Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Основні положення Конституції України

Відразу ж після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності постало природне питання щодо прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років Україна була останньою з республік колишнього Радянського Союзу, яка прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 року.

Початок конституційному процесу поклала 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.

Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, перед якою поставив завдання розробити спочатку проект концепції Основного закону Розробники опрацювали один за одним сім варіантів документу. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена. У цьому Верховна Рада України випередила інші парламенти союзних республік.

Тим часом в житті СРСР відбувалися епохальні події. Після конституційної реформи М. Горбачова політична влада в основному перейшла від компартійних комітетів до рад та їх виконкомів. Проведені у 1989—1990 рр. вільні вибори зробили органи радянської влади єдино легітимними. Підвалини тоталітарного ладу захиталися. Після невдалої спроби консерваторів повернутися у минуле шляхом перевороту державна партія і створена нею союзна держава пішли у небуття.

За відсутності компартійної диктатури словосполучення «радянська влада» вперше набуло реального змісту. Та успадкована радами влада мала властиву для диктатури нероздільну побудову, хоч уже не була диктаторською. Незалежно від політичного забарвлення (після виборів 1990 р. з явилися й антикомуністичні обласні ради) радянські органи незадовільно справлялися з новою для себе роллю носія нероздільної влади. Раніше вони виконували набагато скромнішу роль «передавального пасу» від справжнього носія диктатури — компартійної олігархи до народних мас.

Ось чому величезного значення набув закон про заснування посади Президента, прийнятий Верховною Радою 5 липня 1991 р. На цю посаду, як зрозуміло, претендував «свій», тобто голова парламенту. Та приймаючи цей закон, депутати тоді не здогадувалися, що готують собі гідного суперника у започаткованому двома тижнями раніше конституційному марафоні.

В діючій з 1978 р. Конституції України вказувалося «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші деражавні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Після запровадження посади Президента в Конституцію було внесено доповнення «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Неважко зрозуміти, що між цими нормами існувало непримиренне протиріччя. Воно могло бути розв'язане прийняттям нової Конституції з поділом влади на законодавчу і виконавчу.

Починаючи від червня 1991 р. конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного закону. Вивчалися і використовувалися Конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті були закріплені положення, що містилися в Загальній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні і культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного марафону і увійшли в остаточний текст Конституції.

Принципові корективи були внесені в проект після проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України. Ця доленосна подія змінила багато положень парламентської концепції Конституції Розбудова правового поля у незалежній державі повинна була здійснюватися на власній основі.

Проекти конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях. Було проведено ряд експертиз вітчизняними і зарубіжними правниками. Один з варіантів проекту опублікували, після чого протягом шести місяців відбувалося його обговорення. До конституційної комісії надійшло 47 тис. поправок, доповнень і заперечень. У жовтні 1993 р. було оприлюднено черговий, четвертий варіант проекту.

В ході дебатів виявилася непримиренна суперечливість між позиціями Президента України Л.Кравчука і Верховної Ради стосовно проблеми розподілу влади. Більшість депутатів вимагала зберегти положення чинного Основного закону 1978 р. і відкидала норми про сильну вертикаль виконавчої влади, яка починалася б з Президента, про регіональне і місцеве самоврядування. Полеміка відбувалася в основному між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висувалися щодо того, якою республікою мала б стати Україна — парламентською або президентською?

Восени 1993 р. конституційний процес остаточно загальмувався. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад дві сотні поправок.

Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Спів головами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.

Прагнучи зрушити справу з місця Л. Кучма в грудні 1994 р. вніс проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. Проект не міг не порушувати багатьох статей Конституції 1978 р., побудованої як усі попередні радянські конституції, на принципі нероздільності влади. Згідно з цим документом Верховна Рада повинна була віддати Президенту істотну частину владних повноважень, тобто наповнити реальним змістом внесену у Конституцію в 1991 р. статтю про запровадження посади Президента як глави держави і глави виконавчої влади.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося болісно й уповільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму. Адже законодавча влада абстрактна, тоді як виконавча має повноваження, пов'язані з безпосереднім впливом на кар‘єри людей і матеріальні цінності.

І все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження: затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавалися держадміністраціям. З прийняттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської держави у президентсько-парламентську республіку.

Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, виявилася потрібною конституційна більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася, Л. Кучма 31 травня 1995 р. видав Указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Одночасно він звернувся до українського народу з поясненням цього надзвичайного кроку.

Майже чотирирічний досвід незалежної України, підкреслювалося у зверненні, свідчить, що сучасна деформована державна система — одна з основних перешкод на шляху припинення руйнівних процесів, які призвели до занепаду економіки, інтелектуального і духовного життя, наступу злочинності, зубожіння великих мас населення.

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про прийняття Конституції України та введення її в дію

Верховна Рада України постановляє:

Стаття 1. Прийняти Конституцію України.

Стаття 2. Визнати такою, що втратила чинність, Конституцію (Основний Закон) України від 20 квітня 1978 року з наступними змінами і доповненнями.

Стаття 3. Визнати таким, що втратив чинність. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України « у зв'язку з прийняттям Конституції України.

Без перерозподілу повноважень між законодавчими і виконавчими органами державної влади, продовжував далі Президент, без створення дійової виконавської вертикалі, без чіткого визначення хто і за що відповідає, ми і далі будемо тупцювати на місці. Оскільки навколо закону про владу розв'язано облудну політичну кампанію, під час якої Президента звинувачували у намаганнях створити авторитарний режим і здійснити. анти конституційний переворот, Л. Кучма й вирішив вдатися до народного волевиявлення. Питання в бюлетені опитування громадської думки ставилося руба кому виборці довіряють — Президентові України або Верховній Раді України?

До опитування справа не дійшла Гостру кризу влади у червні 1995 р. припинила Конституційна угода, укладена строком на один рік Л. Кучмою і О. Морозом. Під угодою, яка в основному відтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», поставили підписи більше половини депутатів. Тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978 р. , які суперечили угоді. Вважалося що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нормотворчі та адміністративні функції виконавчої влади

Винятково важливий етап і нестандартний крок, яким став Конституційний. Договір між Верховною Радою і Президентом України, дозволив зберегти керованість започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади стимулювати, власне, конституційний процес.

В лютому 1996 р конституційна комісія передала проект. Основного закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційних читання.

«Яблуком розбрату» серед депутатів стали п'ять пунктів розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. У черговий раз конституційний процес зайшов в глухий кут.

В цій ситуації Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували Президенту оголосити референдум про затверження. Основного закону в редакції, винесеній конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування в Народні Збори. Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого протистояння з парламентом набуло найгострішого характеру.

Однак політичні діячі України спромоглися переступити для загального добра через власні переконання та амбіції. У парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції.

Загалом копітка робота над проектом Конституції який дістав перепустку в життя, тривала май же два роки. Для цього були потрібні справді титанічні зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісу, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу, за суспільний спокій.

Знаменита «конституційна ніч» (з 27 на 28 червня), протягом якої було утверджено Основний Закон нашої держави, стала наочним втіленням закону переходу кількості в якість. День прийняття Конституції проголошено державним святом.

Значення Конституції для держав і суспільств загальновідоме. А для України, яка перебуває на перехідному етапі свого розвитку, цей основоположний документ має справді доленосну вагу.

З прийняттям Конституції підведено риску під періодом бездержавності, гарантовано незалежність України Цим вона остаточно утвердилася у світі.

Визначено базові координати й орієнтири сукупність суспільних цінностей — усе те що формує політико — економічну систему.

Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави й суспільства не залежали від політичних орієнтацій партій та окремих діячів.

Вичерпно окреслено відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обов'язки, встановлено граничні межі втручання держави у життя суспільства та окремої особи.

Такі принципи, випробувані й збагачені віковою практикою, освячені традиціями і звичаями, лежать в основі загальновизнаних у світі демократій.

У доповіді з нагоди першої річниці прийняття Конституції Президент України Л. Д. Кучма виклав найбільш вагомі наслідки введення її в дію державне будівництво здійснюється у більш-менш визначених рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло, у свідомості людей остаточно утвердилася ідея держави, народ перетворюється з об'єкта політики у вищий її суб'єкт, розширюється свобода його дій у політиці та економіці, ми вийшли на новий вектор соціального поступу — від тоталітаризму до демократії, розвиваємося за умов багатоманітних форм господарювання та власності, окреслено контури соціально-економічної структури держави, набули прогнозованого характеру суспільно-політичні процеси, зруйновано ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм, сформоване сприятливе міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави і розв'язання внутрішніх проблем. Головний підсумок полягав у тому, що було завершено період державного становлення, вибудувано каркас держави і закладено основу для реалізації ключової конституційної формули людина — сім'я — суспільство — держава.

До основних положень Конституції відносяться загальні питання щодо засад державного ладу, які визначаються в розділі. Згідно з ними Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Тобто мова йде про державу, яка за своїми суттєвими ознаками належить до співдружності держав так званого «відкритого суспільства», гуманістичного за своєю спрямованістю.

Демократичну суть Української держави закріплює й конкретизує стаття 5 Конституції. Вона, по-перше, проголошує, що Україна за формою правління є республікою, по-друге, закріплює принцип народовладдя.

Демократизм форм правління в Україні визначається й тим, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову і виключно у межах повноважень, які закріплені Конституцією та чинним законодавством за державними органами, що відносяться до зазначених гілок державної влади.

Важливою ознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування як недержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад сіл, селищ та міст) у вирішенні питань місцевого значення, що регулюється спеціальним законом про місцеве самоврядування.

Важливе з точки зору закріплення у країні демократичного режиму затвердження в Конституції принципу політичної економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя. Спеціально зазначається, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, захищатися цензурою, яка взагалі забороняється. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої її Конституцією і законами Заборона політичної діяльності можлива лише у тих випадках коли ця діяльність загрожує національній безпеці, громадському порядку, пов'язана з формуванням та існуванням не передбачених законом військових та інших збройних формувань.

Україна є соціальною державою. У статті 3 Конституції сформульовано принцип, за яким «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Ці вихідні положення конкретизуються у ряді інших конституційних норм, які відносяться до загальних засад Конституції. Перш за все, закріплюються найбільш сприятливі для населення принципи мовної політики держави, у тому числі для національних меншин, положення, що визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності та культури, а також усіх корінних народів і національних меншин Соціальний характер Української держави визначає і конституційне регулювання питань, пов'язаних з використанням власності і захистом усіх суб'єктів права власності, закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб'єктів права власності, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також здійснення інших соціально значущих заходів.

У Загальних засадах Конституції закріплено характеристику України як правової держави Стаття 8 проголошує принцип верховенства права і звертає увагу на його дієвість У цій та інших статтях даного розділу закріплено принципові положення, що є невід'ємними ознаками правової держави найвища юридична сила Конституції, обов'язковість відповідності їй усіх інших нормативно-правових актів, що видаються в Україні, пряма дія норм Конституції, можливість безпосередньо, посилаючись на відповідні її норми, захищати свої права у суді, закріплення принципів, за якими ніхто не може бути примушений робити те що не передбачене законодавством, державні й самоврядні органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як одну з головних ознак правової держави слід розглядати порядок регулювання, захисту і практичного здійснення прав та свобод людини і громадянина.

Серед інших принципово важливих настанов, що містяться у Загальних засадах Конституції України, слід відмітити визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканною, встановлення єдиного громадянства, визнання за відповідних умов чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства тощо.

У Конституції України 1996 року знайшли закріплення принципові положення стосовно захисту прав людини і громадянина, що містяться в основоположних міжнародних документах. Як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Крім уже згаданого визнання норм міжнародних договорів частиною національного законодавства України, про це свідчить і стаття 55 Конституції, де записано, що кожен має право, після використання всіх національних засобів правового захисту своїх прав звертатися за захистом своїх прав та свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних і органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Конституція України закріплює широкий спектр прав та свобод людини і громадянина, що охоплює усі без винятку права і свободи, які прийнято вважати демократичною світовою спільнотою за відповідні гуманістичні стандарти у цій сфері суспільного і державного життя. Так, до особистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до людської гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканість (ст 29), право на недоторканість житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст 35).

До політичних прав Конституція відносить право на об'єднання у політичні парти та політичні організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).

У контексті економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина Конституція передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 47), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвій рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім і (ст. 51,52), право на освіту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).

У Конституції встановлюються гаранти прав людини і громадянина До них належить зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав та свобод (ст. 55)

Крім судового захисту, Конституція передбачає введення інституту. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, що також слід розглядати як важливу гарантію захисту і практичної реалізації прав та свобод людини і громадянина в Україні

Захист прав людини в суді визначається й рядом інших конституційних настанов. До них, зокрема, слід віднести положення ст. 63, у якій ідеться про право особи на відмову від дачі свідчень щодо себе, членів сім'ї, чи близьких родичів, про право на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, про статус засудженого.

До інших основних положень Загальних засад Конституції України належать перш за все ті, що стосуються мовної політики. Вони визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою.

Поряд з цим гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава повинна також сприяти вивченню мов міжнародного спілкування, що є однією з суттєвих ознак відкритості українського суспільства. Конституція та Закон про мови, прийняття якого передбачене Конституцією, гарантують реальне здійснення зазначених принципів.

Конституція визначає й основні напрямки у розвитку етнічної та культурної політики держави. В ній підкреслюється, що держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Разом з розвитком української культури Конституція закріплює положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Термін «корінні народи» не принижує гідності представників інших етносів, що знаходяться в Україні. Навпаки, він підкреслює історичну традицію, пов'язану з проживанням в Україні широкого кола представників російського, кримськотатарського, польського, єврейського та деяких інших етносів.

Важливим є конституційне положення згідно з яким «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України».

До принципових і послідовно демократичних слід віднести настанови. Загальних засад Конституції, які визначають український народ як суб'єкт права власності на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України. Подібний правовий статус мають також природні ресурси континентального шельфу України, виключної (морської) економічної зони. Від імені народу право власника щодо зазначених об'єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування Конституція спеціально визначає правовий статус власності. Право користуватися об'єктами права власності народу має кожний громадянин.

При цьому відповідні обов'язки покладаються не тільки на конкретного власника, а й на державу, яка покликана забезпечувати захист прав усіх суб‘єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Закріплюється й принцип рівності усіх суб'єктів права власності перед законом.

У Конституції підкреслюється, що основним національним багатством України є земля, яка перебуває під особливою охороною держави. Право власності на неї гарантується чинним українським законодавством. Воно може набуватися і реалізовуватися окремими громадянами, юридичними особами та державою на підставах і у порядку, визначених законом.

В Україні, яка постраждала від Чорнобильської катастрофи, подолання її наслідків, забезпечення екологічної безпеки, збереження генофонду народу є обов'язком держави, виконання якого має пріоритетне значення.

Загальні засади Конституції встановлюють також основи національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності України. Згідно з ними національна безпека пов'язується із захищеністю життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від наявних та можливих внутрішніх та зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин У статті 17 визначаються вихідні положення стосовно захисту суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки України, встановлюються основні засади щодо діяльності Збройних Сил, а також військових формувань і правоохоронних органів, що забезпечують державну безпеку і захист державного кордону.

Наголошено на тому, що Збройні Сили та інші військові формування не можуть бути використані для обмеження прав та свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Принципове значення мають і норми цієї статті, якими визначено, що на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, а також не допускається розташування іноземних військових баз.

Визначаючи спрямованість зовнішньополітичної діяльності держави, Конституція робить наголос на забезпеченні національних інтересів та безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Завершується визначення Основних засад Конституції описом державних символів України — Державного Прапора, Державного Герба і Державного Гімну.

В Основному Законі визначено конституційні органи України, їх статус, повноважень та обов'язки Верховна Рада України, яка складається з 450 народних депутатів, обраних виборцями у виборчих округах, є єдиним органом законодавчої влади в Україні, парламентом держави. Вона обирається на 4 роки, працює у режимі чергових і позачергових сесій її повноваження можуть бути припинені Президентом України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися.

Організаційними формами парламентської діяльності є робота постійних комітетів Верховної Ради, тимчасових комісій, що створюються для розгляду окремих питань, партійних фракцій в парламенті, а також позафракційних груп.

Уся організація роботи Верховної Ради здійснюється відповідно до вимог Конституції і прийнятого парламентом Регламенту своєї діяльності.

Найважливіші повноваження Верховної Ради України закріплені за нею у статтях 85, 92, 111 Конституції. Водночас, згідно з принципом розподілу влад, парламент не можна розглядати як найвищий орган державної влади. Це стосується не тільки його відношення до інших загальнодержавних інституцій (Президента України, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду та Верховного Суду), а й щодо місцевих рад Конституція 1996 року, на відміну від попередніх, не закріплює принцип єдності представницьких органів усі інші ради визначаються в ній не як місцеві органи державної влади, а як органи місцевого самоврядування. Тому вплив парламенту на діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування здійснюється виключно шляхом прийняття законів, які є обов'язковими для всіх суб'єктів на території України.

Верховна Рада України виконує ряд функцій щодо створення відповідних органів державного управління. Так, вона дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра, призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Національного банку. До її повноважень належить також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку, Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення.

У світлі цих установчих положень слід розглядати і повноваження Верховної Ради щодо призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати, яка здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради.

Президент України визначається Конституцією як глава держави, що виступає від її імені Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.

Визначення статусу Президента України як глави держави підтверджують особливість і багатофункціональну сутність цієї державної посади. Глава держави уособлює державну владу у цілому, він не є одним із суб'єктів розподілу влад Навпаки, саме глава держави об'єднує всі гілки державної влади, забезпечує спрямованість їхньої діяльності у спільному напрямку. Президент здійснює погоджувальну функцію стосовно діяльності різних гілок державної влади, виступає у ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілками влади, забезпечує єдність держави.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на 5 років. Він повинен бути громадянином України, проживати в Україні перед днем виборів протягом не менше 10 років, мати право голосу, володіти активним виборчим правом, а також державною мовою Президент може займати цю посаду не більш як два строки підряд. Він може бути обраний й на третій строк, однак тільки після того, як цю посаду займала інша особа Президентові України забороняється мати інший представницький мандат обіймати посаду в державних чи громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження новообраного Президента починаються з моменту складання ним присяги народові України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду.

Правовою формою керівництва, що його здійснює Президент України, є укази та розпорядження, які він видає.

Зазначені вище повноваження Президента України органічно пов'язані з його державним статусом, тому вони не можуть бути делеговані будь-якому державному органу чи посадовій особі.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів Правова база його діяльності — Конституція, закони України та акти, видані Президентом України.

Хоча Кабінет Міністрів й очолює усю гику системи виконавчої влади в державі, згідно з Конституцією він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у тому, що Президент України призначає за згодою Верховної Ради. Прем'єр-міністра, припиняє його повноваження і приймає рішення про його відставку. Крім того, Президент України за поданням Прем'єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, а також звільняє їх з посад. У разі потреби Президент може висловлювати свою позицію щодо вирішення Кабінетом Міністрів питань принципової ваги, хоча він і не очолює виконавчу владу.

Підконтрольність та підзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді знаходять своє відображення у тому, що парламент затверджує бюджет, поданий. Урядом, приймає рішення про його виконання, схвалення чи відхилення. Програми діяльності Уряду, контролює його роботу. На пропозицію не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради вона може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та висловити йому недовіру.

Кабінет Міністрів є вищим державним органом оперативного управління. Його діяльність спрямовується на забезпечення суверенітету та економічної самостійності держави, на активне проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечення соціального захисту населення, вирішення актуальних питань розвитку освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування. Кабінет Міністрів розробляє загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку та організовує їх здійснення, забезпечує рівні умови щодо розвитку різних форм власності, здійснює необхідні заходи у сфері забезпечення обороноздатності держави, боротьби зі злочинністю, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.

Правовою формою діяльності Кабінету Міністрів є постанови — акти колегіального управління, що приймаються на його засіданнях, і розпорядження — як правило, акти одноособового керівництва, видані Прем'єр-міністром або одним з його заступників.

Строк повноважень Кабінету Міністрів пов'язаний зі строком повноважень Президента України У разі дострокового припинення своїх повноважень Президентом України. Кабінет Міністрів може продовжувати свою діяльність до вирішення цього питання новим Президентом.

До центральних органів виконавчої влади належать міністерства, державні комітети та інші відомства загальнодержавного рівня Міністерства у своїй більшості є центральними органами галузевого управління, державні комітети та відомства здійснюють керівництво переважно на міжгалузевій основі.

Уряд діє на основі Закону про Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — на основі Указу Президента України від 12 березня 1996 р. «Про загальне положення про міністерство, інший державний орган державної виконавчої влади».

Органами державної виконавчої влади на місцях є обласні, районні, а також створені у містах Києві та Севастополі відповідні державні адміністрації, їх голови призначаються Президентом України, а оперативне керівництво місцевими державними адміністраціями здійснює Кабінет Міністрів.

Місцеві державні адміністрації повинні забезпечувати на своїх територіях виконання Конституції, чинних законів, указів та розпоряджень Президента України, інших актів центральних органів виконавчої влади, законність та правопорядок, про додержання прав та свобод громадян і організовувати виконання державних та регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, національно-культурного розвитку і задоволення потреб національних меншин, вирішення питань, пов'язаних з прийняттям та виконанням районних та обласних бюджетів здійснювати оперативне управління на місцях.

Місцеві державні адміністрації зобов'язані постійно координувати свою діяльність з відповідними органами місцевого самоврядування, допомагати їм у задоволенні потреб територіальних громад, вирішенні актуальних питань життя місцевого населення.

Ці органи діють на основі Конституції і закону про місцеві державні адміністрації.

З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову інституцію у системі державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх без винятку сферах, стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України діє на основі положень про нього, закріплених у розділі XII Конституції, Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» та затвердженого ним регламенту.

Конституційний Суд є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законів. Суб'єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Президент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не безпосередньо, а через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України, Верховною Радою та з'їздом суддів України терміном на 9 років без права бути призначеними на повторний термін Голова Конституційного суду обирається самими суддями із свого складу шляхом таємного голосування на трирічний строк без права бути переобраним.

Конституція визначає територіальний устрій та органи місцевого самоврядування України.

Територіальний устрій ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку населених пунктів та регіонів. Це конституційне положення випливає з того, що український народ, який проживає на своїй етнічній території, має лише йому властиві світогляд, загальноукраїнську культуру, характерну антропологію, мову, ментальність тощо. Відповідно до статті 133 Конституції систему адміністративно-територіального устрою України складають Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

До складу України входять Автономна Республіка Крим, Вінницька Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України.

Україна належить до числа держав з високим рівнем урбанізації, що пов'язане в основному з формуванням на її території широкої мережі міст — 444, де проживає понад 30 млн. чол., а також селищ міського типу — 907 (близько 4 млн. жителів). Всього в Україні нараховується 30184 населених пункти.

На розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави спрямований закріплений в Конституції принцип, яким в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Загальне поняття місцевого самоврядування міститься в частині 1 статті 140 Конституції, згідно з якою місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Таким чином, первинним суб'єктом місцевого самоврядування Конституція України проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну спільність громадян, об'єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення своїх колективних потреб і запитів, а також для захисту своїх законних прав та інтересів. Це означає розширення форм безпосередньої участі територіальних громад — жителів сіл, селищ, міст в Україні — в управлінні місцевими справами.

Формами безпосереднього здійснення територіальними громадами сіл, селищ, міст своїх самоврядних повноважень є місцеві вибори та референдуми.

Формами безпосередньої участі жителів сіл, селищ, міст у здійсненні окремих повноважень, віднесених до відання місцевого самоврядування, є загальні збори громадян за місцем проживання, що можуть скликатися на рівні будинку, вулиці, кварталу, житлового комплексу, мікрорайону, а також окремих населених пунктів, які не є самостійними адміністративно-територіальними утвореннями. Відповідно до частини 6 статті 140 Конституції сільські, селищні та міські ради можуть дозволяти їм створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Таким чином, за новою Конституцією основними носіями самоврядних повноважень, головною формою самоорганізації територіальних громад в Україні (як і в переважній більшості демократичних країн) визнаються виборні представницькі органи.

Щодо здійснення місцевого самоврядування у містах Києві і Севастополі, то його особливості мають визначатися окремими законами України.

Конституційні положення мають винятково важливе значення для удосконалення та зміцнення системи правопорядку. Згідно з Основним Законом правосуддя здійснюється виключно судами, і привласнення їхніх функцій будь-якими іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі без винятку правовідносини, що виникають у державі, вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, при розгляді кримінальних справ суд керується загальновизнаним гуманістичним принципом, за яким немає злочину без визнання цього злочину в законі, ніхто не може бути покараним за один злочин декілька разів, обмеження свободи можливе виключно у випадках, безпосередньо вказаних у законі тощо.

Демократичність та гуманістична спрямованість правового порядку в Україні пов'язана з впровадженням у життя ряду інших позитивних за своїм змістом настанов. До них слід віднести конституційні, згідно з якими кожному гарантується право знати свої права і обов'язки, закони та інші нормативні акти не мають зворотної дії в часі крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Затримання людини може мати місце виключно як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого повинна бути перевірена судом протягом 72 годин. Затримана особа негайно звільняється від утримання під вартою у цей термін, якщо їй не вручено вмотивованого рішення.

Конституція регулює відносини громадянина і державного управління, їх сутність полягає в тому щоб громадянин мав можливість невідкладно і без зайвих зусиль вирішувати у державному апараті та посадових осіб питання, які його цікавлять.

В Україні немає системи адміністративних судів, які в деяких інших країнах розглядають спірні питання, скарги громадян на органи державного управління та дії посадових осіб цих органів. Разом з тим Конституція передбачає утворення спеціалізованих судів, що дасть змогу позитивно вирішити питання адміністративної юстиції.

Вже зараз в Україні існують конституційні та інші правові підстави для захисту інтересів громадянина в його стосунках з органами державного управління. Конституцією передбачено, що кожний громадянин, який був затриманий правоохоронними органами, має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Кожен має право знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною таємницею. Громадяни мають конституційне право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Важливою гарантією захисту прав людини і громадянина в їх стосунках з органами і посадовими особами державного управління є конституційне право звернення до суду. Стаття 55 Конституції встановлює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Крім того, кожен може звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

У разі використання громадянином усіх національних засобів захисту своїх прав та свобод він може звернутися до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Основним завданням соціальної держави є соціальний захист людини. Хоча у системі права України поки що не має спеціальної галузі соціального права Конституція і чинне законодавство приділяють захисту цього виду прав та свобод людини велику увагу.

До соціально-економічних прав та свобод людини що закріплені на рівні. Основного Закону, належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю і результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності, право на підприємницьку діяльність, право на працю, право на соціальний захист у випадку втрати працездатності,

втрати годувальника і безробіття. Сюди слід віднести також конституційні права на достатній життєвий рівень, охорону здоров'я тощо. Зазначені права конкретизуються у Кодексі про працю та інших законодавчих актах.

Здійснення правосуддя в Україні відноситься виключно до компетенції судів Судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції, які організовуються за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди — наприклад, Вищий арбітражний суд України.

Конституція України забороняє створення будь-яких надзвичайних та особливих судів. Конституція і закони гарантують незалежність і недоторканність суддів.

Судочинство, залежно від характеру судової справи, проводиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства в Україні є законність, рівність учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, обов'язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені й інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

В Україні діє Вища рада юстиції, яка бере участь у призначенні суддів на посади або звільненні їх з посад, виносить рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, здійснює різні види дисциплінарного провадження стосовно суддів судів різних ступенів. Ухвалення Конституції знаменувало собою справді доленосний акт, який став етапною віхою в розвитку нашого суспільства й найважливішим підсумком п'ятирічного періоду утвердження державної незалежності. України. Важливо і те, що за надзвичайно складних умов підвалини її суверенності було вимуровано без політичних та соціальних потрясінь, у відповідності з волевиявленням народу і загально прийнятними міжнародно-правовими нормами. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі.