Історія України навчальний посібник

Українські землі у складі Литви та Польщі

Входження до складу Литовської держави

Початок добі литовської політичної зверхності і над Південною Руссю був покладений 1 1340 р., коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі. Таким чином, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, внаслідок чого майже вдвічі зросла державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним — як, власне, й самі темпи розвитку цієї держави.

У «Повісті временних літ» литовські племена згадуються як північні народи, які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. У ті часи місцеві племена ще не мали якоїсь політичної організації. Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення — Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі «самододержцем у всій землі Литовській».

Консолідацію місцевих племен прискорив потужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників — литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель, що його спричинило монголо-татарське нашестя. З Батиєвою навалою назавжди канули у минуле часи, коли, за висловом автора «Слова про загибель Руської землі» (ХІІІ ст.), ..Литва з болота на світ не показувалася». Йому вторить літописець XVII ст., зазначаючи, що саме тоді «Литва почала ярмо руське з себе скидати і з лісів виходити». Це ж, власне, стверджують і так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи XVI ст. Згідно з їх версією просування литовців на Русь почалося тоді, коли «повстав цар Батий і пішов на Руську землю, і всю землю Руську звоював, і князів руських багатьох постинав, а інших у полон повів, і столицю всієї Руської землі город Київ спалив». Дізнавшсь, що «Руська земля опустіла й князі руські розігнані», литовці вирушили на Русь і «в чотирьох милях від ріки Німан нагорі... вчинили (заснували) город і назвали його Новгородок. І вчинив собі князь великий у ньому столець, і назвався князем великим новгородським».

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в легендарній формі, цілком реальний історичний факт від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною — вже за часів Міндовга вона включала в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок), певний час навіть правило за столицю Литовському князівству. В другій половині XIII — на початку XV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали саму Литву як за площею, так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Наслідком цього стало «зрущення» литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в історію як Велике князівство Литовське, Руське та Жомоітське.

Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгерда й Кейстута Щоправда, існує літописний переказ XVI ст. про виправу на Русь їх батька і попередника Гедиміна (князював у Литві протягом 1316—1341 рр. ), під час якої він нібито завоював Волинську та Київську землі. Ця оповідь тривалий час не викликала сумнівів у істориків Нині ж цілком очевидно, що вона не відбиває реальних обставин переходу Волині та Київщини під владу Литви Щодо першої, то її включення до сфери політичних впливів. Вільна було забезпечено родинними зв'язками Любарта Гедиміновича, а не воєнною активністю Литви Легендарною є й київська частина літописного оповідання жодне з джерел XIV—XV ст. не містить відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який у той час, попри руйнацію та політичний занепад, вважався «головним містом усієї Русі» (1380 р., послання патріарха Нила), «матір'ю і главою усім градам руським» (1419 р., «Ходіння» до Царгорода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), «главою усіх руських земель» (1427 р. , лист великого князя литовського Вітовта), «славним великим градом, матір'ю градам» (1483 р, Волинський короткий літопис).

Реальною у цьому переказі є лише більшість персоналій, що й не дивно, бо майже всі вони запозичені невідомим нам автором із Галицько-Волинського літопису (XIII ст. )

Втім, у пам'ятках білорусько-литовського літописання містяться і більш вартісні історичні відомості щодо приєднання до Литви південноруських земель. Це стосується літописів короткої редакції, складених у середині XV ст. Серед інших переказів вони містять так звану «Повість про Поділля», де йдеться про справжні події — битву на Синій. Воді (нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михайла-Коріата Гедиміновича. У пізньому, XVII ст., Густинському літописі з Синьоводською битвою хронологічно ув'язується й підкорення литовцями Київщини. Під 1362 р. тут зазначено «У цей рік Ольгерд переміг трьох царків татарських із ордами їх і відтоді з Поділля вигнав владу татарську. Цей Ольгерд й інші руські держави під владу свою прийняв, і Київ під Феодором-князем узяв, і посадив у ньому Володимира, сина свого» Синхронні писемні джерела дають підстави віднести утвердження Ольгерда у цьому регіоні до 1357-1358 рр. Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі, котрі у 13 70- 1380-х рр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.

Вважається, що успіху литовської експансії значно сприяли феодальні усобиці в Орді, відомі як «велика зам'ятая» 1360-1370-х рр., початок яким поклала загибель хана Бірдібека (1359) Протягом 1359—1361 рр. у Сараї, столиці Золотої Орди, змінилося сім ханів, а 1362 р. внаслідок дій беклярибека Мамая монгольська держава розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга. Наступні два десятиріччя — аж до приходу до влади Тохтамиша (1380) — були сповнені напруженої боротьби між сарайськими правителями й маріонетковими ханами Волзького Правобережжя. Однак не варто перебільшувати масштабів ослаблення Орди Мамай, фактичний правитель її правобережної частини, протягом 60—70-х рр. XIV ст. зумів утримати під своїм контролем землі на захід від Волги, придушивши сепаратистські виступи місцевих феодалів. Тож, очевидно, й взаємини між правобережною Ордою та Литвою будувались у цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій, договірній, основі, що дало змогу литовським володарям, попри постійні, чи не щорічні напади німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на всю Південно-Західну Русь.

Необхідно зазначити, що дані джерел про воєнно-політичну взаємодію татар і литовців сягають 40—50-х рр. XIV ст. — періоду напруженої боротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак у той час ішлося лише про спільні акції литовських князів і окремих татарських угруповань (можливо, тільки подільських татар). Що ж до спроби налагодження політичних контактів із правлячими колами Золотої Орди, здійсненої Ольгердом 1349 р., то вона не тільки не мала позитивних наслідків, а й закінчилась ув'язненням литовських послів. Однак ця спроба не стала останньою, і саме за Ольгердового князювання було досягнуто політичного компромісу між Литвою й Ордою. Певне свідчення цього маємо у словах великого князя литовського та польського короля Сигізмунда І, котрий на початку XVI ст., нагадуючи кримському хану Менглі-Гірею про традиційну литовсько-татарську «приязнь», посилався на історичну традицію часів Ольгерда й Вітовта. В літературі висловлено гіпотезу про можливість укладення якоїсь компромісної угоди у середині 60-х рр. XIV ст. Не заперечуючи цієї точки зору, треба, однак, зауважити, що немає підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську, ігноруючи ті протиріччя, котрі існували в Орді.

Очевидно, просування литовців на землі Південно-Західної Русі у 50-х рр. XIV ст. було узгоджене з Сараєм, і, таким чином, їх інкорпорацію здійснено на договірних засадах — у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар. Про наявність такої залежності з певністю свідчить ярлик хана Тохтамиша 1393 р, де він вимагає від литовсько-польського володаря. «З підвладних нам волостей зібравши виходи (данину), віддай послам, що їдуть, для передачі до нашого скарбу».

Ця залежність тривала до кінця 90-х рр. XIV ст., коли той самий Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви змушені були відкуплятися від татар регулярними «упоминками». Навіть через 100 років, на межі XV—XVI ст., великий князь литовський Олександр, намагаючись покращити взаємини із Кримським ханством, погоджувався на фактичне відновлення щорічного «виходу», обіцяючи Менглі-Гірею «зі своїх людей і з князівських, і з панських, і з боярських у землі Київській, і Волинській, і Подільській з кожної голови по три гроші давати щороку». Це є яскравим свідченням того, якою тривкою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність окресленого регіону від татарських ханів.

Саме визнання цієї залежності дало можливість Ольгерду дуже швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля. Цей успіх є тим показовішим, що на напрямках його зовнішньо політичної активності реальні здобутки були менш ніж скромними тільки смоленські князі знову визнали зверхність Литви Боротьба ж за політичні впливи в Новгороді, Пскові та Твері була програна.

Тож не випадково один із руських літописців, відзначивши, що Ольгерд «багато земель і країн звоював, і гради, і княжіння узяв собі і збільшилось княжіння його більше всіх», вбачав розгадку цього історичного феномена у тому, що володар Литви «не стільки силою, скільки мудрістю воював».