Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Утвердження незалежної України

Українська діаспора та Україна

Характер зв'язків зарубіжних українців з батьківською землею залежав від багатьох «об'єктивних і суб'єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Та, незважаючи на перипетії історії, українські поселенці в західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули до зріднення з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків скажімо, понад 80% канадських українців народжені у Канаді. Це прагнення відбилося у рухах солідарності й допомоги українському народові Вони були започатковані ще у перші десятиліття перебування в діаспорі. Так, 1906 р у Вінніпезі під час проведення традиційних щорічних шевченківських свят, які, до речі, мають місце і сьогодні, були зібрані кошти в т. зв. «Бойовий фонд» і передані землякам «старого краю» Водночас український часопис США «Свобода» розгорнув кампанію щодо збирання коштів для політичних партій Галичини 1913 р. українці в Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл Східної Галичини. За короткий час в Канаді було зібрано 5,6 тис. доларів, а в Сполучених Штатах — 9,4 тис. В 1908 і 1910 рр. по всій Канаді українці започаткували могутню кампанію солідарності з визвольною боротьбою своїх земляків.

Окрема сторінка в літописі українців у США і Канаді — підтримка Лютневої революції 1917 р. в Росії та Україні. За тисячі кілометрів, в чужому, не завжди дружньому оточенні, вони з неослабною увагою прислухалися до вісток, що просочувалися через океан, про події 1917 р. Українські поселенці в Канаді та США вірили, що перемога над царизмом відкриє широкі можливості для вільного розвитку українського народу. Цим пояснюється і підтримка ними жовтневого перевороту 1917 р. та соціалістичних ідей. Через десятки років стане зрозумілим сподівання зарубіжних українців не справдилися, а тоді більшість з них, мабуть, щиро вірила в те, що соціалізм принесе жадану свободу, незалежність і щастя Вітаючи визволення українського та інших народів Росії з-під ярма царського самодержавства, вони висловлювали надію, що вільний український народ допоможе трудящим Західної України об'єднатися в єдиній державі.

З новою силою рух солідарності проявився під час голоду в Росії на початку 20-х рр. Українські робітники і фермери Канади, допомагаючи голодуючим. Поволжя, одночасно збирали кошти і для голодуючих України. Для них було зібрано понад 10 тис доларів. Таку ж суму зібрали й українці Сполучених Штатів.

Головним регіоном, куди спрямовувалася допомога української діаспори, була, звичайно ж, Західна Україна. Зарубіжні українці з неослабною увагою слідкували за національно-визвольною боротьбою своїх земляків. І своїм обов'язком вважали надання їм матеріальної та моральної підтримки. З цією метою 1922 р. в Канаді був створений Український робітничо-фермерський комітет за визволення Східної Галичини. Його першою акцією стала кампанія по збиранню коштів для допомоги політв'язням та їхнім родинам.

З особливою силою міжнародна солідарність з народом нашої країни виявилася в роки Великої Вітчизняної війни. Одними з перших у рух солідарності включились українські канадці, організовуючи комітети допомоги Батьківщині Українське товариство допомоги Батьківщині (УТДБ) в Канаді було утворено вже 26 червня 1941 р. Його відділення розпочали активну діяльність по всій країні.

Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці, а в багатьох випадках вони виступили їхніми ініціаторами.

Отже, українська діаспора, передусім у Канаді та США, вписала у свою історію яскраві сторінки солідарності з колишньою батьківщиною. В скрутні часи українські іммігранти та їхні нащадки були поруч з народом, від якого пішло їхнє коріння. Знаємо, як вболівали вони за долю України, допомагали на початку XX ст, в 20—40-і рр. Про це з захопленням писала радянська преса. Та коли звернутися до вітчизняної наукової літератури і публіцистики 50-х — середини 80-х рр., то в цей період зарубіжні українці нібито й перестали думати про Україну. Щоправда, школи в нашій пресі все ж таки цитувалися схвальні відгуки про Україну окремих осіб чи представників офіційних делегацій, які відвідували нашу республіку. Водночас замовчувалося те, що в повоєнний період серед української діаспори існував рух солідарності й іншого характеру. Це була солідарність не з країною, а з тими людьми в Україні, які боролися проти тоталітарного режиму й постраждали від нього. Учасниками цього руху, як правило, були представники повоєнної імміграції, які критично ставилися до

«побудови соціалізму» на українській землі й до «успіхів», досягнутих на цьому шляху

Переломною подією у зв'язках діаспори з Україною стала Чорнобильська катастрофа. Біда болем обізвалася в серцях зарубіжних українців. Вже того ж 1986 р. літак, споряджений усім необхідним для потерпілих від аварії, взяв курс із США на Москву (на той час ще не існувало прямої авіалінії з Києвом). На жаль, в Україну цей вантаж із столиці колишнього СРСР так і не потрапив.

Проголошення Акта про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки радісне піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що цього разу справа побудови самостійної демократичної Української держави буде доведена до кінця. У всіх країнах, де проживають українці та їхні нащадки, цей акт відзначався як найбільше свято. Принципова позиція зарубіжних українців щодо державотворчих процесів в Україні, підтримка діаспорою цих процесів проявилися і під час першого візиту офіційної української делегації на чолі з Л. Кравчуком до Канади та США у вересні 1991 р. Ще напередодні візиту президія секретаріату Світового конгресу вільних українців виступила із спеціальним зверненням, в якому закликала українську спільноту Північної Америки виявити делегації традиційну українську гостинність і належну пошану та визнання за проголошення України незалежною державою.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв'язків діаспори з Україною. Незважаючи на досить гостру боротьбу між різними політичними силами в середовищі зарубіжних українців щодо доцільності чи недоцільності культурних контактів з Радянською Україною, такі контакти практично не припинялися ніколи. Спочатку вони були опосередкованими — через збереження культурної спадщини українського народу, відзначення в країнах поселення визначних дат його історії, популяризацію творів дожовтневих українських письменників і поетів тощо. Починаючи з перших повоєнних років, можна вже говорити про безпосередні культурні зв'язки української громади, зокрема в Канаді, з Україною 1946 р. в цю країну прибула делегація митців України — народні артисти З. Гайдай, І. Паторжинський, поет А. Малишко. Вони взяли участь у фестивалі української музики, пісні і танцю. У різний час Канаду відвідували заслужений український державний хор їм Г. Верьовки, заслужений державний академічний ансамбль танцю їм. П. Вірського, заслужена хорова капела «Трембіта», окремі виконавці з України.

Та довгий час цей зв'язок був, в основному, одностороннім — у напрямку Канади і США 80-і рр. стали в цьому плані певною мірою переломними. Сьогодні ж ми маємо змогу познайомитися з виступами представників діаспори на українській сцені, їхня майстерність з усією виразністю засвідчує, як можна не лише зберігати національну пісню, танок далеко від землі походження батьків, нерідко в багатоетнічній країні, але й плекати, розвивати їх.

Скажімо, велике враження на глядачів справив самодіяльний ансамбль їм. Т. Шевченка з Канади (1989 р. ), танцювальний ансамбль «Шумка» з Канади познайомив зі своєю творчістю жителів Києва, Львова, Івано-Франківська, вперше в Україну одержали змогу приїхати відомі у всій Канаді і за її межами, але, на жаль, незнані у нас, торонтські художні колективи жіночий хор «Левада' чоловічий «Оріон», оркестр «Авангард», такі широко відомі мистецькі колективи й окремі виконавці з діаспори, як капела бандуристів їм. Т. Шевченка (США), чоловічий хор «Бурлаки» і жіночий «Веснівка» (Канада), окремі виконавці. До речі, концертно-виконавська діяльність капели бандуристів із Сполучених Штатів 1992 р. відзначена Державною премією України їм. Т. Шевченка.

Аналізуючи процес взаємодії української діаспори та етнополітичного ренесансу в Україні, вже сьогодні можна виділити дві групи факторів, що суттєво впливають на її характер. Перша — це ті, що стимулюють цю взаємодію, друга група факторів стримує її. До першої групи варто віднести а) становлення нового мислення у міжнародних відносинах, що відкрило нові канали для безпосередніх контактів між представниками ядра українського етносу та тих його частин, які перебувають за межами України, б) поступова деідеологізація суспільно-економічного життя в Україні, що дозволяє зняти класово-партійні бар'єри у спілкуванні українців з представниками української діаспори Наслідком попереднього поділу українців у західному світі на «прогресивних» і «реакційних» було те, що контакти з Україною обмежувались першою категорією «Комуністична» солідарність з режимами у колишніх «соціалістичних» країнах Європи також не дозволяла опікуватися незавидною долею українців, які мешкають у цих державах, оскільки це могло призвести до напруженості у стосунках між ними і Радянським Союзом. Такий підхід на довгий час позбавив можливості порозуміння між різними частинами українського етносу, в) проведення спільних заходів за участю українців з різних країн світу — їхня роль визначається об'єднанням зусиль етнічно свідомих осіб українського походження у збереженні української етнічності в сучасному світі, що є базою для взаємодії представників різних частин етносу. Особливого значення у цьому контексті набули 1-й Форум української діаспори, який відбувся у серпні 1990 р. у Варшаві та Білому Борі (Польща), 1-й Форум представників східної діаспори (Київ, січень 1992) та Всесвітній форум (Київ, серпень 1992).

Серед факторів, які можуть стримати взаємодію української діаспори та етнополітичного ренесансу, вагомими є такі а) поліетнічність населення України. Завважимо, що етнічні спільноти аж ніяк не є перешкодою на шляху взаємодії, однак невирішеність деяких їхніх проблем у рамках українського етнополітичного організму може її стримувати. Цей фактор був би на руку тим силам, котрі не зацікавлені у збереженні безконфліктної ситуації в міжетнічних стосунках в Україні, у розбудові її незалежності й хотіли б стимулювати настрої відновлення імперського центру. Тому, дбаючи про умови етнополітичного ренесансу українців, обов'язково потрібно створювати відповідні умови для ренесансу інших етнічних спільнот. Досвід вирішення проблем у міжетнічних стосунках в демократичних суспільствах може знадобитися у вдосконаленні міжетнічних відносин в Україні. І саме представники діаспори з Канади, Сполучених Штатів, Німеччини, Франції у процесі взаємодії з українцями, а також і з вихідцями з інших меншин можуть поділитися цим досвідом, б) повільність демократичних перетворень, особливо у сфері економіки, в Україні та в інших державах Радянського Союзу, оскільки за таких умов взаємодія реалізується не повністю, в) ідея федеративного устрою України, яка побудована на еклектичних засадах, де зміщуються етнографічні й економічні ознаки розвитку різних регіонів нашої країни. Вона здатна спричинити обмеження зони взаємодії, в основному, з регіонами колишнього масового переселення українців за океан та чітку регіоналізацію стосунків, до чого можуть призвести концепції особливого статусу того чи іншого регіону України.

Оцінюючи значення названих вище факторів у взаємодії української діаспори й етнополітичного ренесансу в Україні, варто мати на увазі ще одну обставину, як на наш погляд, досить важливу — співвідношення фаз етнічного відродження для різних частин українського етносу. Найефективнішою взаємодія виявляється тоді, коли ці фази співпадають. У нашому випадку ситуація дещо інша в Україні ми спостерігаємо бурхливий, принаймні порівняно з попередніми періодами, спалах етнічного ренесансу, для українців Південно-Східної Європи цей процес лише розпочався після змін режимів, для частин українського етносу, які знаходяться в поліетнічних країнах західного світу, за нашими висновками, пік етнічного ренесансу минає, оскільки він співпадає з етнічним ренесансом, властивим для країн поселення, що з найбільшою силою виявився в 70—на початку 80-х рр. Врахування цієї обставини дозволить уникнути спрощеного, уніфікованого підходу до можливостей об'єднання українців у сучасному світі, передовсім духовного, на етнічній основі.

Важливу роль у цьому плані мають відіграти ті заходи, які здійснює українська держава у рамках своєї етнополітики, зокрема щодо зарубіжних українців. Варто сказати, що сьогодні формується правова база, яка регламентує стосунки держави і української діаспори. Передовсім йдеться про Державну програму «Українська діаспора до 2000 року», яка прийнята у січня 1996 р., та угоди з питань забезпечення прав національних меншин, які Україна підписала з Литвою, Молдовою, а також підготовлені проекти таких угод з Росією, Естонією, Латвією, Казахстаном та іншими країнами Плідною у вирішенні проблем українців є робота трьох міжурядових змішаних комісій з питань національних меншин — українсько-угорська та українсько-словацька, українсько-литовська. Сьогодні йде формування ще двох комісій — українсько-польської, українсько-румунської.

Ці фактори, а також як 111-й Всесвітній форум українців, котрий відбувся 21-24 серпня 1997 року, стануть вагомим консолідуючим чинником різних гілок українського етносу.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка