Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Київська Русь

Суперництво Ярославичів за Київ

Однак сепаратизм боярства на місцях і егоїстичні інтереси князів Ярославового дому, звичайно, брали гору над благими намірами тих чи інших київських володарів, їхніми закликами до єднання перед лицем зовнішньої загрози. По смерті Мстислава Володимировича (1132) на київський престол зійшов його брат Ярополк. Він не зміг зберегти єдиновладдя на Русі, зате одверто піклувався про інтереси свого клану — Мстиславичів, що викликало протидію інших членів великої родини Мономаха Стабільність у країні порушували й претензії на Київ нащадків Олега Святославича—Ольговичів Ярополк саме збирав сили для опору Ольговичам, коли його застала смерть (1139). Князювання цього володаря можна назвати передднем роздробленості.

Чварами в родині Мономашичів скористався голова Ольговичів Всеволод і захопив Київ Він спробував відновити єдність держави, — як зазначив київський літописець, «сам хотів землю всю тримати». Але Всеволод Ольгович наштовхнувся на опір не лише обійдених ним Мономашичів, а й власних братів. 3 тієї пори перебіг політичного життя Південної Русі значною мірою визначався суперництвом за головний руський престол між двома князівськими кланами Мономашичами й Ольговичами Літописці відгукуються на уособиці словами. «І настала смута в усій Руській землі». 3 часом у боротьбу за Київ починають дедалі активніше втручатися князі з роду галицьких Ростиславичів Володимирко Володаревич та його син Ярослав.

Не було згоди й серед самих Мономашичів Коли 1146 р., усунувши суперника Ігоря Ольговича, в Києві вокняжився онук Мономаха й син Мстислава Ізяслав, у Південній Русі розпочалася справжня громадянська війна, розв'язана його родичами. В цю війну незабаром втягнулися князі й Північної Русі. Обурені тим, що племінник обійшов їх, дядьки Ізяслава Вячеслав і Юрій на прізвисько Довгорукий піднялися проти нього. Далі головне суперництво за Київ звелося до двобою між Ізяславом і Юрієм Ізяслав став першим київським князем, якого запросили на княжіння місцеві бояри. 3 того часу боярство на Русі дедалі активніше втручається у міжкнязівські взаємини.

1146—1152 рр Південну Русь охопила феодальна смута Ізяслав Мстиславич двічі поступався Києвом Юрію Довгорукому. Щоб надати своєму княжінню законного з погляду суспільства характеру, він зробив своїм співправителем старшого в роді Мономашичів Вячеслава і таки здолав Довгорукого. Провівши кілька вдалих походів проти чернігівських.

Ольговичів, Ізяслав змусив їх до покори, посадивши свого посадника в Путивлі. Він поширив свою владу на Волинську, Переяславську й Смоленську землі Але відновити централізовану державу на Русі не пощастило і цьому енергійному й здібному онукові Мономаха. Надто далеко зайшли відцентрові сили феодальної роздробленості Історично закономірними були процеси соціально-економічного розвитку суспільства, що вели до піднесення місцевого сепаратизму бояр і загострення міжкнязівських взаємин.

Роздробленість у XIII ст. набула ще гострішого характеру, ніж у XII.

По смерті Ізяслава 1154 р. у Києві утвердився Юрій Довгорукий, що перебрався на південь із Суздаля. Він прагнув об'єднати давньоруські землі, але нагла смерть 1157 р. перервала його державотворчу діяльність. У наступні роки за Київ змагаються глави кланів Мстиславичів, Ростиславичів (теж Мономашичів) і Ольговичів Подальше відособлення земель і князівств тривалий час стримувалось загрозою з боку половецьких ханів, що змушувала князів триматися разом і прислухатися до думки великого князя київського Так, 1166 р Ростислав Ізяславич очолив похід південноруських князів у степ, аби відтіснити половців на південь і забезпечити купцям вільний шлях до Візантії й інших країн Південного Сходу.

Однак глибинні економічні й соціально-політичні процеси, що розвивались у державі, об'єктивно вели до наростання роздробленості. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких школи не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Потім стали відносно самостійними теж віддалені від театру чи не безперервних русько- половецьких воєнних дій Владимиро-Суздальська, Галицька та Волинська землі. Проте державність на Русі продовжувала зберігатися, хай і у вигляді федерації князівств, а їхні володарі пильнували за тим, щоб мати частку володінь у Київській землі, й прагнули утвердитися в Києві або відстоювати свій варіант об'єднання Руської землі.

Коли 1174 р. у Києві почав правити Ярослав Ізяславич (із Мономашичів), глава Ольговичів Святослав Всеволодич почав вимагати якесь володіння на Київщині Ярослав відповів йому «Навіщо тобі наша (Мономашичів) отчина. Тобі ця сторона (Дніпра) не потрібна» Святослав став казати йому «Я не угрин і не лях, а ми одного діда внуки, скільки тобі до неї, стільки й мені» (Київський літопис). Навіть у цих егоїстичних словах проглядає своєрідна турбота про збереження єдності держави.

Нову спробу об'єднати Русь, принаймні Південну, було зроблено у 80 —90-х рр. XII ст., коли київським князем став глава Ольговичів Святослав Всеволодич (з 1177), а його співправителем у південній Руській землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) — глава смоленської гілки Мономашичів-Ростиславичів Рюрик Ростиславич (з 1181) У Південній Русі цей дуумвірат правив 14 років, що сприяло урівноваженню політичних сил і на час припинило криваву й виснажливу боротьбу за Київ між князівськими кланами

Святослав і Рюрик провели низку успішних походів проти половецьких ханів (1183, 1185, 1187), відтіснивши їх далеко на південний схід, до Дону 80 — початок 90-х рр. ознаменувалися в Південній Русі значним розвитком суспільного, економічного й культурного життя. Однак тимчасова стабілізація становища на Півдні не означала ще ослаблення феодальних чвар у Давньоруській державі взагалі.