Історія України навчальний посібник

Стародавня доба

Скіфо-сарматський світ

І тис. до н. е. на сучасних українських землях також відбувалися бурхливі події. З'являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж племен виділяються степовики. Вони вміють не тільки обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й мають навички верхової їзди, складний лук «скіфського типу». У них набуло розквіту кочове скотарство. На зміну осілим скотарям — землеробам, які мешкали в степах у попередню епоху, прийшли численні кочові племена, котрі протягом століть визначали історичний розвиток на значних просторах від Внутрішньої Монголії до берегів Дунаю на заході.

Про перше з цих племен — «людей кіммерійських» — дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Видатний давньогрецький поет розміщує їх землі поблизу входу до потойбічного світу — царства Аїда. В VIII- VII ст. до н. е. ці войовничі племена проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війська місцевих зверхників, спустошують їх землі. Історичні пам'ятки цих племен IX — першої половини VII ст. до н. е. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Озброєння кіммерійського воїна складалося з лука, кинджала або меча та списа.

Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер Типовим було й створення кам'яних антропоморфних статуй, на яких висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою вони, вірогідно, були іранцями Постійний натиск кіммерійців відчували й землеробські племена так званої чорноліської культури (XI — VIII ст. до н. е. ), що мешкали північніше. У Лісостепу вони створюють перші добре укріплені городища. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів.

Найдавніші згадки про скіфів (або, як вони себе називали, сколотів), датовані серединою VII ст. до н. е., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, а потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочівників на банкет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав кінець. Вони повертаються на місця своїх основних кочівок — на простори. Прикубання й Північного Кавказу. Надалі вони рухаються в західному напрямку.

Про походження скіфів і їх переселення в причорноморські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до н. е. він перебував у місті Ольвія на березі Дніпровсько-Бузького лиману і описав всі отримані свідчення про них у «Історіях» Зокрема, в четвертій книзі Геродот наводить кілька варіантів появи скіфів. Ймовірно, на його думку, «із кочовиками — скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, за давніх часів була кіммерійською) Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Скоро вони розділилися і почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її».

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров'я і степовий Крим відбулося в середині — другій половині VI ст. до н. е. Вірогідною причиною цієї передислокації, на думку. В Мурзіна, було намагання кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. Це відкривало перед скіфською знаттю широкі можливості для збагачення. Встановлення такого контролю сприяло також певній економічній єдності кочового. Степу та землеробського населення північних районів. До складу скіфської держави, яка сформувалась наприкінці VI ст. до н. е., крім іраномовних сколотів входили різні за походженням народи.

Дещо раніше, на початку VI ст. до н. е. скіфським царям довелося пройти через тяжке випробування — навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат перемогли персів Дійшовши до Волги, нападники повинні були повернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їх непереможність.

За свідченням Геродота, Скіфію населяли кочові й осілі племена. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них — аллазони. Ще далі на північ мешкали скіфи — орачі, на схід від них — скіфи-землероби, котрих ще називали борисфенітами. В степах на схід від Борисфена-Дніпра проживали скіфи-кочовики, а на берегах Меотіди (Азовського моря) та в степовому Криму кочували царські скіфи. Територію довкола населяли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо).

Це був багатий світ, у якому народи постійно зазнавали взаємовпливів Північно-причорноморська. Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е. Багато в чому це було пов'язано з іменем царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіппом II — батьком Олександра Македонського. Останній теж намагався контролювати причорноморські землі Але його намісник у Фракії — Запіріон після невдалої облоги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї.

Ударною силою у них була кіннота Головним засобом воїна — скіфа був панцир, хоч використовувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був також бойовий кінь (у загонах важко озброєних вершників). Основною зброєю був невеликий складний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались списи, дротики, сокири, кинджали і передусім короткі мечі.

Щоб захиститись від цих небезпечних нападників їх сусіди зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу було чимало величезних на той час городищ — Трахтемирівське (понад 500 га.), Мотронинське (понад 200 га.), Ходосівське (понад 2000 га.), Більське (понад 4000 га.), Каратульське (більше 6000 га.) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених поселень, а й самі могутні укріплення висота земляних валів на Більському й Немирівському городищах і нині сягає 8 м. при ширині понад 30 м.

Лісостепові племена займалися орним землеробством (вирощування пшениці, ячменю, жита, вівса, гороху, сочевиці), але розвивалось і скотарство (велика й мала рогата худоба, кінь, свиня). Розвивались садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.

Розшарування суспільства ще виразніше було помітне у кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, — Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова. Могила (їх висота сягала 20 м.). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.

Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, головною богинею була Табіті — богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Папай — володар неба; його дружина Апі — богиня землі, прародителька цього народу; Гойтосір — бог сонця; Фагімасад — бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса — богиня родючості; Таргітай — бог — родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини. Скіфське образотворче мистецтво мало зооморфний характер (так званий звіриний стиль). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, кошачого хижака, фантастичного грифона, гірського козла. А монументальне мистецтво представлене кам'яними антропоморфними стелами.

У своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. Занепад цієї могутньої держави почався на рубежі IV- III ст. до н. е. а в II ст. до н.е. на більшій частині її території з'являються нові кочові племена. Певний час Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори — від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньо-слов'янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північно-кавказького регіону, зарубинецьким і пізньо-скіфським населенням Подніпров'я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі III—II ст. до н.е., сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я починається з кінця II ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагаються розселитися ще західніше. У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси—Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство, їх постійні набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення на нові території слов'янського зарубинецького населення Середнього Подніпров'я.

Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення осідали у Північно-Західному Причорномор'ї. І вже в III ст. н.е. якась їх частина ввійшла до черняхівської культури.

Сарматське суспільство Перебувало на перехідному етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їх попередників. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою вони користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами, списами.