Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Утвердження незалежної України

Аграрна проблема

Україна небезпідставно вважалася житницею Радянського Союзу. Чудові природні умови і набуті впродовж десятків поколінь досвід господарювання на землі гарантували досягнення високого рівня виробництва продуктів харчування та сільськогосподарської сировини.

Однак, маючи найвищий серед європейських країн показник земле забезпеченості (0,65 га. орної землі в розрахунку на душу населення) Україна не могла йти у будь-яке порівняння з ними щодо постачання населення продовольством. Перевага у цьому відношенні над промисловими регіонами СРСР ще не свідчила про благополучний стан справ в іі сільському господарстві 3481 тис. колгоспників 11172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. явно не справлялися з постачанням міст продуктами харчування, тоді як значно менша по відношенню до всього населення кількість працюючих на землі у високорозвинутих країнах забезпечувала будь-який попит.

У чому тут справа? Вичерпну відповідь на таке питання завжди давали колгоспні базари Селяни, коли працювали на величезних земельних масивах колгоспів і радгоспів, використовуючи при цьому машинну техніку, не могли нагодувати місто. Ці ж самі селяни, працюючи без машин у вільний від основної роботи час на кількох сотках присадибної землі, були спроможними заповнити базари всім, чого потребував споживач. Відповідь полягала в тому, що земля повинна мати господаря, а не працюючого з-під палки найманця.

Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад не має майбутнього, прийшло до багатьох представників української політичної еліти досить рано. У прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі УРСР вже закладалися, хоч у декларативній формі, основні положення реформи аграрних відносин, включаючи визнання права приватної власності на землю. Щоб наповнити ці положення реальним змістом, треба було створювати законодавчу та нормативну базу.

Починаючи з березня 1991 р. земля оголошувалася об'єктом реформи Здійснення її покладалося на місцеві ради народних депутатів і Раду міністрів УРСР. Однак концептуально суть земельної реформи не була вироблена. Органи влади продовжували лише декларувати наміри.

В жовтні 1991 р. уряд В. Фокіна запропонував Верховній Раді план перетворень, розроблений під впливом концепції російських реформ. На його основі було прийнято концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду. Передбачалося, що за 1992 р. колгоспи мають бути перетворені в асоціації або господарські товариства. При цьому забезпечувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.

Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада почала розробку пакета законодавчих актів. У грудні 1991 р. було прийнято закон «Про селянське (фермерське) господарство». Передбачалося утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель, що перебували у користуванні колгоспів та радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявляли бажання організувати фермерське господарство.

В січні 1992 р. парламент України прийняв закон «Про форми власності на землю» Проголошувалося, що можуть існувати, поряд з державною, колективна і приватна форма власності на землі, причому всі вони є рівноправними. Таким чином, законодавче спростовувався один з найголовніших постулатів комуністичної доктрини — про необхідність націоналізації всієї землі і перетворення її на суспільну власність.

Щоправда, в законі залишалася нерозв'язаною теза про колективну власність на землю Такої форми власності людство поза межами СРСР не знало. Було ясно, що Верховна Рада мала на меті надання права власності на землю колгоспам. Проте не зрозуміло, як колгоспи і колгоспники могли б реалізувати це право власності чи кожний колгоспник з власної волі, чи прийняттям рішень на загальних зборах колгоспу більшістю голосів, чи делегуванням цього права правлінню колгоспу або його голові. Колективна форма власності була абстракцією з міфічного арсеналу політичної економії соціалізму, так само як і категорія суспільної власності.

Зміст закону «Про форми власності на землю» переконливо засвідчував, що українські законодавці не вийшли з-під впливу ідеологічних стереотипів і не могли надати реальним майновим відносинам у суспільстві юридично грамотну форму.

Законотворча діяльність Верховної Ради свідчила про відсутність у неї концепції реформи аграрних відносин. Парламент обмежувався найпростішим прийняттям декларацій у формі законодавчих актів. У березні 1992 р. було прийнято два документи протилежного змісту постанову. «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі і закон. «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Перший з них з'явився під тиском реформаторів, стурбованих пробуксовуванням земельної реформи. В ньому переглядалися деякі норми Земельного кодексу 1990 р., що гальмували організацію фермерських господарств. Другий було прийнято під впливом депутатів — аграріїв, зацікавлених у збереженні існуючого становища.

Керівники України не шкодували слів, щоб відцуратися колгоспно-радгоспного ладу. На прес-конференції з нагоди річниці проголошення незалежності Л. Кравчук сказав, що колгосп — це не кооперативне господарство, а щось таке, що важко навіть збагнути У виступі перед працівниками агропромислового комплексу Київщини у травні 1993 р. голова Верховної Ради 1 Плющ заявив. «У нас нема підстав хвалитися існуючим способом виробництва, відстоювати його. Можливо б, він проіснував ще п'ять, десять чи двадцять років, але все одно люди дійшли б до його реформування».

Та це були тільки слова Колгоспи і радгоспи залишалися єдино важливим у сільському господарстві елементом економічної структури. Торувала собі дорогу тільки нова термінологія, створюючи оманливе враження здійснюваних реформ.

Рішення Верховної Ради про перетворення у 1992 р. колгоспів в асоціації або господарські товариства не було реалізоване повністю. За цей рік паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початок 1995 р. статус змінився у 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). 3 них паювання майна здійсняй 8,3 тис. господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних підприємств з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.

Паювання або акціонування майна колгоспів і радгоспів майже не зачіпало основного виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами і виробничих відносин всередині останніх Справа в тому, що паювання або акціонування виключалася земля — основний засіб виробництва.

Фермерське господарство розвивалося уповільнено «Партія влади» в своїй обласній та районній ланках здебільшого гальмувала процес виділення фермерам земельних. Ділянок і відмовлялася надавати їм реальну допомогу. Серед самих селян не виявилося багато бажаючих стати фермерами. Вони призвичаїлися до виконання обмежених трудових операцій на основні поділу праці, і багатьом було б непросто взятися за весь цикл сільськогосподарських робіт. Крім того, демографічна структура сільського населння характеризувалася переважанням людей старшого віку. Такі люди небезпідставно розглядали колгосп, в якому було проведене все трудове життя, як підприємство, покликане матеріально допомогти їм у пенсійному віці. Нарешті, організація приватного господарства вимагала відповідної машинної техніки, яка ще не вироблялася промисловістю. Через це на початок 1993 р. в Україні налічувалося тільки 14,6 тис., а 1997 р. — 35 тис. фермерських господарств.

За останні роки обсяг виробництва у сільському господарстві невпинно уменшувався. Продукція колгоспів обходилася суспільству все дорожче. За 1990—1995 роки ціни товари для сільського господарства зросли у 202 тисячі разів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію — у 34 тисячі разів. Таке 6-ти кратне порушення цінового паритету призвело до повного фінансового знекровлення сільськогосподарських підприємств. Розпочалися руйнівні процеси.

Досить сказати, що навіть у 1996 р. обсяги виробництва валової продукції сільського господарства скоротилися на 8,8%. Було вироблено 24,5 млн. тонн зерна, що склало лише 63,8% від середньорічного виробництва за попередні п'ять років. Виробництво м'яса зменшилося на 9, молока — на 8, яєць — на 7%.

Саме життя поставило гостру вимогу прискореного здійснення аграрної реформи. Тому у представленій парламенту програмі радикальних реформ Л. Кучма приділив особливу увагу необхідності зміни всього комплексу соціально-економічних відносин, які формувалися на селі впродовж десятиліть.

Найважливішою ланкою перебудови виробничих відносин в аграрній сфері є земельна реформа. Президент заявив народним депутатам. «Нам потрібна глибоко продумана, соціально і економічно виважена, активно підтримана всіма гілками влади, політичними партіями та рухами державна політика, спрямована на енергійне утвердження достатньо широкого простору приватної власності на землю. Приватна вчасність на землю має стати домінуючою базою аграрних перетворень. Такою є принципова позиція Президента України в цьому ключовому питанні аграрної політики, яка неухильно проводитиметься в життя очолюваною ним виконавчою владою».

Рішучість у виразах в цій заяві була не випадковою. Блок лівих партій у парламенті категорично заперечував необхідність приватизації землі. Не випадково Концепція аграрної політики України знаходиться у Верховній Раді у стадії проекту з 1994 р.

В листопаді 1994 р. Л. Кучма видав указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». В ньому передбачалося розв'язання трьох основних проблем земельної реформи - приватизації, оцінки і ринку землі. Ключовою є проблема приватизації.

В указі використовується поняття колективної власності на землю колгоспів і радгоспів. Але воно розуміється як проміжний стан у становленні приватної власності, як роздержавлення землі. Після роздержавлення стає можливим паювання. Забезпечується пріоритет права окремого власника на продаж свого земельного паю над правом колективу. Селянин сам може вирішити, чи залишити земельний пай у колективному підприємстві або акціонерному товаристві на умовах оренди, чи заснувати приватне сімейне господарство фермерського типу.

В указі розмежовуються форми власності і форми господарювання на землі. Приватизація землі за цих умов не означає скасування колективних форм господарювання, проти чого протестували ліві партії. Колгоспи можуть існувати, але це залежить тепер виключно від бажання та самовизначення кожного персонально селянина — власника. Цим реально забезпечується право кожного власника земельного паю вирішувати, як йому господарювати — у колективі або самостійно. Така норма відповідає критеріям демократичного суспільства.

Роздержавлення та паювання землі покладається на кадри керівників і спеціалістів господарств. Тим самим проблема їх протистояння земельній реформі в значній мірі знімається. Маючи великі майнові паї, ця категорія найбільш впливових у сільській місцевості працівників є економічно зацікавленою в здійсненні реформ.

Протягом 1996 року було фактично завершено перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передачу у власність юридичних осіб. На 1 січня 1997 р. документи про землю отримали майже всі колективні господарства.

Розпочато реалізацію завдань другого етапу реформи — формування реального власника землі, передачі землі безпосередньо тим, хто її обробляє. За 1996 р. у 46% сільськогосподарських підприємств громадянам було видано сертифікати на право володіння земельними паями їх отримало близько 1,5 млн. чоловік. Крім цього, громадянами України приватизовано 48% земельних ділянок, наданих їм для ведення особистих підсобних господарств, сформовано 6,2 млн. га. земель запасу, на яких створюються селянсько-фермерські господарства.

У 1996 р. в індивідуально-приватному секторі, у користуванні якого знаходиться майже 16% землі, було вироблено, за активного сприяння з боку колективних господарств, майже 50% валової продукції рослинництва і 56% — тваринництва.

Таким чином, є підстави для висновку, що в Україні вирішено одне з ключових завдань земельної реформи — роздержавлення землі і подолання на цій основі монополізму держави на володіння нею. Це перший і досить відчутний крок до основної мети реформи — передачі землі тим, хто її обробляє, і формування у перспективі ринку землі, перетворення її у товар.

Найголовнішим завданнями в АПК на 1997 р. залишалося подолання спаду виробництва сільськогосподарської продукції, забезпечення стабільного постачання населення продовольством, здійснення конкретних заходів для оздоровлення фінансово-економічного стану сільських товаровиробників.

До них відносилося також завершення паювання земель та реформування на цій основі радгоспів і міжгоспів їх у свою чергу вимагало відпрацьовування законодавчої бази для забезпечення вільного вибору товаровиробниками форм господарювання, надання особливої уваги створенню конкурентоспроможних господарських структур, заснованих на приватній власності на землю і майно.

У 1997 тривала робота над створенням інтегрованих структур з виробництва, переробки, зберігання і реалізації сільськогосподарської продукції через фірмову торгівлю. Досвід діяльності таких формувань свідчить, що тут створюються сприятливі умови для узгодження економічних інтересів різних господарських суб'єктів, посилюється зацікавленість та відповідальність партнерів за кінцеві результати роботи.

Для забезпечення технологічних параметрів розвитку сільського господарства було поставлено завдання оптимізувати структуру сільськогосподарських угідь та здійснити перехід від затратного господарювання до ресурсо- та енергозберігаючого, поліпшувати співвідношення площ ріллі та природних угідь, розширювати застосування ґрунтозахисних систем у землеробстві, збільшувати внесення органічних та мінеральних добрив і застосування засобів захисту рослин, удосконалювати структуру посівів сільськогосподарських культур, поліпшувати систему насінництва.

Пріоритетними напрямами в діяльності сільськогосподарських органів було визначено орієнтацію товаровиробників на збільшення виробництва продовольчого зерна, особливо пшениці, цукру, олії та кормів. При цьому досвід засвідчував, що вирощування картоплі, плодів, ягід та овочів необхідно зосереджувати у приватному секторі, а зерна і технічних культур — у колективних господарствах. При цьому приватному сектору необхідно і надалі надавати допомогу в обробітку землі, забезпеченні насінням, добривами, засобами захисту рослин та тварин.

Начальний характер мають заходи щодо поліпшення генетичного потенціалу у тваринництві, створення масивів високопродуктивного маточного поголів'я молочної та м'ясної худоби.

Важливим завданням залишається поліпшення матеріально-технічної бази агропромислового виробництва. За рахунок використання іноземних кредитних ліній, налагодження власного виробництва сільськогосподарської техніки та обладнання, збільшення обсягів реалізації техніки з погашенням платежів у кредит, розширення мережі машинно-технологічних станцій, регіональних прокатних пунктів.

Найболючіша проблема на селі — фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень.

У Посланні Президента до Верховної Ради України. «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 1996 р. «, зокрема, зазначається, що у найближчі роки передбачається посилення державної підтримки вітчизняного агропромислового виробництва. Вона здійснюватиметься у таких напрямах.

а) бюджетна підтримка виробництва продукції тваринництва, племінної, ветеринарної та іхтіологічної справи, меліорації і охорони земель, лісовідновлення, охорони і захисту лісів та водних ресурсів, насінництва, закладання багаторічних плодово-ягідних насаджень і виноградників, наукових досліджень, підготовки кадрів, соціальної сфери на селі,

б) спрямування іноземних кредитів та міжнародної технічної допомоги у галузі, пов‘язані зі структурною перебудовою АПК сільськогосподарське машинобудування, агросервіс, рибопромислове суднобудування, переробну, харчову, комбікормову та мікробіологічну промисловість,

в) використання позики Світового банку на реструктуризацію галузей сільського господарства, розвиток насіннищва, проведення земельної реформи, нарощування потужностей виробництва продуктів дитячого харчування, модернізацію і реконструкцію заводів з виготовлення ветеринарних біопрепаратів, переоснащення підприємств переробної промисловості, розбудову і сервісне забезпечення фермерських господарств,

г) перегляд митних тарифів на імпорт окремих видів сільськогосподарської продукції, продовольчих товарів, техніки та сировини для виробництва мінеральних добрив і пестицидів, для стимулювання поставок сировини і матеріально-технічних ресурсів критичного імпорту знижуватимуться ставки ввізного мита,

д) проведення цінової політики, спрямованої на досягнення паритетності товарообміну між сільським господарством та іншими галузями національної економіки, здійснення вільного ціноутворення в поєднанні з державним регулюванням цін на продукцію підприємств — монополістів.

Залишається актуальною проблема фінансування робіт по захисту земель, підвищенню їх родючості. Якщо не вживати радикальних заходів, то втрати, яких зараз зазнає Україна, стануть катастрофічними. Деградація сільськогосподарських угідь — справа не лише останнього періоду. Вона розпочалася разом з колективізацією й продовжується вже багато десятиріч.

Для успішного розвитку завдань агропромислового виробництва особливо важливим є активне освоєння галуззю загалом і кожним підприємством зокрема ринкових методів господарської діяльності, прискорене інтегрування у ринкове середовище, яке вже фактично сформувалося в національній економіці. Першочергової уваги в цьому контексті потребує запровадження ефективної системи банківського кредитування села з урахуванням сезонних витрат і нормативних запасів матеріально-технічних ресурсів в агропромисловому виробництві.

Серед інших проблем агропромислового комплексу, які потребують вирішення, — збереження та розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пунктів, активізація роботи щодо підготовки і перепідготовки кадрів для АПК. Потрібно здійснити глибокі зміни у структурі фахової підготовки кадрів в аграрних закладах освіти, удосконалення їх мережі, введення нових спеціальностей, зорієнтованих на ринкову економіку, запровадження контрактної форми навчання, нових механізмів фінансування закладів освіти.

Складність земельної реформи потребує поетапної реалізації комплексу правових, економічних, технічних і організаційних заходів з урахуванням особливостей перехідного періоду до ринку, які полягають у паралельному функціонуванні існуючих і нових господарських формувань.

Як перехідний місток до ринку землі слугує. Указ Президента України від 23 квітня 1997 р. «Про оренду землі». У суспільстві, де значна частина людей не готова за короткий проміжок часу пройти психологічну відстань від державної, колективної до приватної власності на землю, реалізація цього. Указу дозволяє всім формам власності і господарювання шляхом здорової конкуренції на практиці довести переваги приватного способу виробництва.

Розпочалося запровадження економічних методів регулювання земельних відносин введено плату за землекористування розробляється механізм економічного стимулювання суб'єктів землекористування за діяльність, пов'язану з охороною земель та встановлення плати за погіршення природних властивостей угідь, опрацьовані нормативні документи по організації та проведенню земельних аукціонів в населених пунктах, здійснено грошову оцінку земель сільськогосподарського призначення. З переходом до платного характеру використання землі різко зросла роль земельно оцінюючої діяльності в населених пунктах, де плата за землю є важливою прибутковою частиною місцевого бюджету.

Це зумовлює необхідність прискорення грошової оцінки земель не сільськогосподарського призначення, зокрема, населених пунктів. Нова Конституція України дала відповідь на ряд питань, що були до цього дискусійними. Зняте питання щодо правомірності приватної власності, купівлі — продажу землі тощо.

Виникли можливості для формування в аграрній сфері нового земельного ладу, який базується на приватній формі власності на землю та інше майно і персональній відповідальності за результати праці.

Нові господарські структури ринкового типу, які будуть створюватись на базі розпайованих недержавних сільськогосподарських підприємств, повинні формуватись із максимально можливим збереженням крупного товарного сільськогосподарського виробництва, ефективного використання існуючої виробничої інфраструктури.

Саме в процесі реструктуризації закладаються основи майбутнього земельного ладу в товарному сільськогосподарському виробництві, територіальна база його конкурентно спроможності і ефективності.