Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Утвердження незалежної України

Політичне становище

16 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову про заснування газети «Голос України» Український парламент, у руках якого зосередилася повнота влади, потребував власного друкованого органу. Замість звичного для радянських видань гасла «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» нова газета, що почала друкуватися з 1991 р , обрала лозунг «Владу — Радам!»

Лозунг «Владу — Радам!» недвозначно свідчив про те, що Верховна Рада претендує на всю повноту влади у незалежній Україні. Здавалося б, на це були підстави. Адже вперше парламент став працювати без директив державної партії. В суспільстві з'явився консенсус відносно того, що політичний розвиток має відбуватися демократичним шляхом, а боротьба різних суспільних сил повинна проходити тільки у парламентських формах.

Десятиріччями КПРС здійснювала диктатуру через ради, які із запровадженням конституції 1936 р. набули парламентської форми. Партійне керівництво не відчувало потреби в конституційному оформленні своїх владних повноважень. Тільки після того, як підвалини тоталітаризму почали хитатися під впливом ще прихованої кризи, воно визнало необхідним зафіксувати власну причетність до влади в 6-ій статті конституції 1977 р. Боротьба за скасування цієї статті на з'їздах народних депутатів СРСР, яка врешті-решт увінчалася успіхом, стала початком кінця як партійної диктатури, так і самої державної партії. Неспроможна пристосуватися до нової політичної ситуації, консервативна частина партапарату зробила спробу утриматися при владі силою Коли путч провалився, пішла у небуття як державна партія, так і створена нею багатонаціональна держава.

Успадкована від партії влада мала диктаторську природу. Проте ради завжди були не носієм диктатури, а «передавальним пасом» від партії до мас. В умовах демократизації суспільства, коли можливості апаратних працівників маніпулювати виборчим процесом обмежилися, вплив електорату на ради відповідно зріс Будучи залежними від волі виборців, не маючи реальних повноважень, співставних з повноваженнями КПРС, ради не могли задовільно справлятися з диктаторською владою. Наслідком цього стало загальне паління ефективності державного управління в усіх його ланках і послаблення авторитету влади Посилилася некерованість процесами суспільного розвитку. Це надзвичайно болюче позначилося на суспільному житті, тому що держава, як і раніше, залишалася власником і розпорядником переважної частки продуктивних сил.

За 1992—1994 рр. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали. Законодавців звинувачувати у цьому не варто. У пострадянському просторі (і меншою мірою — в усіх європейських країнах колишнього «соціалістичного табору») створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не пасував весь нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зрозуміла закономірність радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була набагато кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.

Існувала ще одна причина декларативності деяких законів Верховної Ради незабезпеченість їх відповідним механізмом впровадження. В міру того як законотворці позбавлялися рис непрофесійності, цей недолік поступово вичерпувався.

Зникнення з історичної сцени державної партії ініціювало трансформацію влади незалежно від усвідомленої волі політичних діячів. Власне, процес її перетворення розпочався ще на останньому етапі існування державної партії, з проведення перших вільних виборів в український парламент. Суть цього процесу полягала в розщепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних формах «радянської влади», на залежну від електорату законодавчу і виконавчу гілки влади.

5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування поста Президента держави Народні депутати тоді ще не усвідомлювали, що з появою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто попереджувати переростання будь-якої з них у диктатуру.

Продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до конституції 1978 р., яка залишилася діючою до 1996 р. Отже, коли в усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим основним законом радянського зразка.

Свідомо відмовившись під приводом досягнення злагоди в суспільстві від боротьби на небезпечному конституційному полі, українська політична еліта загальмувала перехід до демократичного устрою. Це призвело до сумних наслідків Зберегти тоталітарний режим після ліквідації державної парти було неможливо, хоча багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій. Але гальмування демократичних перетворень, і перш за все економічних реформ, виявилося вкрай небезпечним. Добре чи погано, але радянська влада завжди забезпечувала безперебійне функціонування державних установ, від яких залежали практично всі сфери суспільного життя. Навпаки, у пострадянський період державний апарат став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій. Верховної Ради як представника законодавчої влади і Президента як представника виконавчої влади.

Конституційна неокресленість повноважень призводила до постійного «перетягування ковдри» у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою владами. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Л. Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу України. З документа, яким окреслювалися її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президенті.

Поява Державної думи недвозначно свідчила про намір Л. Кравчука не обмежуватися сферою виконавчої влади, а взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була законодавча діяльність парламенту не встигала за життям Народні депутати витрачали багато часу на розв'язання поточних питань управління державою як на колективних засадах, тобто через розгляд справ у Верховній Раді, так і на індивідуальній основі (лобістська діяльність у межах власного виборчого округу або «за інтересами»).

Через 9 місяців виявилося, що Державна дума була мертвонародженою ідеєю Президент змушений був розпустити її, наразившись на жорстку опозицію парламенту. Більш актуальним для нього було зміцнення виконавської вертикалі влади.

В березні 1992 р. з подання Л. Кравчка Верховна Рада прийняла закон про запровадження посади представника Президента. Законом встановлювалося, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавської влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядковування — Києві та Севастополі. Вказувалося, що він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від « їх підпорядкування і форм власності. Разом з цим представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв'язувати питання, що входили до компетенції місцевих рад.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавську вертикаль влади Разом з тим взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що ними мають стати представники Президента, не було взяте до уваги.

Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавської гілки влади, передусім Президента і прем'єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту.

У квітні 1991 р хвиля страйкових виступів, у яких активну роль відігравали студенти, змусила В. Масола подати у відставку. Після його відставки уряд дістав назву Кабінету міністрів, яка підкреслювала його підпорядкованість Президенту. На чолі було поставлено першого заступника Масола, В. Фокіна. Впродовж 17 місяців кабінет Фокіна піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських організацій, оскільки економічне становище невпинно погіршувалося.

Верховна Рада в жовтні 1992 р. затвердила головою уряду народного депутата України Л. Кучму Останній очолював одне з найбільших у світі підприємств по виготовленню ракет стратегічного значення в Дніпропетровську.

Для Президента Л. Кучма виявився не таким поступливим підлеглим, як В. Фокін. До того ж новому прем'єр-міністру довелось працювати в економічній ситуації, що значно погіршилася. Весною 1993 р. він зробив спробу підпорядкувати собі представників. Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету міністрів, але не домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради. Натомість Л. Кравчук запропонував парламенту, щоб Президент узяв на себе безпосереднє керівництво урядом і дістав право приймати укази з неврегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону.

Верховна Рада не підтримала Л. Кравчука. Не погодилася вона й на відставку Л. Кучми, яку останній запропонував після висунутих Президентом пропозицій. Разом з тим Л. Кучма дістав повноваження видавати декрети, які заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах існуючі закони.

У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету міністрів з питань оперативного управління народним господарством. У функції комітету, який мав очолити Л. Кучма, входили розробка й реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту населення. Структура виконавської влади за цим указом підлягала істотному пере розподіленню Однак прем'єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет. Президент змушений був через два дні відкликати указ. Майже одночасно він піддав докорінному скороченню штат своєї адміністрації і ліквідував у ній комісії та ради, що дублювали відповідні структури Кабінету міністрів.

А втім, Кучма і Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Після ряду наполегливих прохань Верховна Рада України дозволила голові уряду піти у відставку.

Отже, навіть окремі політичні діячі за відсутності законів, що визначали б коло компетенції посадових осіб, не завжди могли домовитися між собою. Що ж до діяльності парламенту або колективних органів влади на місцях, то робота їх час від часу заходила в глухий кут з інших причин, а саме впливу на політичних діячів стереотипів і традицій тоталітарного минулого. Вони не вміли вслухатися в аргументацію опонентів, не могли знаходити баланс інтересів й усвідомлено залишати за противником певні позиції, тобто йти на компроміс, не мали досвіду політичної боротьби парламентського типу. Нарешті, в них відчувався брак професіоналізму, завжди властивий для новостворюваної політичної еліти раніше пригноблених націй.

Складність політичного становища України обумовлювала також відсутність масових політичних партій. Нові партії не могли розраховувати на широке поповнення внаслідок відсутності в суспільстві традицій багатопартійного життя КПРС була не політичною партією, а державним утворенням. Однак недовіру до неї маси перенесли на новостворювані партії. Тому більш-менш масовими організаціями залишалися через різні причини тільки соціалісти та комуністи, з одного боку, і національно-демократичні сили — з другого. Соціалісти та комуністи поповнювали свої лави за рахунок людей переважно старшого покоління які звикли перебувати в державній партії і не сприймали змін у суспільстві Народний рух України, коли він виступав не як партія, а у вигляді слабо оформленого громадсько-політичного об'єднання, увібрав у свої лави сотні тисяч людей. Вони бажали в його організаціях активно сприяти зламу тоталітарного ладу й державотворчій роботі.

На III з'їзді (Всеукраїнських зборах) Народного руху в лютому—березні 1992 р. метою дальшої діяльності було визначено утвердження незалежності України і розбудова правової демократичної держави. У прийнятих документах проголошувалося, що Рух виступатиме за консолідацію всіх суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, сприятиме діям Президента і забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме у конституційній опозиції до виконавчих структур. З'їзд обрав трьох співголів НРУ — І. Драча, М. Гориня і В. Чорновола.

Після з'їзду в таборі націонал-демократів стався розкол. Значна їх частина вирішила, що із здобуттям незалежності треба зміцнювати державність і відмовитися від опозиційності. Вони почали займати відповідальні посади в президентських структурах, міністерствах, посольствах. Ті, хто згуртувався навколо В. Чорновола, продовжували боротьбу з властями.

Рух організував кампанії протестів проти діяльності урядів В. Масола та В. Фокіна і добився їх відставки Центральний провід Руху у жовтні 1992 р. заявив, що ставлення до уряду Л. Кучми залежатиме від ефективності реформаторської діяльності останнього. До складу кабінету Кучми увійшов ряд пов'язаних з Рухом діячів. Зокрема, І. Юхновський зайняв посаду першого віце-прем'єра, а М. Жулинський і В. Пинзеник стали віце-прем'єрами.

На IV з'їзді в грудні 1992 р. перетворення Руху в політичну партію завершилося Помилково перебільшуючи вплив своєї парти на маси, її лідер В. Чорновіл став вимагати розпуску Верховної Ради і проведення нових виборів на багатопартійній основі. Однак розпочата ним кампанія збирання підписів для проведення референдуму щодо дострокового розпуску парламенту зазнала невдачі. Весною 1993 р. від Руху відкололася окрема організація — Всенародний рух України на чолі з Л. Скорик і М. Поровським Чисельність первинних організацій парти почала скорочуватися, вплив її на маси послабився.

КПРС, що існувала в республіці як комуністична партія України, після заборони відродилася у формі кількох опозиційних партій. Вони швидко пройшли період становлення й активно включилися в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді та в місцевих радах. Катастрофічна ситуація в народному господарстві скоротила кількість прибічників незалежності України й обмежила вплив національно-демократичних партій. Натомість серед населення зросла підтримка партій комуністичного спрямування. Не маючи програми виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на часто справедливій критиці властей, хоч і зловживали відірваними від реальності лозунгами соціальної справедливості. Керівні й рядові члени цих партій складалися, як правило, із членів «зовнішньої КІІРС».

Невелика частка номенклатури, в основному старшого покоління, залишилася на старих позиціях в ідеологи. Не будучи в змозі поступитися принципами, ортодокси поступилися керівними посадами. Відхід від влади відбувався здебільшого через механізм голосування. Ці люди звикли до призначень за анкетними даними й не змогли витримати конкурентної боротьби на виборах.

Деякі представники компартійної номенклатури, користуючись своїм впливом у господарських структурах, започаткували невеликий ще прошарок банкірів, президентів фінансових фондів, біржовиків, власників підприємств і торговельних фірм.

Основна частина номенклатури, що знаходилась між двома крайніми групами, утворила т.зв. «партію влади». Це люди, основною професійною ознакою яких є причетність до влади,— спеціалісти різних галузей економіки та культури з досвідом організаційної роботи.

Як зазначалося, за останні роки горбачовської перебудови партійні функціонери активно пересідали в керівні крісла радянських структур. Це вдавалося тільки тим, хто спромігся пройти крізь сито вільних виборів. Своєрідна «чистка виборами» оздоровила номенклатуру й підготувала її до активної діяльності в пострадянських умовах. Конкурентів на владу у неї практично не виявилося. Адже державна партія десятками років була єдиною владною структурою і відбирала собі за допомогою добре поставленої системи підготовки кадрів найбільш здібних людей з усіх прошарків суспільства.

Деідеологізованим компартійним прагматикам вдавалося контролювати і навіть до певної міри направляти суспільно-політичні процеси в Україні, що розгорнулися після путчу консерваторів у ЦК КПРС. Коли державна партія втратила здатність бути носієм диктатури, «передавальний пас» у вигляді «зовнішньої КПРС» став анахронізмом. Тому прагматики з легким серцем погодилися на заборону КПРС. Коли Народний рух за широкої суспільної підтримки висунув гасло незалежності України, вони теж не заперечили проти ліквідації Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус української політичної еліти й вперше відкрила перед нею міжнародні горизонти.

Не маючи справжніх конкурентів, «партія влади» зустрілася все-таки з викликом людей, які вперше виринули на поверхню політичного життя у мітинговій обстановці початку 90-х рр. За допомогою антикомуністичних гасел, підкріплених історичними свідченнями про жахіття сталінщини, ці люди спробували скинути компартійних функціонерів, щоб зайняти їх місця. Однак демагогія, як правило, не спрацьовувала. По-перше, надто низькою виявилася підготовка багатьох політиків нової хвилі. По-друге, «партія влади», будучи організаційно не оформленим, але замкненим кланом, не заперечувала проти включення до своїх лав професійно придатних мітингових політиків.

У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді «партія влади» зайняла переважну більшість місць. Представники її були, в основному, безпартійними. Спочатку ця безпартійність компартійних функціонерів являла собою наслідок заборони КПРС. З часом в їх середовищі, як і в суспільстві у цілому, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни. Однак «партія влади» воліла залишатися безпартійною. Належність до будь-якої партії звужувала поле маневру. До того ж популярність політичних партій була низькою.

При всій різниці поглядів окремих членів «партії влади на майбутнє існувала спільна для всієї корпорації риса: обережність у підході до реформ. За існуючого стану, який характеризувався кризою, що поглиблювалася, ці люди вже мали владу і вплив. З кризи треба було виходити — на це погоджувалися всі, — але так, щоб не втратити влади.

Представники колишньої компартійної номенклатури у парламенті легко погодилися з ідеєю запровадження інституту президентства. Та коли Л.Кравчук почав наповнювати президентську владу реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Зокрема, одна з найчисельніших у «партії влади» груп, що представляла радянські структури, зайняла непримиренну позицію у питанні про передачу виконавських функцій від виконкомів рад до президентської вертикалі.

Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні все охоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити мандати. У березні і квітні 1994 р. відбулися за мажоритарним законом з системою абсолютної більшості вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті.

Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи. По-перше, переважна більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана. По-друге, багато виборців залишилося вдома, демонструючи своїм абсентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було заповнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще 56 депутатів з явилося після нових турів голосування влітку і восени. По-третє, партії здебільшого не набували довіри виборців, і після трьох турів голосування у парламент пройшло 212 позапартійних депутатів проти 182 за партійними списками. Депутатські фракції чисельністю понад 10 чол. дістали тільки 4 партії: комуністів (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти призначення виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися такими, що не відбулися через неявку виборців або депутата не було обрано.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л. Кучмі.

Серед п'яти партій, які здобули найбільшу кількість мандатів, три належать до лівих: Комуністична — 25 відсотків від загальної кількості обраних, Селянська — 5,3 і Соціалістична — 4,1 відсотка. Решта — Народний рух України (5,9 відсотка) та Українська республіканська партія (2,4 відсотка) належать до правого флангу політичного спектру. З обраних на той час депутатів 168 мандатів, або 49,7 відсотка отримали позапартійні кандидати.

Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: лідерів Соціалістичної партії, партії О. О. Мороза та Селянської — О. М. Ткаченка було обрано відповідно Головою Верховної Ради та його першим заступником. Члени цих партій очолили також значну кількість постійних комісій.

Прем'єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став В. Масол. 19 липня Л. Кучма, О. Мороз і В. Масол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої конституції і змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок влади зобов'язалися розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів — КПУ, СПУ та НРУ — створили у 1994 році свої фракції.

За три роки після виборів ситуація в парламенті відчутно змінилася. Внаслідок довиборів кількість обраних депутатів збільшилась до 415. Істотні корективи внесла і поява нових партій, а також внутрішні політичні незгоди і тертя. Зокрема, значно послабилися позиції Селянської партії — її депутати змушені були об'єднатися в одну фракцію з представниками Соціалістичної партії України (АПУ), яка створила свою фракцію в парламенті.

На вересень 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії, діяло 10 депутатських угрупувань: 3 фракції (Комуністичної партії України, об'єднана Соціалістичної та Селянської партій України, Народного руху України) та 7 депутатських груп.

Станом на початок березня 1997 р. в Україні було зареєстровано 41 політичну партію загальною чисельністю 350—400 тис. осіб. Приблизно половина з них здійснювала регулярну роботу на загальнодержавному рівні, решта виявляла епізодичну активність, або, залишаючись формально зареєстрованими, практично не діяли.

З розгортанням підготовки до парламентських виборів 1998 року активізувалася діяльність політичних партій у напрямку створення передвиборних коаліцій та блоків, поширення впливу на профспілки, національно-культурні товариства та інші громадські об'єднання, релігійні конфесії.

Зокрема, були утворені політичні об'єднання «Рух за народ, за Україну» (НРУ, громадські організації), «Національний фронт» (Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, Українська національна консервативна партія, Державна самостійність України) «Вперед Україно!» (Християнсько-демократична партія В. Стретовича, депутатська група «Реформи», інші структури), формувалися політичні об'єднання Соціалістичної та Селянської партій, «Трудова Україна» та інші. Крім того, створювалися непартійні структури у регіонах — громадські об'єднання, фонди — для забезпечення виборної кампанії.

Водночас у Верховній Раді загострилися дискусії навколо закону про вибори. Основним їх предметом було визначення системи виборів — мажоритарної чи змішаної пропорційно-мажоритарної. Полярність поглядів політичних партій не дала змоги досягти консенсусу в цьому питанні, і закон не було прийнято до парламентських канікул 1997 року.