Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Політична реакція на фоні «розрядки»

Початок 70-х рр і наступні 15 років характерні наростанням реакційних тенденцій у суспільно-політичному житті республіки та в сфері ідеології Україна в котрий раз стала ареною жорстокої боротьби із жупелом «українського націоналізму», яка знову завдала непоправних збитків національній культурі, підсилилися русифікаційні процеси. Реакційність внутрішньої політики правлячої партії була викликана бажанням утримати стабільність у суспільстві методами адміністрування та ідеологічних маніпуляцій, тоді як деградація однопартійної моноідеологічної тоталітарної системи виходила у завершальну фазу. Реакційний поворот початку 70-х рр. супроводжувався досить успішним проведенням політики «розрядки» на міжнародній арені. Однак Україна, яка мала власне міністерство закордонних справ і юридично була представлено в ООН як самостійна країна, фактично ніяк не впливала на міжнародну політику.

Відкритий наступ реакції почався з тотального погрому інакомислення в СРСР, який набув в Україні за сумною традицією найбільшого масштабу і найжорстокіших форм У січні 1972 р. в Києві, Львові та деяких інших містах України було заарештовано близько двох десятків чоловік, найактивніших дисидентів В. Чорновіл, І. Світличний, І. Гель, Ір Стасів-Калинець, Л. Плющ, Є. Сверстюк та ін. Спочатку КДБ намагався представити їх як людей, пов'язаних із закордонними центрами ОУН.

Навесні1972 р. була проведена нова серія арештів серед дисидентів. У слідчих ізоляторах, за різними підрахунками, на цей час перебувало від 70 до 122 чол., яких звинувачували за політичними статтями. Восени 1972 — навесні 1973 р. майже 90 засудили на максимально можливі строки ув'язнення. Арешти супроводжувались повальними обшуками, допитами сотень свідків, переслідуванням родин інакодумців та їх друзів. Декого із заарештованих примусили прилюдно покаятися в «антирадянщині» і створити таким чином украй негативний образ інакодумців. У результаті цього погрому майже повністю був паралізований самвидав. Припинилося видання «Українського вісника» (хоча і спостерігалися спроби відновити його). Більшість активних дисидентів опинилася у таборах для політичних в'язнів.

Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», яку очолив новий секретар ЦК КПУ з питань ідеології В. Маланчук. Після гучного святкування 50-і річниці утворення СРСР у грудні 1972 р. навесні 1973-го в усій Україні відбулися засідання партійних активів усіх рівнів, присвячених цій даті. Вони звелися до переспівування промови Л. Брежнєва «Про п'ятдесяту річницю Союзу РСР». Посилено експлуатувалась теза про те, що формування нової історичної спільності — радянського народу завершилося і національне питання в Радянському Союзі вирішено остаточно. Цілком логічно ця теза супроводжувалась іншою — про необхідність боротьби проти «буржуазної ідеологи», передусім проти «буржуазного націоналізму та сіонізму».

За звичним сценарієм почалися переслідування інтелігенції, винної у названих «гріхах». У пресі, на зборах у творчих спілках, наукових закладах і вузах письменників, митців, учених громили за «відхід від партійної лінії» у національному питанні, «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності» тощо. Звертатися до національної проблематики у творчості і науці стало просто небезпечно, віталася тільки розробка тем, присвячених дружбі народів і благотворному впливові російського народу на інші нації СРСР з тематичних планів видавництв початку 70-х рр. було знято 157 назв книжок, де ідеологічні куратори знайшли хоча б натяк на «націоналізм» та інші відхилення від партійної лінії. 3 бібліотек вилучались література «націоналістичної» спрямованості, бібліографічні покажчики, де зустрічалися прізвища опальних авторів. Відповідним чином переглядався репертуар театрів, сценарії на кіностудіях і телебаченні, музейні експозиції тощо.

Все це супроводжувалося адміністративними переслідуваннями людей, яких запідозрювали в «націоналізмі» або зв'язках із самвидавом, виключали з парти, комсомолу, творчих спілок, позбавляли роботи. В інститутах Академії наук УРСР (філософи, мовознавства, фольклору та етнографії, літератури, археології, ботаніки та ін. ) прокотилась хвиля звільнень співробітників з ідеологічних мотивів. Чистка торкнулася також вузів та інших наукових установ Києва, Львова, Дрогобича, редакцій центральних і обласних газет, видавництв тощо.

У березні 1972 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС П. Шелест та його прибічники в КПУ були піддані розгромній критиці за недоліки у справі «інтернаціонального виховання трудящих» і «примиренське ставлення до проявів націоналізму». У травні того ж року він був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ, а через рік виведений зі складу політбюро ЦК КПРС. На вищу посаду в республіці прийшов В. Щербицький, давній конкурент П. Шелеста у боротьбі за владу, людина, яка найретельніше виконувала всі вказівки Москви.

Прихід нового намісника Москви викликав і відповідні кадрові зміни в керівництві КПУ на всіх рівнях. Під кураторством В. Маланчука була проведена заміна усіх керівників ідеологічних відділів ЦККПУ і значної частини керівників відповідних структур обласних, міських і районних комітетів партії. Фактично це було усунення прибічників попереднього першого секретаря ЦК КПУ.

У другій половиш 70-х рр. нові імпульси були дані процесові русифікації. З подання Л. Брежнєва у хід пішла теза про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР в єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Сотні суспільствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічна сфера працювали на обгрунтування й пропаганду цієї ідеї Російська мова, що пропагувалась як засіб міжнаціонального спілкування, на практиці витискувала українську з освіти, науки, культури, навіть на побутовому рівні Українська мова не існувала як державна.

У 1977 р була прийнята нова конституція СРСР. Вона формально узаконювала реальний стан речей безмежну владу комуністичної партії Республіки Союзу РСР, у тому числі Україна, також прийняли свої конституції, які були копіями союзної. Нова конституція декларативно підкреслювала зростання ролі народу в управлінні суспільством, надавала широкі права громадським організаціям і підвищувала роль та значення рад. Усі ці положення були фіктивними й суто формальними. Саме партія і партійні організації були реальними місцями зосередження реальної влади. Ця безмежна монополія на владу погано прислужилася самій парти і суспільству в цілому. Державна партія десятками років перебувала поза будь-якою критикою ззовні, а зрештою і зсередини, поступово загнивала. В другій половині 70-х рр. цей процес прискорився Країною правила купка старців, зосереджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л. Брежнєвим. Вони були зацікавлені, головним чином, у збереженні влади номенклатури, яка підтримувала їх, отримуючи натомість усі можливості для безконтрольного зловживання владою на місцях. В результаті друга половина 70 — початок 80-х рр. увійшли в радянську історію як період нечуваної корупції, службових злочинів, безгосподарності тощо. В суспільстві швидко поширювались настрої зневіри, подвійна мораль, апатія і цинізм. Це не заважало «верхам» дотримуватись неухильно обраного ними курсу всередині країни, додавши до цього реакційно-агресивну зовнішню політику наприкінці 70-х рр.

Найнаочніше реакційність внутрішньополітичного курсу проявлялась у переслідуванні інакомислення. У 1975 р. на Нараді з питань безпеки і співпраці в Європі, що відбулася у Гельсінкі, СРСР зобов'язався дотримуватися гуманітарних статей заключного акта Наради, які, зокрема, передбачали недопустимість переслідування громадян за їх переконання. У листопаді 1976 р. в Україні утворилася громадська група сприяння виконанню гельсінських угод. До неї ввійшли відомий письменник М. Руденко (керівник групи), письменник-фантаст О. Бердник, правозахисники та колишні політичні в'язні О. Мешко. Л. Лук'яненко, І. Кандиба та ін. — всього 10 чол. Це була перша в республіці позаофіційна громадська група, яка прагнула діяти тільки легально і підкреслювала, що не переслідує політичних цілей. Своїм завданням члени групи вважали інформування урядів країн—учасниць Гельсінської наради про дотримання урядом СРСР і відповідними республіканськими структурами обіцянок у галузі прав людини УГГ, яка діяла цілком у рамках радянської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, стала об'єктом жахливих переслідувань і репресій. З тридцяти семи членів групи протягом 1977—1985 рр. 23 були засуджені за політичними і кримінальними статтями (завжди за сфальсифікованими звинуваченнями) та відправлені у табори і на заслання, шестеро позбавлені радянського громадянства. Інші стали членами групи, вже перебуваючи за колючим дротом. Три члени групи — В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули у таборах. Знищення легальної громадської організації, діяльність якої відповідала нормам радянського і міжнародного права, була, мабуть, однією з останніх судорог тоталітарної системи, яка неухильно наближалась до колапсу.

В першій половині 80-х рр. в Україні не було якихось визначних суспільно-політичних зрушень. У 1980 р. в деяких містах проводилися змагання Московської Олімпіади, 1982 р. було відсвятковано 1500-у річницю заснування Києва, що перетворилася на помпезну пропаганду «єдності братерських народів» і супроводжувалась грандіозними фальсифікаціями історії України. Після смерті Л. Брежнєва, під час змін у керівництві в Москві, українські «верхи» залишалися майже недоторканними. Республіка залишалась справжнім заповідником політичної та ідеологічної стагнації, що збігалась у часі з економічним застоєм.