Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Утвердження незалежної України

Економічний стан держави

Починаючи пропагандистську кампанію за незалежність, активісти Народного руху розклеювали статистичні таблиці про душове виробництво головних видів промислової продукції в Україні. Таблиці були переконливими. За десятиріччя перебування у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу республіка досягла істотних результатів у розвиткові економіки.

Однак за вражаючими показниками випуску промислової продукції приховувалася зовсім неприваблива картина. По-перше радянська промисловість, у т. ч. українська, орієнтувалася не на потреби людини, а на випуск продукції, прямо або посередньо пов'язаної з військово-промисловим комплексом. Структурна перебудова такої промисловості пов'язана з витратами величезних коштів упродовж багатьох років. По-друге, т. зв. «базові галузі» української промисловості (передусім, вуглевидобуток і металургія) давно вже не користувалися підвищеною увагою Держплану СРСР У розвиткові нових потужностей перевага надавалася іншим регіонам, з більш сприятливими техніко — економічними показниками виробництва. Зокрема, обмежувалися капіталовкладення в економіку Донбасу, натомість прискорено розвивалася добувна й обробна промисловість Кузбасу.

Галузі промисловості з обмеженим рівнем капіталовкладень у створення нових потужностей катастрофічно швидко старіли. Справа в тому, що існуючі потужності в радянській промисловості десятиріччями майже не оновлювалися за рахунок амортизації, тобто коштів, що входили у собівартість продукції, а не в національний доход Частка амортизації, що призначалася для цілей оновлення (реновація), вилучалася в бюджет, а потім використовувалася для фінансування нового будівництва, найчастіше — в інших галузях і на інших територіях. Така практика була можливою тільки в командній економіці. На перший погляд, додаткове (понад фонд нагромадження у національному доході) фінансування капіталовкладень у галузі, що вважалися пріоритетними, сприятливо позначалося на промисловості. Однак така практика знекровлювала галузі, що недоодержували створювані в них амортизаційні кошти і разом з тим не мали достатньої кількості асигнувань на нове будівництво. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, але й легка та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20-х рр., постійно відроджувана методами капітальних ремонтів. Це призводило до випуску продукції низької якості, перевитрат сировини, матеріалів і палива, погіршення екологічної обстановки.

Держплан СРСР створював підприємства «під себе». Йому було зручно мати справу з гігантськими підприємствами монопольного типу, продукція яких задовольняла потреби цілого регіону або всієї країни. Створена в радянські часи промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і аніскільки не залежала у фінансовому або техніко — економічному відношенні від території, на якій розміщувалася.

Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано понад 2 тис. найбільших підприємств України. Після розвалу СРСР вони буквально зависли у повітрі. Певний час ще підтримувалися старі виробничі зв'язки, хоча відразу почалися утруднення з фінансуванням. Гостріше стали відчуватися перебої з матеріально-технічним постачанням.

Промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основна частина її товарної продукції являла собою напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків ініціювала не Росія, яка була зацікавлена утримати їх хоча б з політичних міркувань. Він підштовхнувся прагненням українського керівництва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією економіки на Захід. Але господарству України така стратегічна лінія дорого обійшлася. По-перше, продукції українських підприємств на Заході ніхто не чекав, бо за світовими стандартами вона була неконкурентоспроможною. По-друге, припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно — без фінансування.

Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. Після того як вугілля стало витіснятися більш дешевими видами палива, виникла залежність від нафти і газу Власних родовищ нафти в Україні завжди було мало, а поклади шебелинського газу швидко вичерпалися. Впродовж останніх 30 років нафта і газ у великій кількості надходили з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка радянського типу могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже повною відсутністю енергозберігаючих технологій.

З початком інтеграції колишніх союзних республік у світове господарство став неминучим процес ліквідації цінових диспропорцій. Найбільш вражаючий розрив із світовими цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. Наслідком цього було спотворення статистичної картини виробництва національного доходу в міжреспубліканському розрізі. Після того як Україна стала платити Росії і Туркменистану реальну ціну за нафту і газ, питома вага витрат на енергоносії у продукції, яку вона виробляла, стрімко піднялася. Це означало підвищення сукупних витрат виробництва і відповідне зменшення маси валового внутрішнього продукту.

Добиватися за цих умов економії палива запровадженням енергозберігаючих технологій було неможливо. Адже з падінням національного доходу здобуття коштів на відповідні капіталовкладення стало нерозв'язною проблемою. 3 іншого боку, відсутність економічних реформ зводила нанівець можливість користуватися зарубіжними інвестиціями. Замінити куповане в Росії і Туркменистані паливо вітчизняним теж було неможливо. По- перше устаткування підприємств давно вже пристосували для споживання нафти й газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні не зростав, а скорочувався з 165 млн. т. в 1990 р. до 70 млн. т. у 1996 р. По-третє, після чорнобильської катастрофи були переглянуті в бік істотного скорочення всі плани використання енергії атома. В результаті сукупної дії цих факторів недостача енергоносіїв стала найвужчим місцем української економіки. Вона великою мірою поглибила кризовий спад виробництва, властивий для всіх пострадянських держав у добу трансформації економіки з командної в ринкову.

Ця трансформація відбувалася по-різному в Україні та Росії Остання виявилася в значно кращих стартових умовах. По-перше, вона менше постраждала від розриву зв'язків, утворених за десятиріччя існування єдиного народно-господарського комплексу СРСР, тому що мала переважну більшість підприємств із замкнутими в межах власних кордонів циклами виробництва. По-друге, в неї був стартовий капітал для реформ у вигляді «валютних» природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів тощо. По-третє, Росія успадкувала від СРСР кадровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні на час здобуття незалежності не існувало. У нас доводилося на порожньому місці створювати такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства експортно-імпортні організації тощо. Нарешті, останньою за переліком, але не за значенням була наявність у Росії і відсутність в Україні політичної волі для реформування економіки Росія була «підведена» до реформ найгострішим продовольчим становищем у своїх промислових регіонах.

Стратегія реформ у Росії (т. зв. «гайдарономіка») виходила з монетаристської теорії. Відповідно до рекомендацій міжнародних економічних організацій входження в ринок відбувалося шляхом відмови від директивного втручання в народногосподарські процеси Вважалося, що утворюваний ринок сам регулюватиме попит і пропонування товарів, курси валют, величину заробітної плати тощо. Такий курс у цілому правильний, але його проведення вимагало знання законів ринкової економіки, обережності й поетапності у запровадженні монетаристських методів, наявності твердої виконавчої влади, спроможної своєчасно здійснювати соціальний захист найменш захищених категорій населення.

Російські реформатори в урядах Є. Гайдара і В. Чорномирдіна діяли методами проб і помилок. Але вони все-таки діяли, наполегливо просуваючись до ринку Натомість українська політична еліта витрачала час на дебати про те, куди йти до капіталізму чи до соціалізму? Відмова від нав'язаного комуністичною доктриною штучного поділу світу на суспільно-економічні формації відбувалася (якщо взагалі відбувалася) надто болісно й уповільнено Формування твердої виконавчої влади затяглося, і тому державні органи виявилися неспроможними активно впливати на економічну ситуацію.

Ринкові реформи в Україні все-таки почалися, але не з волі її керівництва, а за «законом сполучних посудин». Надто тісно пов'язане з російською економікою, її господарство змушене було плентатися в фарватері курсу, що прокладався за межами кордонів нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіант трансформації командної економіки в ринкову. Власне, Україна не здійснювала справжніх реформ, а пристосовувала свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарств інших країн

Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на початку 1992 р. Внаслідок цього ціни на газ в Україні за 1992 р. зросли в 100 разів, а на нафту — в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Падіння виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко знизили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно підвищувалися. Дефіцит покривався випуском незабезпечених продукцією паперових грошей. Інфляція поступово перейшла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р., — у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалося в цей час у жодній країні світу.

В 1994 р. Національний банк України розпочав жорстку дефляційну політику і в липні добився найнижчого (2,1%) рівня інфляції за попередніх три роки. Але монетарні обмеження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві.

Такі самі явища спостерігалися і в Росії, але в значно менших масштабах Б. Єльцин у березні 1994 р. назвав кризу неплатежів явищем, що загрожувало національній безпеці. В українській економіці нагромадився потужний інфляційний потенціал, що поставив суспільство наприкінці 1994 р. перед новим витком гіперінфляції. Інфляція практично припинила процеси нагромадження в галузях народного господарства. Це означало, що розпочався фізичний розпад продуктивних сил. Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990—1994 рр. вчетверо, а чисельність науковців у Народному господарстві — втричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації з установ. Національної академії наук та університетів виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.

Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники повноцінної національної валюти — гривні. Перехід на купони було здійснено за півроку. В середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони.

Гривню передбачалося ввести ще в 1992 р. Але ситуація в економіці, що невпинно погіршувалася, зробила це неможливим. Курс купоно- карбованця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з'явилася 500-тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала й чотирьох доларів.

В умовах інфляції такого масштабу відбулася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі Експортні поставки за бартером здійснювалися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. склала близько 7 млрд. доларів. Найбільше боргів припадало на частку Росії і Туркменистану за поставку енергоносіїв.

Намагаючись перешкодити знеціненню купоно-карбованця, уряд повернувся до випробуваних методів директивного господарювання. Було запроваджено фіксований курс купонів по відношенню до долара і рубля. Але це призвело тільки до зростання оборотів «тіньової економіки», колосального посилення корупції в державному апараті, величезних перевитрат виробників під час експорту продукції і зовсім неймовірної втечі капіталів за кордон. За різними оцінками, наприкінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників на території України зберігалося від 2 до 4 млрд., а поза її межами — від 10 до 20 млрд. доларів США. Цей відплив валюти остаточно знекровив українську економіку.

Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Врешті-решт в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90%. Але це призводило або до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», або дальшого згортання виробничої та комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розкладу командної економіки.

Небажання впливових представників «партії влади йти шляхом реформ призводило до прогресуючого колапсу народного господарства Експерти Міжнародного фінансового фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. стала гіршою, ніж у будь-якій країні, за винятком воюючих.

Світова класифікація відносила Україну до лідерів за темпами спаду виробництва. Лише у 1994 р. його обсяг у промисловості скоротився майже на 28 відсотків, сільському господарстві — на 17, валовий внутрішній продукт — на 23 відсотки. Дефіцит державного бюджету у кілька разів перевищував критичну величину. Практично весь він фінансувався за рахунок грошової емісії.

Економіка перебувала у стані глибокої гіперінфляції, яка дедалі розкручувалася, поглинаючи все — доходи населення і бюджету, основні фонди й обігові кошти підприємств та організацій.

Рівень інфляції у 1994 р. сягнув 10 тисяч 200 відсотків, тобто зріс у 102 рази. І це за умови, що близько 70 відсотків цін були державно-регульованими і діяв механізм фіксованого валютного курсу. Майже два роки Україна не обслуговувала свої зовнішні борги на це просто не було коштів.

Криза ставила під сумнів державну незалежність. Зубожілі люди у відчаї все частіше почали питати себе якщо керманичі держави неспроможні забезпечити життєдіяльність суспільства, то чи не краще було 6 відродити Радянський Союз? Поширилася легенда про те, що причиною розпаду СРСР була «біловезька змова» Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича. Під час виборного марафону 1994 р. немало кандидатів у депутати Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб розв'язання проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.

Такі настрої в суспільстві стривожили «партію влади». Для багатьох її представників національні інтереси вийшли на перший план порівняно з корпоративними. Врешті-решт втрата державності дошкульно вдаряла по корпоративних інтересах, бо перетворювала «партію влади» в те, чим вона вже була до 1991 р. — виконавця рішень, що приймалися за межами України.

Тому проголошена новообраним Президентом Л. Кучмою у жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була в принципі схвалена Верховною Радою. Не змінюючи радикально складу Кабінету міністрів, Президент залучив нових людей, здатних здійснювати реформи, і розпочав їх з основного — лібералізації цін та валютного курсу.

Деякі депутати Верховної Ради висловили незгоду з президентським курсом. Натомість пропонувалося встановити державний контроль за зовнішньою торгівлею та валютним курсом.

У запропонованих заходах не було нічого нового. Адже восени 1994 р. уряд уже розпочав згортання ринкової лібералізації, запровадженої раніше під впливом російських реформ. Тоді закрилися торги міжбанківської валютної біржі, було введено нереально низький фіксований курс і відповідно ліцензування експорту багатьох товарів. Та адміністративне втручання в макроекономічні процеси призвело до дальшого поглиблення кризи. Як уже вказувалося, різко зросла інфляція, збільшилося від ємне сальдо платіжного балансу, економічна активність стала в небезпечно великих масштабах переміщуватися з легальної сфери у нелегальну. Посилення властивого командній економіці директивного начала призвело до зворотного результату послаблення реального впливу держави на розвиток народногосподарських процесів, нарощування обсягів неврахованого виробництва та поза банківського грошового обігу, масового приховування, у тому числі за кордоном, прибутків від реалізації продукції та невиплат податків. Блокування реформ вело у безвихідь. Саме такий висновок й було зроблено у доповіді. «Шляхом радикальних економічних реформ», представленої Л. Кучмою у Верховну Раду.

Одночасно з першими заходами щодо економічної лібералізації Президент зробив ефективні кроки для поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами України на світовій арені — Росією і США.

У відносинах з Росією важливо було відновити втрачені за 3 роки економічні зв'язки Йшлось не про механічне відтворення зв'язків, властивих для загальносоюзного народногосподарського комплексу. Це було б і неможливо, тому що більше не існувало колишньої неринкової Росії. Малось на увазі не одержання пільг і привілеїв в обмін на поступки, що означали б ущемлення державного суверенітету. А можливості для взаємовигідного економічного партнерства на рівноправній основі між Росією та Україною винятково великі їх не можна не використовувати, особливо в тяжкий для обох країн період переходу до ринкової економіки.

У взаємодії з Верховною Радою Л. Кучма оперативно розв'язав проблему приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь, яка істотно затьмарювала відносини з США. Під час його візиту до Вашингтона були укладені нові угоди про надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. Серед країн, що одержують допомогу від США, Україна вийшла на четверте місце в світі після Ізраїлю, Єгипту та Росії.

За три роки після проголошення, курсу на радикальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення, значною мірою вдалося вийти з практично некерованого економічного штопора. В основному було завершено етап грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. Запроваджено систему не емісійного, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Українська гривня стала однією з високо- стабільних грошових одиниць. У 1997 р. середньомісячна інфляція не перевищувала одного відсотка Облікова ставка Нацбанку складала 21 відсоток проти 300 в жовтні 1994 р.

Експорт українських товарів та послуг зріс на 20,8 відсотка. Це один з найвищих показників серед країн Центральної та Східної Європи.

З жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. заробітна плата зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 доларів США до 90.

Однак економічну кризу подолати не вдалося. Уряд у різних складах виявився неспроможним забезпечити адекватне управління економічними процесами, був мало ініціативним. Останній період його діяльності сприяв тінізації української економіки, відлякував зовнішніх інвесторів. Законотворча діяльність парламенту була надто політизована. Це зумовило прямі економічні втрати для держави, створило несприятливий економічний режим у країні. Багато часу і енергії втрачено на безплідну, виснажливу боротьбу всередині самої влади.

Припустився помилок у кадрових питаннях Президент України. Як наслідок, кожен рік позначався зміною уряду. Зокрема, у червні 1995 р. головою уряду був призначений Є. Марчук, у травні 1996 р. його замінив П. Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко.

Тому, набуті позитивні результати не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічне оздоровлення. Усе це гостро поставило завдання адаптації стратеги 1994 року до сучасних умов, доповнення її програмою антикризових дій.

Основні її напрямки були визначені у доповіді Президента України з нагоди першої річниці Конституції.

Вузлові конструкції антикризової програми такі.

Перше. Принципові заходи до лібералізації економічного режиму в Україні.

Друге. Суттєве прискорення приватизаційного процесу.

Третє. Здійснення комплексу заходів з легалізації тіньової економіки. І насамперед за рахунок лібералізації податкової політики та оптимізації загального економічного режиму.

Четверте. Істотна активізація інвестиційного процесу Підприємства, які мають стратегічне значення, буде перетворено в акціонерні товариства.

П'яте. «Економізація» зовнішньої політики України. Зокрема, отримання максимального економічного ефекту від принципових змін в політичних стосунках з Росією.

Товарооборот з цією країною 1996 р. дорівнював 17 млрд $. З Німеччиною, яка посідає друге місце серед наших партнерів, цей показник складає 1,4 млрд $.

Але вже в першому кварталі 1997 р. товарообіг з Росією скоротився на 20% проти аналопчного періоду попереднього року.

Шосте. Зміна ситуації у сільському господарстві. За оцінками експертів, у 1996 р. наші селяни за кожну тонну пшениці отримали на 60 $ менше, ніж в інших країнах. Причина — надто високі видатки на первинну переробку і збут. Загальна сума втраченої виручки — приблизно 1 млрд $.

Сьоме. Виведення на пріоритетний рівень економічної політики соціальної сфери.

На рік проголошується мораторій на підвищення цін в житлово-комунальній сфері. Саму комунальну інфраструктуру буде демонополізовано.

Призупиняється дія урядової постанови про відключення газу та електроенергії індивідуальним користувачам, які мають заборгованість.

Пропонуються надзвичайні заходи для погашення заборгованості по заробітній платі, включаючи майнову відповідальність керівників підприємств, що заборгували своїм робітникам, примусовий аукціонний продаж ліквідних ресурсів таких підприємств з виплатою виручених коштів людям.

З 1998 р. передбачалося запровадження системи страхування депозитних вкладів населення, гарантувати захист доходів населення від інфляції у випадках, якщо вона перевищить 5 відсотків на місяць, розпочати пенсійну реформу, приступити до структурного реформування системи заробітної плати.

У зв'язку із загостренням проблеми безробіття надалі кожен крок економічної політики повинен оцінюватися під кутом зору зайнятості, створення нових робочих місць та поліпшення умов праці. Наприклад, в Україні на середину 1997 р. було лише 150 тис. малих підприємств, тоді як, скажемо, в Польщі — 2 млн. Ці підприємства у нас забезпечували зайнятість 5% населення. В Росії — 20%. У країнах Західної Європи — 60-85%.

Восьме Упорядкування економічного життя. І перш за все в енергетичному секторі. За рівнем ефективності використання енергоресурсів Україна посідає одне з останніх місць у світі. Наш показник складає 400-500$ з однієї умовної тонни, а середньоєвропейський — біля 3000$.

Маючи у 23 рази менший обсяг ВВП, ніж Німеччина, в Україні газу споживається на душу населення на 20% більше, ніж у цій країні.

Щорічно в Україні просто витрачається 4-5 млрд. мЗ. газу. А це майже півмільярда доларів. Під час транспортування втрачається шоста частина (30 млрд. кВт*год ) виробленої протягом року електроенергії. При цьому в ряді обленерго витрати на транспортування складають від 33 до 48%. В той час як середній рівень по Україні — 18%, а в деяких регіонах — від 6 до 10%.

Навіть стисла характеристика невідкладних антикризових заходів, вказує на те, що у 1997— 1998 рр. зробити справжній прорив на головному напрямі державного будівництва — економічному.

Ця важка і копітка робота потребувала високої відповідальності влади перед суспільством та людьми, незалежного організаційного та правового забезпечення.

Враховуючи начальну необхідність набуття владою єдності та взаєморозуміння в період здійснення цих антикризових заходів, Президент України запропонував утворити. Вищу економічну Раду у складі Голови та керівників ключових економічних комітетів Верховної Ради, глави Уряду, віце-прем'єр-міністрів, колишніх прем'єр-міністрів України, інших посадових осіб.

7 липня 1997 р. Президент України підписав указ «Про Вищу економічну Раду Президента України» у складі 30 осіб.

На неї покладались завдання розроблення пропозицій та проектів рішень щодо стратегії і тактики економічної реформи, здійснення моніторингу ходу економічної реформи, аналізу та прогнозу економічної ситуації в державі, координація заходів органів державної влади та громадських організацій щодо здійснення економічної реформи.

Того ж дня було прийнято указ «Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи для вироблення її концепції, визначення організаційно-правових засад, стратегії і тактики її проведення, розроблення конкретних механізмів і строків впровадження адміністративної реформи, підготовки пропозицій щодо структури органів виконавчої влади з поступовим переходом від галузевого до функціонального принципу побудови міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що має призвести до спрощення і підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок управління, запровадження дійової системи державного контролю, перебудови державної фінансової системи, структури, функцій і методів діяльності місцевих органів виконавчої влади, дерегуляції та спрощення системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади фізичним та юридичним особам, удосконалення законодавчої бази адміністративних правовідносин, економічних засад діяльності органів державної влади, впровадження дійових адміністративних процедур, запровадження в Україні раціонального адміністративно-територіального поділу, реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів, експертна оцінка концепцій і проектів нормативно-правових актів, спрямованих на створення правової бази адміністративної реформи, аналіз діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для здійснення адміністративної реформи та надання допомоги в її проведенні, розгляд пропозицій і програм наукового, матеріально-технічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної реформи.

Першого Президента України Л. М. Кравчука було призначено Головою Комісії.

Водночас Президент України висловив готовність розглянути пропозиції ряду фракцій та окремих народних депутатів щодо продовження терміну повноважень Верховної Ради на один рік. За однієї умови цей час має бути використано не для політичних розборок, а для прийняття найбільш невідкладних законодавчих актів, насамперед в економічній сфері, на розвиток конституційних положень, що зобов'язувалися зробити парламентарії.

Такий крок був продиктований тим, що з наближенням парламентських виборів, які мають відбутися в березні 1998 р., у Верховній Раді почали наростати передвиборні пристрасті, замішані на політичному протистоянні і популізмі, що серйозно дестабілізувало становище в державі й суспільстві, паралізовувало роботу з подолання кризи в економіці. Саме через це бюджет на 1997 р. було прийнято через півроку.

Не потребує доказів і те, що наше законодавство схоже на клаптикову ковдру з великими дірками. А новий депутатський корпус, судячи з попереднього досвіду, може увійти у робочий ритм через рік після початку своєї діяльності.

Ця ініціатива Президента України неоднозначно сприйнята у середовищі політичних партій та в депутатському корпусі, але була одностайно підтримана на низових рівнях влади, що показали господарські активи, які пройшли в усіх областях, містах Києві та Севастополі, Автономній Республіці Крим у липні 1997 р.