Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Шістдесятники

Свідомість цього покоління меншою мірою була отруєна радянським ідеологічним монотеїзмом, генетичним страхом попередників. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з'явилися несподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне явище, течію, духовний феномен — шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х рр.

Важливим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е. Хемінгуея, А. Камю, А. Сент-Екзюпері, Ф. Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексиканський монументальний живопис і скульптуру. Надбання західної культури сприяли підвищенню статусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу до «соціалістичного реалізму». Закономірним наслідком цих зрушень було відродження інтересу до власної культури, її багатств. З'явилась потреба знайти своє місце не поруч з культурою «старшого брата», а в контексті загальносвітової культури.

Нове покоління інтелігенції, крім більшої свободи та інформованості, мало в активі вищий культурний рівень, талант і смак. Воно вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни й подолання провінційності своєї культури. В результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у монолітній системі заідеологізованої офіціозної культури.

Поетичні вечори І. Драча, Ліни Костенко, М. Вінграновського та ін. збирали тисячні аудитори. Справжнього громадянського звучання була сповнена поетична творчість В Симоненка, В. Стуса. Потяг до чистого мистецтва відчувався у витончених естетських віршах І. Калинця, Є. Гуцала, В. Дрозд, В. Шевчук та ін. повернули українській прозі зацікавленого читача своїми неординарними, сповненими психологізму творами. Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників П. Заливахи, А. Горської, В. Кушніра, В. Зарецького та ін. Плеяда блискучих літературних критиків — І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк повернули цьому жанрові звання літератури Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика. Непересічний талант і майстерність визначали переклади Г. Кочура і М. Лукаша. Нові імена, ідеї з явилися в гуманітарних науках історії, археології літературознавстві, мистецтвознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.

Все це не могло не викликати незадоволення можновладців. Попервах його доводилося стримувати, оскільки воно не збігалося з віяннями часу. Втім довго чекати не довелося з центру надійшов сигнал 8 березня 1963 р. у Москві відбулася зустріч М. Хрушова з мистецькою інтелігенцією, її параноідальна атмосфера, брутальне цькування митців послужили «керівництвом до дії» для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40 — початку 50-х рр.

У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників. Першими пролунали звинувачення у «формалізмі», «космополітизмі», відході від «марксизму — ленінізму». Словесні атаки супроводжувались адміністративними заходами Спочатку почали обмежувати публікації шістдесятників у літературних журналах («Жовтень», «Прапор», «Вітчизна», «Ранок», «Дніпро» та ін. ), газетах — скрізь, де вони раніше мали трибуну.

Більшість шістдесятників — поетів «першої хвилі» - А. Костенко, І. Калинець, Г.Кириченко, Б. Мамайсур, В Голобородько та ін. перестали друкуватись саме після 1963 р. Стали забороняти, а то й просто розганяти літературно-мистецькі вечори Закрили клуби творчої молоді.

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте результат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить швидко «переорієнтувалась» (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.

Невід ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій половині 60-х рр. став самвидав ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від руки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Поширювались твори Ліни Костенко, В. Симоненка, Є. Сверстюка та ін. Згодом самвидав став політизуватися. В 1964—1965 рр. з'явилась ціла серія анонімних публіцистичних статей («З приводу процесу над Погружальським» — відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої згоріла безцінна колекція україніки, «Про сучасне і майбутнє України», «Націоналісти?», «12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство») та ін. Статті підіймали найактуальніші та найболючіші проблеми сучасності підлегле становище України в СРСР, стан української мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

Поява політичної публіцистики стала свідченням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри Київ (тут активно діяли І. Світличний, В. Чорновіл, Є. Пронюк) та Львів (М. і Б. Горині, І. Гельта ін. ). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це були головні осередки духовної опозиції та інакомислення. У цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху 1964 р з явилися анонімні тези. «Стан і завдання українського визвольного руху», в яких йшлося про колоніальне становище України в складі СРСР, ставилися завдання організації визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними «революційно-демократичними» методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.

Проте в 1964 р. період «мирного» співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М. Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в результаті справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. Що влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим і М. Суслови. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну «відлизі» приходила реакція.