Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство в кінці ХІІІ- на початку XIV ст.

Після смерті Данила Галицького (1264 р. ) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою Лев Данилович (помер 1301 р. ), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя - Юрія І. Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія. І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирн(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом.

У 1308-1323 рр в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття В 1315 р тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь і селяни Закарпаття На чолі повстанців стали наджупан Землинського і Ужанського комітетів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицько-Волинських князів — Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло поразку. В 1320 р на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл. 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу

На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева «непоборним щитом проти жорстокого племені татар» Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон»), але скоро був змушений відступити Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе «правителем Королівства Русі», тобто Галичини Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину Галицьке князівство з

1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372-1378і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописну Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Ного, коли досяг семи років «віддали батьки книг учитись» Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування Збереглись, зокрема латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля. У Галицькій області створена найдавніша східнослов'янська редакція тексту. Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слов'ян Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє ХІІ-ХІІІ ст. та інші) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був в ХІІІ-ХІV ст. великим культурним центром. В Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде» Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоблювалась золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці перегородчатої емалі (фініптом). Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі з'явилось рано «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла в «Повість временних літ», — винятково талановитий твір Простота і безпосередність викладу вміло поєднується з реалістичними штрихами.

Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути».

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основі вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова о законі і благодаті» митрополита київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на «простих людей» — «містичів», селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літопису підкреслює, що то був «не боярин, ані знатного роду, а простий муж». Відзначено, що Володимир Ва- силькович «світився правдолюбством» також і «щодо простих людей», те саме пов- торено і про Мстислава Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерними для тодішньої української народно-розмовної мови.

У літописі згадані і частково переказані окремі «слави» — величальні пісні, з якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших пластів української народно-поетичної творчості. Напевне подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (в реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано білокам'яне будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору пов'язують із створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літописної розповіді. Особливою красою відзначалась церква Івана. Різьба на них настільки вразила літописця, що він повідомив ім'я скульптора — «хитреця» Авдія. На головних дверях «був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, дивувалися...» За князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював видатний спеціаліст в галузі містобудування «муж хитр» Олекса, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця ІХ-ХІV ст.Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галицьке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі. їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості, органічно зливаючись в ході подальшого розвитку з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток мотивів, які існували ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі і Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.