Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Українці за межами України

Українці в країнах Південної Америки

Перші українські сліди у Південній Америці пов'язані ще з XVII— XVIII ст. з такими прізвищами, як Баделяк, Возняк, Добрий, Дорошенко. Початок масової імміграції у Латинську Америку припадає на кінець XIX ст. Серед країн, до котрих прибували українці, були передовсім Аргентина та Бразилія.

За певними джерелами, у Бразилії (початком імміграції українців у цю країну вважається 1872 р. ) на зламі XX ст. мешкали понад 47 тис. українців. За період першої хвилі імміграції (1897 — 1914) в Аргентині поселилося близько 14 тис. чол. Уяву про умови існування українських переселенців у Південній Америці дає опис поселень у Бразилії у книзі Ю. Федоріва «Історія церкви в Україні». Він, зокрема, звертав увагу на те, що ця країна була чи не найтяжчим з усіх місць нового поселення «перших українців». Нерідко іммігранти опинялися тут у мало або зовсім не заселених пустелях, преріях, бразильських пралісах і сельві. Осідаючи в майже непридатних для нормального життя місцевостях Південної Америки, кожен український переселенець в Аргентині мав право за досить високими цінами придбати до 50 га. «червоної землі», а в Бразилії — значно більше. Як бачимо, землі вистачало, але починати слід було «з нуля, тобто з цілини, що, втім, не завадило українцям організовувати фермерські господарства Часто-густо, однак, вони поповнювали найбідніші верстви населення, влаштовувалися на будівництво залізничних колій, промислових підприємств і портів, наймалися батраками на сезонну роботу до власників кавових плантацій, поміщиків та на тваринницькі ферми, ставали прислугою у місцевої знаті.

Друга хвиля української імміграції до Південної Америки припадає на період між Першою і Другою світовими війнами. Імміграція цієї хвилі має свої особливості, які відрізняють її від попередньої. Звернемо увагу на такі 1) більш широкий соціально-класовий спектр, 2) відбувається якісна еволюція від суто заробітчанської до т. зв. колонізаторської імміграції, коли значна частина українців прибуває сюди з намірами осісти на тривалий час і освоювати можливості Аргентини та Бразилії, 3) основний потік українських переселенців спрямовується до Аргентини (у попередній хвилі перевага надавалася Бразилії), куди прибувало від 50 до 60 тис. чол., 4) помітне збільшення у складі переселенців інтелігенції, високий рівень політичної свідомості (це зумовлювалося наявністю діячів та симпатиків УНР).

Третя хвиля імміграції українців у ці країни належить до перших повоєнних років, а в наступний період туди приїздили хіба що поодинокі українці, й не стільки з України, скільки з інших країн поселення. Головна відмінність цього потоку іммігрантів полягає в тому, що до переселення їх штовхали здебільшого політичні причини. Власне, імміграція до Південної Америки у цей час була частиною т. зв. політичної імміграції.

Приплив українців до Аргентини і Бразилії загальмувався і врешті-решт припинився внаслідок економічної кризи 1950—1952 рр. Більше того, встановлення політичних диктатур у цих країнах призводило до рееміграції, яка відбувалася у двох напрямках США і Канада та Радянський Союз Правда, близько половини з тих, хто приїхав до СРСР, з часом повернулися назад. Втрати від рееміграції, надто серед українців Аргентини, були, однак, компенсовані новим притоком іммігрантів у 50—60-і рр. переважно з числа тих, хто спочатку осідав в Уругваї і Парагваї. До речі, в повоєнний період вихідці з України починають освоювати ці країни, де згодом формуються українські громади.

У країнах Південної Америки впродовж більш як столітнього перебування українців їхні громади виникли й розвивалися в окремих містах і провінціях Буенос-Айрес, Місюнес, Чако, Мендока, Формоса, Рю-Негро (Аргентина), Парана, Санта-Катаріна, Ко-Грандедо Суль, Манто-Гросо-до Суль (Бразилія). Переважна більшість представників української діаспори у південноамериканських країнах народилася тут — у Бразилії,

приклад, понад 90%. За релігійною приналежністю (а цей фактор є дуже важливим для громадського життя українців) 50 % в Аргентині — католики східного обряду, 30% — православні, кілька відсотків — євангелісти, решта — «байдужі», у Бразилії 85% — греко-католики, 4% — православні, 300 чол. — євангелісти.

Перші роки перебування українців в країнах Південної Америки у плані облаштування життя за нових умов були подібними до таких у США й Канаді. Як правило, церква ставала вагомим об'єднуючим фактором, була найважливішою організацією для українських переселенців. Згодом виникали інші, зокрема мистецькі, просвітні тощо. Скажімо, важливим кроком у збереженні етнічної самобутності було утворення 1924 р. в м. Беріссо (Аргентина) українського драмгуртка «Молода громада», який пізніше трансформувався у товариство «Просвіта». Крім центральної управи у столиці країни, нині у провінціях Буенос-Айрес, Місюнес, Чако, Мендоса, Кордоба працює 16 його філій При товаристві діють «рідні школи», мистецькі колективи, оселя для відпочинку дітей і молоді «Веселка».

На 20—30-і рр. припадає поява дрібних приватних підприємств і братств, кооперативів в Аргентині та Бразилії власники яких підкреслюють своє українське походження й відповідним чином називають ці формування. Тоді ж починається процес об'єднання українців за фаховою приналежністю, що, приміром, мало місце під час заснування Спілки українських інженерів Аргентини (1931). У 20-х рр. продовжували діяти господарсько-економічні українські організації в Бразилії (на 1914 р їх нараховувалося 32). В 1922 р. в Порту-Уняо, а в 1934 р. — в Куріти утворюється «Український союз», який з 1938 р називався «Навчальним сільськогосподарським об'єднанням» і став головним культурним центром українського життя в Бразилії.

В Аргентині досить помітну роль відіграють українські кооперативи. Один з них — «Відродження» має філії в Чеко, Місюнесі, інших місцевостях і нараховував свого часу 5 тис членів Значним був фінансовий оборот кооперативу «Фортуна» при товаристві «Просвіта». При православному братстві св. Покрова в Буенос-Айресі діє кооператив «Тризуб», а по вул. 24-го листопада в столиці розмістився Союз українських купців, промисловців підприємців та дипломованих спеціалістів.

Чимало українських інтелектуалів залишили політичний слід в історії громадського життя не лише української спільноти, але й суспільств країн проживання взагалі. Це — професори різних аргентинських та бразильських університетів С. Онацький, О. Борушенко, Б. Галайчук, Ю. Полянський, В. Зінько, В. Бурка, І. Вігоринський, художники, архітектори, скульптори О. Климко, Ю. Шумлінський, Б. Кульдина, І. Гриценко, В. Цимбалан.

Особливу роль у збереженні української самобутності відіграє у цих країнах жіноцтво. Підтвердженням цьому служать враження канадського дослідника Я. Рудницького, який згадує в цьому контексті пані Іваницьку, яка працює на радіо, проф. Тауридську, пані. Середняк, проф. О. Борушенко, поетесу О. Колодій. Чимала заслуга жінок, зокрема, в тому, що 53-й випуск «Бюлетеня». Інституту пам'яток Курітиби був присвячений життю українців у Бразилії.

Українська громада в Бразилії докладає чимало зусиль, щоб продовжити традиції вивчення української мови, а через неї зберегти свою самобутність й цілісність у бразильському оточенні. Перспективи рідної мови діячі української спільноти пов'язують з прийняттям конституційного закону, що дозволяє викладати українську мову в державних школах штату Парана, де мешкає основна маса українців Бразилії.