Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Стан освіти та науки

Процеси, що відбувалися в економіці України протягом 20 років після XX з'їзду КПРС, неодноразові спроби реформ не могли не позначитися на стані освіти і науки.

Особлива увага приділялася освіті, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР», яким було розпочато роботу щодо реформування школи Семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зобов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів.

Після приходу до влади Л. Брежнєва ця реформа, як й інші реформи М. Хрущова, була фактично відкинута, хоча окремі її елементи залишилися. Була збережена, зокрема, загальна обов'язкова 8- річна освіта, не була відновлена плата за середню та вишу освіту, українська мова й література більше не були обов'язковими для вивчення в російських школах УРСР.

З 1956 р. в республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р — школи подовженого дня. З 1966 р. відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загально обов'язкової десятирічної освіти. Одночасно посилювалася централізація управління освітою. В 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, яке взяло ряд основних функцій Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес. 3 1972 р. в усіх середніх школах була введена обов'язкова початкова військова підготовка. Ще раніше, у 1968 р. , військова підготовка була відновлена у вищих навчальних закладах.

Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 р. був заснований Донецький університет, у 1972 р. — Сімферопольський, у 1985 р. — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах було організовано загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. Розширювалася підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Однак у кінці 60-х рр. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія. В її вузах, за розпорядженням Москви, навчалася велика кількість студентів з т. зв. соціалістичних країн та країн, що розвивалися. Лише в 1976 р. у вузах і технікумах Харкова навчалося понад 2 тис. студентів із 22 країн світу.

Проблемою проблем залишалася якість підготовки спеціалістів. У загальній своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях, хоча кількісні показники зростали протягом 1964-1985 рр. з 2,3 млн. до 7,3 млн. чол. Збільшилася кількість фахівців із середньою спеціальною та вищою освітою, зайнятих у народному господарстві України. На початку 80-х рр. стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР як і загалом в СРСР, значно відстає від світового.

До 1976 р. в УРСР був, в основному, здійснений перехід до загальнообов'язкової середньої освіти У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформ загальноосвітньої і професійної школи». Вони визначали освітню політику партії «в умовах розвинутого соціалізму». Відповідно до цього документа посилилася ідеологізація школи, суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкретними знаннями з природничо-технічних, економічних та суспільних наук. Одночасно запроваджувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів — в єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.

Кількісні показники в розвитку загальної освіти в УРСР у 60—80-і рр. також засвідчують прогрес. Однак освіченість випускників середніх шкіл падала Рівень підготовки учнів сільських шкіл був значно нижчим, ніж міських. 3 погляду загальнолюдських норм ідейне спрямування, рівень знань та інтелектуального розвитку, стан і характер морального виховання, виховання національної свідомості не відповідали вимогам цивілізованого світу.

У 60—80-і рр. зазнала певних реформацій і наука України, що не могло не позначитися на її дослідженнях Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністрів УРСР та президії АН СРСР.

Звичайно, діяти доводилося відповідно до тих законів і принципів, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки визначив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість з них займалася новими перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін. ), але були й такі, що виникали на хвилі реорганізації, кон'юнктури, без достатніх на те об'єктивних підстав. Вони спричинялися до дальшого розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонального його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання як помилкових.

В 60-70-1 рр. республіканська академія складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом — відділення). В наступні роки були створені ще три відділення Основні напрями досліджень визначалися секцією фізико — технічних і математичних наук, секцією хіміко- технологічних та біологічних наук і секцією суспільних наук. В установах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис, то 1985 го —15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза.

Останнє не могло не позначитися на ефективності наукових розробок. Відкриття й розробки, які не мали аналогів в світі, були здійснені вченими — математиками. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний впродовж двох десятиріч академіком В. Глушковим, а потім академіком В. Михалевичем. Фундаментальні дослідження були виконані в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазм і керованого термоядерного синтезу, астрономи та радіоастрономи. З 1960 р. у розпорядженні вчених — фізиків — ядерний реактор, з 1966 р. — найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.

Значний імпульс у своєму розвитку одержали атомна енергетика, науки про Землю Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості, особливо в нинішній час, освоєння корисних копалин на території України.

Зусиллями вчених у складі академії створено найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Помітним внеском у розвиток науки стали дослідження українських учених у галузі ливарного виробництва, матеріалознавства, фізико — хімічної механіки, матеріалів та надтвердих матеріалів. Прискоренню технологічного впровадження най перспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в АН УРСР в середині 80-х рр. Найпотужнішими серед комплексів були міжгалузеві НТК «Інститут електрозварювання їм. Є. Патона», «Інститут проблем матеріалознавства», НТК «Інститут кібернетики їм. В. Глушкова», «Інститут надтвердих матеріалів».

Істотні зрушення відбулися у галузі хімії та хімічної технології, біохімії, фізіології і теоретичної медицини, загальної біології. Спільними зусиллями науковців ряду інститутів були проведені дослідження з фундаментальних і прикладних проблем, які мали практичну цінність для розвитку сільського господарства. Виведені нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, кормових культур, винайдено нові засоби боротьби з хворобами плодових рослин і виноградників. Значні здобутки вчених у галузі біотехнологій. Вагомий внесок у розвиток наукових досліджень робили працівники галузевої та вузівської науки, зокрема Київського, Львівського, Харківського, Донецького та Дніпропетровського університетів. Української академії сільськогосподарських наук (1956—1962), Академії будівництва й архітектури (1956—1963) та інших наукових установ.

Протягом 1970 —1985 рр. понад 13 тис. наукових розробок учених Академії наук УРСР було впроваджено у виробництво. Однак далося це нелегко, оскільки виробнича сфера об'єктивно не була зорієнтована на чутливе сприйняття наукових новацій і прогресивних ідей. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства використовувати досягнення НТР, штовхало на пошук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвитку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшого тим же методом адміністративного тиску, наказу, розпорядження. Велика кількість наукових досягнень, технологій винаходів і розробок циркулювали лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва, а якщо й знаходили, то швидше за рубежами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу і великі наукові проекти загальнодержавного значення.

Не ініціювала плідну працю й морально-політична атмосфера, що культивувалася як у суспільстві, так і в творчих колективах зокрема. Немало вчених за вільнодумство зазнавали репресій.

Нелегкими були 60—80-і рр. і для працівників гуманітарних наук. Періоди «відлиги», реакції і застою тут також проявилися. Так, після XX з'їзду КПРС дещо полегшився доступ історикам, літературознавцям та мистецтвознавцям до архівів Розширилася тематика досліджень. Дещо поліпшилася мовна ситуація, зокрема вдалося перевидати «Словник української мови» Б. Грінченка. 3 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал» та ін. Було опубліковано ряд документальних збірників, з обов'язкового вжитку вилучено «Короткий курс історії ВКП(б)».

Процес наближення суспільних наук до історичної правди та реальної дійсності був складним і суперечливим, бо на зміну одному культу приходив інший. І на догоду кожному вимагали «творити» науку, прославляти існуючий політичний режим, виводити «закономірності». «Ідеологічні потреби партії» зумовлювали передусім вивчення проблем соціалістичного і комуністичного будівництва. Незмінною складовою праці науковців усього спектра суспільних наук мали бути т. зв. «класовий підхід» та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Незважаючи на тотальний контроль українськими вченими — економістами, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-і рр. було опубліковано ряд цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевський написав кілька глибоких наукових розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема «Коли і як виник Київ», «Походження Русі», «К происхождению древнерусских городов» 1972 р. друком у Торонто з'явилася праця вченого «Приєднання чи возз'єднання», в якій була піддана критиці офіційна інтерпретація. Переяславської угоди, викладена в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1654—1954 рр. «, і діячів козацької державності У 1979 р завершив свою істерико — філософську працю «Лист до російських та українських істориків» історик та філолог Ю. Бадзьо. В ній він заперечує теорію про т. зв. «триєдине» походження трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського. Нестандартно підходили до вивчення історичного минулого українського народу та його культури такі історики, як О. Апанович, Я. Дзира, О. Компан.І. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці Є. Кирилюк, І. Дзюба та ін.

Науковими колективами було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не одержали однозначно позитивної оцінки наукової громадськості, особливо зарубіжної Серед них варто назвати такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Української РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтвознавства», «Історія української літератури», «Словник української мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін.

Далеко не всі найважливіші проблеми, події та явища суспільно-культурного й економічного життя знайшли своє адекватне відображення на сторінках названих видань.

На практиці науково-дослідні установи України все більше інтегрувалися в систему наукових складів СРСР, а фактично Росії, нерідко перетворюючись в їх периферійні придатки, втрачаючи не тільки національне, а й наукове обличчя. Управління наукою все більше монополізувалося невеликою групою вчених — адміністраторів з Москви і Ленінграда, які, зімкнувшись із владними структурами, мали вирішальний вплив в Академії наук СРСР. У руках останньої зосереджувалася основна науково-виробнича та видавнича база, інформаційні канали та формування наукових напрямів. За таких умов навіть незначні прояви опозиційності в середовищі науковців жорстоко каралися Так, у 70-і рр в результаті чергової ідеологічної чистки за невчинені злочини було позбавлено роботи ряд працівників інститутів хімії полімерів, теоретичної фізики, археологи, історії, літератури, фольклору та етнографії, психології, нафти і газу та ін. Немало наукових україномовних журналів, що почали видаватися під час «відлиги», були переведені на російську мову.