито урятував його від смерті. Неясно, наскільки вірогідною є й літописна версія, за якою організатори змови хотіли відірвати від Великого князівства Литовського землі до р. Березини та піддатися з ними Москві. Однак не виключено, що вони сподівалися на підтримку московського князя, з яким їх зв'язувала родинна традиція: Олелько був одружений з дочкою Василія І Анастасією, а сам Володимир Ольгердович зажив слави тим, що «бігав на Москву й тим пробігав отчину свою Київ». Як би там не було, всім цим планам не судилося збутися. Відлунням тієї далекої трагедії дійшов до нас запис у Києво-Печерському пом'янику: «Пом'яни, Господи, убієнних: князя Михайла Олександровича, князя Іоанна Юрійовича».

Та хоч традиція князівського правління у Києві назавжди перервалася, у свідомості тогочасної людності він залишався «столицею славетного колись князівства Київського» (так характеризував його наприкінці XVI ст. київський біскуп Йосиф Верещинський), «першим з-поміж усіх інших міст» (близько 1550 р., Михалон Литвин). Водночас мандрівники із сумом зазначали, що Київ, «одне з найгарніших і найбагатших міст», «пограбований і спустошений до краю жорстокістю й несамовитістю татар» (1524 р., Альберто Кампензе). Сусідство з ними завжди чаїло в собі небезпеку. Але якщо 1399 р. Темір-Кутлуй після поразки литовсько-руського війська на Ворсклі обмежився лише значним грошовим викупом, а 1416 р. татари пограбували і спалили Печерський монастир, то 1482 р. місто було майже повністю знищене.

Річ у тому, що у Східнй Європі відбулася зовнішньополітична переорієнтація, сутність якої полягала в оформленні на початку 70-х рр. XV ст. московсько-кримського союзу, спрямованого проти Польщі, Литви і Великої (Заволзької) Орди. «Наїзд» кримців на Київ був здійснений за прямою вказівкою Івана III, посол якого ще навесні 1482 р. вимагав від хана Менглі-Гірея напасти на Поділля або на Київщину. Татари з'явилися біля Києва 1 вересня 1482 р., у Семенів день, з якого в ті часи розпочинався відлік нового року. Київський воєвода Іван Ходкевич надто пізно одержав звістку про наближення ворога і не зумів належним чином організувати оборону міста. Воно було спалене. На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті потир і дискос зі сплюндрованої татарами Святої Софії.