Історія України навчальний посібник

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

«Економна» економіка

Слід визнати, що консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і політичному житті не завжди збігалися з розвитком в економічній сфері і нерідко вступали з ним у протиріччя. Протягом майже 20 років в СРСР і Україні спостерігалися спорадичні спроби реформувати економіку, зробити її дієздатнішою й ефективнішою, але вони ставали марними саме через традиційний пріоритет політики та ідеології над економікою, коли перші диктували правила гри останній.

1965 р. почалася економічна реформа за ініціативою О. Косигіна й групи технократичної номенклатури в Москві. Зміст програми реформи був сповнений протиріч. 3 одного боку, вона спрямовувалась на розширення господарської самостійності підприємств, місцевої ініціативи, посилення економічних стимулів до праці. Дозволялось навіть коригувати на місцях святиню — п'ятирічний план. З іншого боку, реформа значно підсилювала позиції центральних відомств Ліквідовувались раднаргоспи і відновлювались промислові міністерства в центрі. Утворились такі відомчі монстри, як Державний комітет по цінах, Державний комітет постачання та ін. Фактично це був новий етап надцентралізації — майже всі місцеві економічні проблеми вирішувались через Москву. За центром залишалося головне — розподільчі функції.

Економічний розвиток України в другій половині 60 — на початку 70-х рр. стабілізувався частково завдяки ліквідації найкричущіших протиріч волюнтаристської політики попереднього періоду, частково завдяки реформі і сприятливій зовнішньоекономічній кон'юнктурі. В той же час протиріччя самої реформи закладали основи для серйозних проблем у республіканській економіці. Економічні можливості республіки мало враховувалися центральними відомствами, розподіл виробленої продукції відбувався без її впливу, формування структури виробництва, його розміщення — все це було компетенцією центру.

Проте, починаючи з 1972 р., економічну реформу гальмували і згодом згорнули. В Москві перемогли консерватори на чолі з Л. Брежнєвим, що негайно позначилось на економічній стратегії. Центр ваги було перенесено на оборонну промисловість (яка і без цього не могла поскаржитися на нестаток коштів), освоєння Сибіру та збільшення капіталовкладень в сільське господарство.

В 70-і й на початку 80-х рр. економіка СРСР та України зокрема розвивалась суто екстенсивними методами. Це вкрай негативно позначилося у першу чергу на Україні, природні і трудові ресурси якої були обмеженими і розвиток якої потребував інтенсифікації суспільного виробництва. Республіканська економіка стала заложником економічної стратеги центру Україна була перетворена на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу», тут розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, у т. ч .високо- технологічні. Традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки республіки (видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів) швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їх продукції неухильно знижувалась. Все це мало турбувало центр, котрий пов'язував надії на новий економічний стрибок із освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До речі, Україна теж віддавала матеріальні й людські ресурси на цю програму, отримуючи натомість дешеві енергоносії. Серйозною вадою економічної політики центру, яка негативно позначилась на Україні, стала також орієнтація на тзв валові показники виробленої продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості. Нарешті, саме в центрі ухвалювались рішення щодо розміщення підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилась злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих для цього місцевостях.

У 70-і рр. Україна потребувала нових якісних поштовхів для подальшого розвитку економіки впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів (яких вже не вистачало), переорієнтації структури виробництва на високо технологічні цикли тощо. Всі ці елементи були або відсутніми в економічних планах центру, або мали у них здебільшого декларативний характер.

Хронічно не виконувалися завдання п'ятирічних планів з більшості показників. Зокрема, національний доход мав збільшитись у дев'ятій п'ятирічці (1971-1976) на 37—39% — цифра виконання, явно завищена, сягала лише 25%. У десятій п'ятирічці зростання цього показника було заплановано від досягнутого, однак виконання становило лише 18%. Якщо з деяких показників розвитку промисловості Україні ще вдавалося хоча б наближатися до запланованого (виробництво електроенергії, цементу, вугілля тощо), то сільське господарство — ця найважливіша для республіки галузь — залишалося найменш ефективною ланкою. Здавалося б, що саме в 70-і рр. було зроблено найбільше для підвищення сільськогосподарського виробництва у республіці. Запроваджувались масштабні програми механізації та хімізації сільського господарства, колосальна увага приділялася меліорації. Протягом десятиліття у галузь було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку. Однак усе це давало мізерний, а часом протилежний результат. Механізація перетворилась у постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація вироджувалась у забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Залишалась украй низькою ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві, найнаочнішим свідченням цього стали сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки на збирання врожаїв. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні утрати урожаїв з окремих видів сягали 30-33%.

Зростало відчуження селян від результатів їх праці у колгоспах, її продуктивність зменшувалась. Темпи зростання виробництва у сільському господарстві постійно спадали У 1960-1970 рр. вони становили 4,5 % в середньому на рік, у 1981-1985 — 3,9%. У другій половині 70-х рр. середньорічний приріст сільськогосподарської продукції становив 1,5%, а в першій половині 80-х - 0,5%. Низька ефективність й уповільнення розвитку сільського господарства були зумовлені не тільки занепадом колгоспно-радгоспної системи. Важливу роль тут відігравали принципи управління економікою в цілому. Центр розробляв плани, нормативи, інші директиви. Селянам диктували з безмежної відстані що, коли і як їм виробляти. При цьому не враховувалася місцева специфіка, можливості, навіть кліматичні умови. Селянин — колгоспник був відсторонений від розробки найважливіших виробничих рішень. Це призводило до безвідповідальності за результати праці, безгосподарності, великих матеріальних і моральних втрат. Уповільнення темпів економічного зростання врешті-решт призвело до застою в економіці. Новації здебільшого зводились до механічних грошових ін'єкцій у різні галузі, тобто до екстенсивного методу господарювання. Найяскравіший приклад — політика в галузі капіталовкладень. Протягом 70-х рр. своєрідною модою було закладати нові підприємства, колосальні об'єкти нового будівництва й виділяти для цих проектів неймовірні кошти їй гігантоманія, яка збіглася з прихованою інфляцією, призвела до того, що вартість нових об'єктів у середньому перевищувала заплановану на 25-50%. Доводилося кидати значні сили й кошти на закінчення найбільш важливих на той час будівництв, залишаючи інші незавершеними. В соціально-економічний побут увійшло слово «довгобуд». На таке будівництво щорічно витрачалося до 75% капіталовкладень у галузь.

Наприкінці 70 — на початку 80-х рр. економіка України входила в смугу тотальної кризи. Вона була неефективною, не конкурентоздатною, а більшість спроб оживити її мали суто адміністративний чи навіть ідеологічно-декларативний характер. Одне з гасел того часу виглядало невдалим жартом «Економіка повинна бути економною» і цілком відповідало духові часу, коли подібними транспарантами намагалися утримати ветху соціально-економічну будівлю від остаточного розвалу.