Історія України навчальний посібник

На шляху до незалежності

Від створення Руху до формування парламентської опозиції

В умовах лібералізації в Україні почали виникати різні групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові — «Товариство Лева», 1988 р. у Києві — клуб «Спадщина» та студентське об'єднання «Громада») їх діяльність одразу ж виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести у 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходить з ув'язнення й повертається в Україну ряд відомих правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р. — Л. Лук'яненко, який мав 26-річний «стаж» політв'язня. У 1988 р. офіціозне святкування РПЦ в Москві (а не в Києві) 1000-ліття введення християнства на Русі було використано дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії (перший народний фронт виник в Естонії у квітні 1988 р. ) 7 липня 1988 р. Українська Гельсинська спілка (УГС), створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила «Декларацію принципів», що за цілим рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; влада — демократично обраним радам; державність української мови; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політв'язнів; легалізація УКЦ та УАПЦ. Для України на той час це були вельми радикальні пропозиції. Діяльність УГС, таким чином, виходила за межі правозахисної.

В червні 1988 р. у Львові відбувся несанкціонований мітинг, на якому пролунав заклик до створення Демократичного фронту. Влітку у львівських мітингах брали участь політичні сили широкого спектра: від міськкому комсомолу до УГС. Однак політика «з позиції сили», яку проводило тоді місцеве й республіканське партійне керівництво (мітинги розганялись, на людей нацьковували собак), перешкодила сформуванню такого загальнодемократичного об'єднання. Восени 1988 р. й в інших регіонах України вже діяв ряд самодіяльних об'єднань, що висували ідею створення народних фронтів (Київ, Вінничина тощо). Однак у цих об'єднань не вистачило сил, політичних лідерів, здатних очолити демократичний процес у межах всієї республіки.

Такі сили виявилися в Спілці письменників України, де й було висунуто восени 1988 р. ідею створення «Народного руху України за перебудову». На її підтримку висловилися на початку 1989 р. й установчі конференції українського історико-просвітницького товариства «Меморіал» та Товариства української мови ім. Т.Шевченка.

До проекту програми Руху, який вдалося надрукувати лише в «Літературній Україні» 16 лютого 1989 р., було внесено положення про визнання керівної ролі партії, чого, зрозуміло, не було в програмах народних рухів Балтії, але чого вимагали в ЦК КПУ (в усі наступні документи Руху воно вже не потрапляло). Незважаючи на це, проти ініціаторів Руху та ще не надрукованого (!) проекту було розпочато кампанію цькування з перекрученням змісту документа. Через півтора року після цих подій тодішній секретар ЦК КПУ (під час обговорення програми Руху він займав посаду завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ і брав участь у теледебатах із одним з ініціаторів Руху філософом М. Поповичем) Л.Кравчук визнав це як помилку і ЦК, і власну. Погрози, що членство в Русі стане несумісним з членством у КПРС, обмежували можливості для співробітництва комуністів з Рухом, посилювали в Русі його радикальне крило (проти чого в своїх промовах якраз і виступало керівництво КПУ).

І все ж, оскільки Рух виступав за економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі його діяльності об'єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів — реформаторів до членів УГС та інших орагнізацій, що виступали з позицій антикомунізму. Участь письменників, учених, відомих усій Україні, надала ідеї Руху своєрідної легітимності, дала змогу залучити більшу кількість людей, ніж могли на той час повести за собою дисиденти — правозахисники.

Бойовим хрещенням для активістів нових організацій стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у рядянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих «знизу». Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції і «провалити» деяких кандидатів від партапарату (наприклад, першого секретаря Київського міськкому партії К. Масика). У Львові під час мітингів вже майоріли синьо-жовті прапори, лунали заклики до страйку. Розпочинався справжній бум «неформальної» преси.

Влітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугільнодобувні райони СРСР, у тому числі Донбас та Львівсько-Волинський басейн. І хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, КПРС уже не могла виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

8-10 вересня у Києві відбувся установчий з'їзд Руху, який налічував вже 280 тис. чол. У прийнятій програмі зазначалося, що Рух підтримує «принципи радикального оновлення суспільства, проголошені XVII з'їздом КПРС, XIX Всесоюзною партконференцією». «Ленінська національна політика» ще протиставлялася «сталінській моделі тоталітарного псевдосоціалізму», висувалася ідея нового союзного договору, що було співзвучно з вимогами прибалтів, але проти чого тоді ще виступав Горбачов, при цьому вже не згадувалося про загальносоюзну конституцію; інакше кажучи, тепер Рух обстоював перетворення СРСР на конфедерацію. У той же час лідери УГС вже агітували за вихід із складу СРСР. І хоча головою Руху був обраний комуніст І. Драч, секретаріат Руху, який реально здійснював політику цієї організації, очолив один із лідерів УГС М. Горинь, що свідчило про тенденцію до радикалізації Руху.

У вересні 1989 р., на пленумі ЦК КПУ в присутності Горбачова, Щербицький нарешті пішов у відставку і першим секретарем ЦК КПУ було обрано В.Івашка. Під тиском несанкціонованих мітингів та демонстрацій узимку 1989/90 р. був змушений піти у відставку ряд перших секретарів обкомів. Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту закону про вибори до Верховної Ради УРСР (зокрема, знято представництво від громадських організацій). Тоді ж Верховна Рада прийняла закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. Порівняно з аналогічними законами республік Балтії він був дуже ліберальним. Сфера функціонування української мови розширювалася дуже повільно (закон був розрахований на 10 років), на сході та півдні зміни взагалі майже не відбувалися, але в столиці держапарат «заговорив» українською мовою, школи почали поступово переходити на українську мову, зріс її престиж серед інтелігенції.

Дуже важливою масовою акцією Руху став «живий ланцюг» між Києвом та Львовом у січні 1990 р., присвячений проголошенню 1919 р. об'єнання УНР та ЗУНР в єдину державу. Він демонстрував силу Руху, єдність України (на противагу словам Горбачова, що пролунали незадовго до того у Литві, про Харків як «російське місто»), акцентував увагу на тому, що саме цю подію, а не події осені 1939 р. слід вважати юридичним аргументом на користь соборності України. Другою масовою політико — просвітницькою акцією Руху стало святкування у серпні 1990 р. 500-річчя запорозького козацтва.

Таким чином, демократичний рух значною мірою відбувався під прапором національного відродження. Це давало змогу досить швидко здійснити політизацію україномовного населення (серед делегатів установчого з'їзду Руху було 85% українців, 95% з них назвали рідною мовою українську, половина делегатів була із західних областей. Водночас на сході й півдні України спроби залучити широкі маси населення до участі у демократичному русі шляхом використання гасел національного відродження наштовхнулися на значні труднощі, більше того, відвернули частину населення від Руху. Тому важливим було прийняття установчим з'їздом Руху низки звернень до неукраїнського населення, серед яких — резолюція «Проти антисемітизму», «Заява з'їзду на підтримку прагнень кримськотатарського народу». У лютому 1990 р., коли в Україні, як і в Росії, якраз напередодні виборів до республіканських верховних рад (що, мабуть, не випадково) поповзли чутки про можливі єврейські погроми, Рух провів ряд мітингів, прийняв відповідні звернення. Він послідовно виступав за національно-культурну автономію для національних меншин. У результаті в Україні не виник, як у Прибалтиці, популістсько-псевдо інтернаціоналістський інтерфронт.

У зв'язку з процесом відновлення історичної справедливості виникло питання про повернення власності УАПЦ та УКЦ, що відійшла до РПЦ. Це призвело до конфліктів між віруючими різних конфесій, у тому числі прихильниками УАПЦ та УКЦ, захоплення храмів, що відбивало боротьбу за сфери впливу. До розпалювання конфліктів доклав руку партапарат, який прагнув таким чином послабити і дискредитувати опозицію. Усе ж, в результаті боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ, в жовтні 1990 р. переїжджає до України патріарх УАПЦ Мстислав, у березні 1991 р. — кардинал Любачівський.

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. показали, що позиції Руху (який до виборів не був зареєстрований, що ускладнювало висування кандидатів) на сході і півдні республіки слабкі. В цілому по Україні Демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював 1/4 мандатів, на основі чого було створено парламентську опозицію — Народну раду. При цьому у трьох західних областях: Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській Рух одержав повну перемогу, а компартія в радах перейшла в опозицію.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.