Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Утвердження незалежної України

Утвердження національної державності

Реакція світового співтовариства на результати всенародного референдуму була несподівано дружньою за грудень 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва 5 грудня до них приєдналося одразу п'ять Країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.

Для американської адміністрації дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. Однак подію такого масштабу вона сприйняла з мішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала розповзанням ядерних озброєнь Розміщені на території України стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали її на третю, після США і Росії, ядерну державу. Хоч українське керівництво не раз заявляло, що не збирається використовувати для забезпечення державної безпеки ядерний потенціал, що дістався у спадщину від СРСР, адміністрація президента Дж. Буша поставилася з певним острахом до появи в Європі незалежної України. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.

Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави Міністерство закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств. В одну з найсерйозніших виросла кадрова проблема Україна завжди перебувала на периферії радянської зовнішньополітичної діяльності, в ній майже не створювалися країнознавчі науково-дослідні установи, не проводилася підготовка спеціалістів із знанням мов, за винятком найбільш поширених.

Велике значення для України мало визнання її незалежності з боку Росії. Ця акція стала неминучою після народного волевиявлення на референдумі. Останній був легітимним. Адже кожна союзна республіка мала конституційне право поставити питання про свій вихід з Радянського Союзу.

Визнавши Україну одним з перших, уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У документах про утворення СНД, підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, статус Співдружності навмисно не визначався. Разом з тим в угоді про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992), договорі про колективну безпеку (травень 1992), договорі про укладення економічного союзу (вересень 1993) передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв'язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів Співдружності. Тим самим залишалася можливість для перетворення СНД в державу — конфедеративний або навіть федеративний союз. Деякі керівні діячі Росії, зокрема міністр закордонних справ А. Козирєв, в офіційних заявах визнавали, що такого повороту справ не можна виключати.

Підтримуючи курс на економічне зближення в рамках СНД, який був життєво необхідним для України, її керівництво уважно слідкувало за тим, щоб співдружність країн не переросла у військово-політичний блок, а тим більше — у новий варіант Радянського Союзу. За 1992—1993 рр. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято до 400 угод, рішень та інших документів, у т. ч. й такі, що надавали інститутам. Співдружності наддержавні функції, розчищаючи шлях до все охоплюючої інтеграції. 3 цієї кількості Україна підписала близько 200 документів, які не загрожували підривом державного суверенітету.

Отже, Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і по можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР З її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному розв'язанню пекучих проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд провадили в рамках СНД політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності.

Наполегливе прагнення російського керівництва надати інститутам СНД державні функції, випливало перш за все з його небажання втрачати контроль над тими українськими територіями, де проживало багато росіян. За переписом 1989 р. у Причорномор'ї та Криму проживало 33,9% росіян (проти 57,1% українців), а в Приазов'ї і Донбасі — 36,8% росіян (проти 58,5% українців). Таке небажання яскраво проявилося вже під час підписання 19 листопада 1990 р. першого російсько-українського договору, тобто за рік до розпаду СРСР. 3 ініціативи російської сторони ключова 6 стаття договору була сформульована двозначно. Йшлося про визнання і поважання територіальної цілісності Росії Україною та України Росією не за всіх умов, а тільки «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах». Через кілька днів, коли в Москві відбулася ратифікація договору, один з депутатів парламенту Р. Ф. спитав А. Козирєва «Чи не вважаєте Ви, що статтею 6 ми закріпляємо передачу Криму й інших споконвічно російських земель (якщо ми звернемось до словника енциклопедії Брокгауза й Ефрона) Українській республіці? Чи не вважаєте Ви, що це буде наступним розвалом російської державності.

Що ми будемо робити із Севастополем, з морськими портами й базами? Що, будемо нові будувати?

Відповідаючи на депутатський запит, міністр закордонних справ підкреслив наявність у договорі формули «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах» і додав. «Інша справа, якщо виникне питання про те, що кордон буде не в межах СРСР. Але, по-перше, тоді це буде все одно, можна сподіватися, в рамках Союзу суверенних держав, тобто оновленого, по суті, Союзу Але тоді, як кажуть, буде інша справа.

Наведена цитата із стенограми В. Р. Російської Федерації дає ключ до розуміння подій, що відбулися відразу після розпаду СРСР. Через дві доби після проголошення Акта про незалежність України прес — секретар. Б. Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану, на і думку, проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після гострої реакції з України заява була дезавуйована, однак наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов Останній не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, але й конкретизував її. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму і Одеської області. Заява Попова викликала кризу в російсько-українських відносинах. Бліц — візит у Київ російської делегації на чолі з віце-президентом О. Руцьким, здавалося, вичерпав її.

Однак сам Руцькой 30 січня 1992 р. виступив у газеті «Правда із статтею, в якій писав «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Роси та Російсько: Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії. Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінне заради слави Росії, як би не намагались політичні лідери націонал — кар'єризму ввігнати її в кордони XII століття». В травні цього року Верховна Ради Росії заявила, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

Українське керівництво проводило у відносиназі з Росією зважену політику, намагаючись вирішувати болючі питання методом переговорів. Однак воно не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і розв'язувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених з півострова у 1944 р. кримських татар Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після тою як СРСР розпався, витрати на переселення та влаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет. Поважаючи волю населення Кримсько області Верховна Рада України прийняла в лютому 1992 р. закон про відновлення автономної республіки.

Однак для російських законодавців кримське проблема й надалі залишалася гостро актуальною. З'їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Виконуючи доручення, російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю, який знаходиться на території України, статусу міста Російської Федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, що склалися в Європі після 2-ї світової війни, Б.Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Разом з тим він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастополі, цей флот налічував близько 300 кораблів переважно застарілих конструкцій (найсучасніші судна були виведені Росією з акваторії Чорного моря).

Українська сторона наполегливо домагалася розв'язання проблеми шляхом поділу флоту, а російська, навпаки, затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у кримські справи на законних підставах. Адже існування флоту об‘єктивно пов'язане з береговою інфраструктурою.

В червні і серпні 1992 р. Л.Кравчук і Б.Єльцин на зустрічах у Криму досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. Отже, перемогла точку зору російської сторони. Домовленість не розв'язувала проблеми, але зменшила напруженість між двома країнами.

Тільки через п'ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилися, Б.Єльцин приїхав у Київ. ЗО травня 1997 р., сталася справді історична подія — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони «визнають територіальну цілісність одна одної і підтвержують непорушність існуючих між ними кордонів». Одночасно була розв'язана проблема Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викупала непотрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-річної оренди бази в Севастополі покривалася боргом України за енергоносії.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділили багато уваги проблемам будівництва її Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність Радянської армії у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис.чол.

Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів щодо регламентації будівництва Збройних сил. На їх основі відбувалося реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес будівництва Збройних сил мав керований характер. Не завжди, однак, затверджувані Верховною Радою документи готувалися на належному професійному рівні. Це зумовлювало необхідність повторного розгляду деяких питань і нерідко призводило до перевитрат державних коштів. Зокрема, непроведення обліку військового майна і невизначеність у критеріях розумної достатності в озброєннях та військовій техніці викликали істотні втрати. Надлишки техніки не вдалося реалізувати належним чином у народному господарстві або спрямувати на експорт.

Будівництво Збройних сил здійснювалося на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з додержанням міжнародних угод, які Україна визнала обов'язковими для себе — Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975), документа Стокгольмської конференції по зміцненню довіри та безпеки й роззброєнню в Європі (1976), документа Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі у січні 1992 р. тощо. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені винятково для гарантування національної безпеки.

Була розроблена програма скорочення Збройних сил. За 3 роки звільнилося в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів. Процес скорочення міг бути й інтенсивнішим, оскільки первісна чисельність армії істотно перевищувала критерії розумної достатності, що визначалися воєнною доктриною і кризовим станом народного господарства. Однак будівництво житла для військових і розгортання мережі закладів з фахової перепідготовки не вдалося істотно прискорити. Тому процес переведення офіцерів в запас уповільнився.

Починаючи з Декларації про державний суверенітет, Україна завжди підкреслювала своє бажання стати в майбутньому неядерною державою. Затверджена Верховною Радою воєнна доктрина теж виходила з цієї основоположної тези, хоча в парламенті не раз лунали голоси про передчасність відмови від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Остання крапка була поставлена на зустрічі глав держав — учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. це співтовариство дістало іншу назву — Організація безпеки та співробітництва в Європі). 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та США і прем'єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов'язалися поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги. Окремі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції.

Серед інших законів і постанов, прийнятих Верховною Радою після проголошення Акта про незалежність України, слід виділити постанову від 9 вересня 1991 р., якою на території республіки запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Ця постанова започатковувала вихід України з рубльової зони. 8 жовтня з'явився закон «Про громадянство України», 7 листопада — «Про державний кордон». Таким чином, ще до референдуму, який затвердив Акт про незалежність були підготовлені передумови для перетворення України з союзної республіки в самостійну державу.

4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалася відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки. 15 січня 1992 р. президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України». Затверджувалася мелодія національного гімну «Ще не вмерла Україна». 28 січня Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий прапор. Малим гербом України затверджувався тризуб. Отже, як і Українська Народна Республіка, що утворилася після революції 1917 р., посткомуністична Україна перетворила на державну національну символіку.

Практично з нуля за п'ять років незалежності і в умовах, далеких від оптимальних, було сформовано усі атрибути державності — від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України практично з усіма його складовими.

Це означало, що перехідний етап державного самовизначення пройдено. Найвиразнішим його відбиттям стало прийняття Конституції, яка уособлює те, до чого прагне світ — повну визначеність і передбаченість внутрішнього і зовнішнього курсу держави.

Рік чинності Конституції, зокрема перша половина 1997 р., характеризувався безпрецедентною активністю української дипломатії, міжнародних контактів на всіх рівнях, у тому числі найвищому. Було здійснено справжній прорив у цій сфері. Він реалізувався, насамперед, у підписанні Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, а також пакету інших документів, які закріплювали принципи добросусідства з нашим найбільшим сусідом і найважливішим партнером у рамках СНД: Українсько-російської декларації, Спільної заяви двох держав, низки угод та протоколів з питань співпраці в економічній сфері. Цим створено надійний фундамент рівноправних і взаємовигідних зв'язків, що базуються на самій природі обох країн і народів, їхній історії та сьогоднішніх реаліях.

Надзвичайно важливим актом з точки зору як забезпечення національних інтересів України, так і зміцнення європейської безпеки стало укладення 2 червня в Констанці широкомасштабного договору з Румунією. Договором про державний кордон з Білоруссю було започатковано процес вирішення цього важливого питання з колишніми радянськими республіками. Документом, який остаточно закриває непрості, а часом і трагічні сторінки історії України й Польщі, стала. Спільна заява президентів обох країн «До порозуміння і єднання».

8 травня 1997 р. у Москві було підписано Меморандум про врегулювання проблеми Придністров'я, повноправним гарантом якого виступила разом з Росією Україна. Глава нашої держави взяв участь у зустрічі президентів п'яти країн Центрально-Східної Європи у Таллінні (27 травня), яка започаткувала нову форму регіональної співпраці.

Таким чином, у першій половині 1997 р. було усунуто практично всі чинники, які породжували певну напруженість у стосунках України з її найближчим оточенням, створено пояс безпеки і добросусідства. Це слід розцінювати і як важливий внесок у поліпшення політичного клімату у Центрально-Східній Європі та на континенті загалом.

Підтверджуючи різновекторність своєї зовнішньої політики, наша держава спрямовувала також зусилля на дальшу розбудову взаємовідносин зі США та НАТО.

У ході візитів Президента України до Сполучених Штатів, засідання українсько- американської міждержавної комісії Кучма-Гор було підтверджено принципи стратегічного партнерства з цією державою намічено шляхи наповнення його конкретним змістом.

Виваженість та конструктивність зовнішньої політики України знайшли наочне підтвердження на саміті Північно-Атлантичного альянсу у Мадриді 9 липня 1997 р. тут було підписано Хартію про особливі відносини між нашою державою і НАТО. Це надало потужного імпульсу процесові входження України у європейські та євроатлантичні політичні й економічні структури, активізації її участі у створенні системи колективної безпеки, зміцненні стабільності на континенті й недопущенні будь-яких спроб його розподілів.

Створення сприятливого міжнародного середовища забезпечило необхідні об'єктивні умови для зосередження зусиль на розв'язанні найбільш гострих і нагальних внутрішніх проблем. Насамперед — на подоланні економічної кризи, закладенні основ економічного зростання.