Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Дисиденти

Загальний поворот до неосталінізму сприяв певній радикалізації політичних настроїв частини шістдесятників. Репресії 1965 — 1966 рр., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат. Громадсько-активна частина шістдесяткиків, яка залишилась на волі, почала чинити опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х рр. стала епохою справжнього розквіту самвидаву, в першу чергу політичної публіцистики. 3 явилися такі визначні твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І Дзюби — нищівна критика «національної політики» КПРС, спрямована проти русифікації України, «Лихо з розуму» В. Чорновола — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965— 1966 рр. , «Собор у риштованні» — блискуче літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що підіймалися у романі «Собор», запальні антисталіністські статті В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і «Серед снігів». У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико — публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів.

Самвидав виконував функцію не тільки паралельного духовного простору, над яким були невладні офіційні структури. Він одночасно став організаційною інфраструктурою й найголовнішим проявом дисидентського руху. Термін «дисиденти» був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою Головними центрами дисидентської активності були Київ і Львів Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі та інших містах. Головні питання, які порушували дисиденти у самвидавських статтях, листах протесту, стосувалися передусім національної проблеми (становище України в складі СРСР, русифікація, утиски національної інтелігенції і культури, мовна проблема тощо), репресій проти інакодумців, проблем демократизації радянського суспільства та ін. 1970 р. у Львові почав виходити самвидавчий журнал «Український вісник», котрий друкував заборонені офіціозом твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів. Головним редактором видання був В. Чорновіл, йому допомагали Я. Кендзьор, М. Косів, О. Антонів та ін. У 1970—1972 рр. вийшли шість номерів «Українського вісника». Поява журналу була важливою подією для дисидентського руху, оскільки сприяла його організаційній консолідації.

Самвидав був не єдиною формою діяльності дисидентів. Вони намагалися активно протистояти репресіям. Саме з їхньої ініціативи було організовано демонстрації протесту в Києві та Львові у 1965— 1966 рр. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями, відмовлялися виступати на політичних процесах свідками тощо. Характерно, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади, прагнула мирних, легальних форм діяльності, взагалі виступала з прорадянських позицій. Це не завадило владі організувати жорстоке переслідування дисидентів, особливо в провінційних містах. У 1967—1971 рр. об'єктами судових переслідувань стали В. Чорновіл, львівський економіст С. Бедрило, представники творчої молоді Дніпропетровська І. Сокульський, В. Савченко та М. Кульчинський, харківські дисиденти Г. Алтунян, В. Недоборе, П. Пономарьов, А. Левін, учитель музики з Тернопільської області М. Горбаль та ін.

В 1967 р. органами КДБ була викрита підпільна політична організація «Український національний фронт» (З. Красівський, Д. Квецько та ін. ), члени якої орієнтувалися на ідейні засади ОУН і також прагнули діяти ненасильницькими, мирними методами На процесі в Івано-Франківську їх засудили на найбільші строки покарання, можливі за відповідною статтею «антирадянська агітація і пропаганда».

Нагнітання в суспільстві атмосфери нетерпимості щодо інакодумства, загальна депресія серед прогресивної інтелігенції після вторгнення в Чехословаччину викликали іноді крайні форми протесту 5 листопада 1968 р. вчитель В. Макуха, колишній в'язень сталінських таборів і вояк УПА, обілляв себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи «Хай живе вільна Україна!» Від опіків він помер у лікарні.

Із зміною керівництва КДБ республіки політичні репресії проти інакодумців стали значно жорстокішими. Восени 1970 р. був засуджений на 14 років тюрми, таборів і заслання В. Мороз, вся провина якого полягала у писанні самвидавчих статей. Почалося застосування такої жахливої форми репресій, як відправлення інакодумців у спеціалізовані психіатричні лікарні. В травні 1971 р. за читання віршів біля пам'ятника Т. Шевченку у Києві був заарештований і відправлений до Дніпропетровської псих лікарні-тюрми. А Лупиніс. Найжахливішою подією цього часу стала трагічна загибель художниці А. Горської, людини, яка своєю громадянською позицією та авторитетом серед інакодумців давно викликала різке незадоволення властей.

Наприкінці 60 — початку 70-х рр. в Україні фактично існував невеликий за кількістю учасників дисидентський рух. Однак його існування свідчило про те, що рух опору в Україні після розгрому ОУН-УПА відродився і може стати зародком ширшого демократичного руху, як це і сталося в другій половині 80-х рр.