Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Етнодемографічні зміни

Незважаючи на територіальні придбання (Закарпаття, Крим), чисельність українського населення вийшла на рівень 1941 р. тільки у 1960-му — 42 млн. чол. За переписом 1979 р., загальна кількість населення республіки становила 49,6 млн. чол. Демографії вважають такий приріст недостатнім.

Уповільнення темпів приросту населення України мало багато причин, передусім соціально-економічних. Сплеск урбанізації і викликані нею міграційні процеси призвели до відтоку молоді з села — до цього часу головного джерела відтворення людських ресурсів Народжуваність на селі зменшилась, і 1979 р. середній розмір сільської родини дорівнював міському показникові — 3 особи на родину. У містах зменшення народжуваності було викликано несприятливими соціально-побутовими факторами високою зайнятістю жінок у суспільному виробництві (дев'ять з десяти жінок працювали), незадовільним рівнем системи охорони дитинства, житловими умовами, поступовим зростанням дитячої смертності тощо.

Природний приріст населення в Україні зменшився з 13,6 на тисячу чол. у 1960 р. до 3,4 на тисячу чол. у 1980 р.

Зменшення народжуваності супроводжувалось поступовим підвищенням показників смертності населення. Середній показник її 1960 р. становив 6,9 чол. на кожну тисячу мешканців, а в 1980 р. — 11,4. За рівнем смертності Україна займала третє місце серед республік СРСР. Серйозне збільшення цього показника пояснюється, крім іншого, загальним старінням населення (внаслідок зменшення народжуваності), зростанням дитячої смертності, постійним погіршенням системи охорони здоров'я, негативними змінами в екологи, зростанням алкоголізму серед чоловіків і жінок тощо. Відповідно зменшувалась середня тривалість життя 3 кінця 70-х до середини 80-х рр. цей показник упав з 70 до 68 років.

Ці тривожні процеси супроводжувалися зміна ми національного складу населення на користь росіян і російськомовного населення. За переписом 1959 р., українці становили 76,8% населення республіки (32,2 млн. чол. ), росіяни — 16,9% (7,1 млн. ). У 1979 р. українців було відповідно 73,6% (36,5 млн. ), росіян — 21,1% (10,5 млн. чол. ). Ці зміни були викликані перш за все міграцією населення «Обмін кадрами», всесоюзні ударні будови, освоєння нафтових родовищ Сибіру викликали відтік українців за межі республіки. Тільки у 1970—1979 рр. українське населення Сибіру і Далекого Сходу зросло на 22%. Натомість у той же період відбувався досить інтенсивний приплив росіян в Україну, яка, між іншим, була цілком достатньо забезпечена трудовими ресурсами, йшлося тільки про те, щоб використовувати їх ефективно. За підрахунками демографів, протягом 1959— 1979 рр. імміграція росіян в Україну становила від 1,5 до 2 млн. чол.

Ще одним джерелом збільшення росіян і російськомовних у складі населення республіки була русифікація. Один з найголовніших компонентів національної свідомості — мова — досить швидко усувався зі сфери соціально-культурних взаємин. У результаті якщо в 1959 р. 93,5% українців назвали рідною мовою українську, то у 1979 р. цей показник зменшився до 89,1%. Найбільше русифікованих українців зосереджувалося в південно-східних регіонах республіки. В Україні існували такі соціально-культурні й політичні умови, за яких національна меншість фактично асимілювала більшість.

Етнодемографічні зміни у республіці віддзеркалювали процеси що набирали силу в соціально-економічній, політико — ідеологічній та культурній сферах і багато в чому були їх наслідками. Кризові процеси у згаданих сферах призводили і до наростання кризових явищ в житті нації як такої, занепаду національної ідентичності, розмивання і декультуризації українського етносу.

На початку 80-х рр радянське суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціально-економічну політичну та ідеологічну кризу. Деградування «верхів» і розвал державної ідеології були настільки очевидними, що навіть серед вищих ешелонів партійно-державного керівництва формувалися ревізіоністсько-реформаторські сили. У «низах» наростало невдоволення, зневіра й байдужість. Судомні спроби системи утримати хоча б поверхову стабільність зводилися або до суто адміністративних заходів (за часів Ю. Андропова), або до ідеологічних чаклувань і популістських загравань (за часів К Черненка). В Україні ці процеси набували ще й суто провінційного забарвлення й укорінювалися глибше, ніж у центрі. Тому, коли в Москві почалися більш радикальні спроби вдосконалити радянську систему, названі «перебудовою», Україна була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси. А втім, і для неї приходили нові часи, починалася нова епоха.