Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Поворот до неосталінізму

У серпні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі — представники інтелігенції Більшість з них мала пряме або посереднє відношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акції була очевидною — придушити інакомислення, залякати ту частину інтелігенції, яка ще наважувалась на незгоду. Проти більшості заарештованих було висунуто звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», і навесні 1966 р. під час серп судових процесів 20 чоловік були засуджені у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Житомирі та Івано-Франківську на різні строки покарання. В результаті у таборах Мордовії опинилися науковці М і Б Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз та Д. Іващенко, художник П. Заливаха, інженери О. Мартиненко, І. Русин та ін.

Паралельно розгорталась програма утисків і переслідувань тих, хто співчував заарештованим, їх однодумців ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій «закритого листа», в якому виправдовувались репресії (їх жертв виставляли як «антирадянщиків») і йшлося про необхідність посилення «виховної роботи» з інтелігенцією Республікою прокотилась хвиля відкритих партійних зборів з участю громадськості, на яких «відщепенців» засуджували й всіляко паплюжили їх однодумців. Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, виключали з партії і комсомолу, виганяли з інститутів. Переслідували навіть членів їх родин.

Очевидно, що чергова зміна курсу, наочно продемонстрована арештами, була продиктована з Москви, де теж почалися переслідування інакодумців. При цьому масштаб таких дій в Україні знову був значно більшим, ніж деінде в Союзі Українське керівництво на чолі з П. Шелестом, як завжди, слухняно виконало вказівку, хоча й не було зацікавлене в такому ході подій.

Сплеск репресій у 1965 —1966 рр. супроводжувався досить масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеологи» та «українського буржуазного націоналізму» Пожорсткішала цензура ЦК КПУ ухвалив ряд «закритих» постанов, що стосувалися виправлення «ідеологічних помилок» у роботі деяких журналів («Вітчизна», «Жовтень» та ін. ), кіностудії їм О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна чистка редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідеологічні чистки 40—50-х рр., хоча, зрозуміло, не могло зрівнятися з ними за масштабами та інтенсивністю.

Однак у суспільно-політичному житті ще відбувалися процеси, які можна вважати інерцією «відлиги». Репресії не були зустрінуті «загальнонародним схваленням», як у попередні роки, більше того, саме з кола шістдесятників почалися протести 4 вересня 1965 р в київському кінотеатрі «Україна» під час прем'єрного показу кінострічки С. Параджанова. «Тіні забутих предків» І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. організували щось на зразок демонстрації протесту проти арештів. Навесні 1966 р. під час судового процесу над діячами самвидаву у Львові відбувалися вже справжні демонстрації біля будинку суду на підтримку підсудних. До ЦК КПУ, прокуратури, КДБ, ЦК КПРС відправлялися колективні та індивідуальні петиції на захист репресованих, підписані здебільшого представниками інтелігенції. Серед їх авторів нерідко були відомі вчені, митці, письменники. Ці листи протесту розповсюджувались у самвидаві, потрапляли за кордон.

Дуже неприємним сюрпризом для властей став стихійний протест проти заборони відзначення пам'яті 1 Шевченка 22 травня 1967 р. у Києві. Цього дня міліція спробувала розігнати неформальне зібрання біля пам'ятника У відповідь присутні організували маніфестацію протесту і демонстрацію, яка дійшла до будинку ЦК КПУ.

Партійна верхівка України, безумовно, підтримуючи лінію Москви, в той же час намагалася використовувати настрої громадськості у власних інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. Гірка пілюля 1965—1966 рр. була підсолоджена заходами, спрямованими на підвищення статусу української мови. Вищі навчальні заклади отримали директиву щодо ширшого впровадження української мови у викладання Явно з дозволу «верхів» на V з'їзді письменників України (листопад 1966) було піднято мовне питання, і його обговорення стало справжньою подією в громадсько-культурному житті республіки. Апогеєм цієї «малої відлиги» став вихід 1969 р. книги П. Шелеста «Україно наша радянська», яка викликала незадоволення в Москві своїми національними мотивами. Цей досить примітивний ідеологічно-публіцистичний трафарет не тільки став демонстрацією уваги партійного керівництва республіки до її специфічних інтересів, а й відігравав роль віхи, яка вказувала інтелігенції межі можливого у висвітленні національного питання.

Та період загравань з інтелігенцією закінчився 1968 р. В квітні цього року до Л. Брежнєва (генерального секретаря ЦК КПРС), О. Косигіна (голови Ради міністрів СРСР) та М. Підгорного (голови президії Верховної Ради СРСР) надійшов лист — петиція з України, спрямований проти порушення «норм соціалістичної демократи» (йшлося про арешти інакодумців в Україні та Москві). Листа підписали 139 осіб, серед них члени — кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори. Хоча лист мав цілком прорадянський зміст і спрямованість, його авторів почали переслідувати їх звільняли з роботи, виключали з партії, «проробляли» на зборах колективів тощо. Реакція влади була неадекватно жорсткою. Коли влітку 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації, стало зрозумілим радянське керівництво остаточно перейшло на рейки неосталінізму. У березні 1969 р ЦК КПУ ухвалив постанову «Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кінематографи, установ культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що друкуються, та репертуар». Вона встановлювала персональну відповідальність керівників усіх структур ідеологічного циклу за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов'язувала їх виступати у першу чергу проти будь-яких проявів «буржуазної ідеологи» і, зрозуміло, «націоналізму». Тоді ж була ухвалена подібна постанова, що стосувалась кінематографу.

З цього часу ідеологічний контроль за діяльністю інтелігенції став майже тотальним. Письменників, митців, учених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм» тощо.

Митців, літераторів, які намагалися зберігати в цих умовах незмінним своє творче й громадське обличчя, всіляко цькували. Об'єктом пильної уваги ідеологічних наглядачів став критик І. Дзюба. Всіма можливими адміністративними засобами переслідувався скульптор І. Гончар, який утримував вдома унікальну колекцію творів українського мистецтва В умовах постійних гонінь діяв самодіяльний народний хор під керівництвом Л. Ященка, врешті-решт хор у 1971 р розігнали, а його керівника позбавили роботи і виключили із Спілки композиторів України. Фактично наприкінці 60 — початку 70-х рр. в Україні відбувалась ідеологічна війна з «українським націоналізмом», хоча, як правило, мало хто був у змозі точно окреслити рамки цього поняття. Це було повторенням «ждановщини».

Українське партійне керівництво цілком йшло у фарватері політики, яка ініціювалась з Москви. Утім воно було незадоволене постійно зростаючим диктатом центру в ідеологічних питаннях, прекрасно розуміючи, що цей диктат зростатиме й в інших сферах. Тому нерідко ідеологічні «проробки» тих чи інших представників інтелігенції не доводились до логічного кінця — адміністративних або навіть судових переслідувань Прибічники П. Шелеста серед вищої номенклатури нерідко навіть заступалися за деяких з тих, хто піддавався ідеологічним гонінням. Однак позиції самого П. Шелеста перед Москвою ставали дедалі слабкішими. Влітку 1970 р. в Україні відбулася заміна шефа КДБ на місце В. Нікітченка, людини П. Шелеста, був призначений В. Федорчук, який орієнтувався виключно Москву і був прибічником «жорсткого курсу» щодо нонконформістів. Це був явний сигнал, що приходять останні дні правління П Шелеста і Україна стоїть на порозі чергової «чистки».