Історія України навчальний посібник

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Лібералізація культурного життя

Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в «Литературной газете» статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». У ній містився заклик «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Він знайшов глибоке розуміння й підтримку як в Україні, так і за її межами, сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першим на нову ситуацію зреагували письменники. 3 позицій «розширенного трактування методу соціалістичного реалізму» написані автобіографічна повість О. Довженка «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа» та повість «Третя рота» В. Сосюри, Л. Первомайського «Дикий мед», роман Гр. Тютюнника «Вир». У поезії та прозі активно виступали В. Симоненко, М. Руденко, А. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Р. Лубківський, Ю. Мушкетик, І. Чендей, І. Драч, В. Шевчук Літературну критику представляли І. Дзюба, Є. Верстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, В. Мороз та ін.

Політична «відлига» привела до нової хвилі «українізації». Знову було відкрито поставлено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Газети «Радянська культура», «Радянська освіта», «Літературна газета» та ін. друкували численні листи письменників, учителів, викладачів вузів із закликами й вимогами поширювати українську мову, боротися за її культуру, підносити красу й милозвучність. На захист української мови виступили М. Рильський, Л. Дмитренко, Н. Рибак, С. Крижанівський та ін. Письменник М. Шумило, військовий кореспондент під час війни, у журналі «Смена» за липень 1956 р. писав «На жаль, ще є люди, які нехтують мовою українського народу. Декому з них здається, що українська мова недовговічна. Мине, мовляв, небагато часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націоналістів типу Суворіна, що видавав чоросотенну газету «Новое время», і Шульгіна-видавця такої ж реакційної газети «Киевлянин». Це абсолютно ворожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація».

Згаданий закон про зв'язок школи з життям під виглядом демократизації значно послабив позиції української мови в радянській Україні і одночасно привів до посилення й поширення руху громадськості на її захист. Під його натиском і натиском реальних обставин навіть перший серкетар ЦК КПУ П. Шелест неодноразово висловлювався на захист української мови. За збереження і розвиток національної мови й культури відкрито висловилися учасники V з'їзду українських письменників, що відбувся в листопаді 1966 р.

Період «відлиги» був характерний і певним відновленням історичної справедливості — поверненням українській культурі імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Особливу активність проявляв у цьому М. Рильський. Саме завдяки йому було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII- XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників — Б. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та багатьох інших. Ряд письменників було поновлено у правах членів. Спілки українських письменників. Серед них Н. Забіла, Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, З. Тулуб, Г. Хоткевич, Е. Шехтман, Є. Шаблювський, О. Сорока, В. Гжицький. Того ж 1956 р. були реабілітовані Б. Антоненко-Давидович, А. Костенко, П. Кононенко, П. Колесник, А. Петрусь-Карпатський, Ю. Шкрумеляк. Після довгих репресій повернулися в 1957 р. до літератури М Андрущенко, М. Годованець, М. Гаско, М. Доленго, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні 1957 р. був поновлений у письменницькому товаристві репресований О. Ковінька, а в грудні — В Мисик.

Реабілітація давала право на видання деяких творів письменників, визнаних найкращими. В кінці 50-х рр. вийшли твори В. Еллана-Блакитного, Г. Епіка, М. Ірчана, В. Чумака, І Микитенка, роман «Людолови» 3. Тулуб, «Чорне озеро» В. Гжицького, М. Годованець опублікував свої «Байки», О. Журлива та М. Гаско — збірки «Поезії», А. Петрусь-Карпатський — збірку. «Що на світі найсвятіше», Ю. Шкрумеляк — збірку «Сопілка співає». У цей період вийшли також однотомник О. Досвітнього «Вибрані твори», збірка «Вибране» О. Сороки, «Вибрані поезії» М. Вороного, окремі твори Д. Бузька, М. Куліша, О. Соколовського. Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в «Антології української поезії» та збірнику «Революційні поети Західної України». В газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про реабілітованих З'явилися літературознавчі праці про них. Реабілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягнулися в культурне життя народу, хоча не всі зберегли життєві сили й могли так само енергійно й настирливо відстоювати його інтереси, як раніше.

«Відлига» породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні.

Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В. Мороз підкреслював «То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному. Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна».

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». 3 позицій «розширеного трактування соціалістичного реалізму» автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття «націоналізм поневоленої нації» позитивний зміст. Цю працю Б. Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління.

Провідною постаттю серед молодих поетів був В. Симоненко Уродженець Полтавщини, він закінчив 1957 р. факультет журналістики Київського університету, виявивши великий потяг до високої громадянської поезії. У 1962 р. вийшла його збірка «Тиша й грім», у 1963-му — віршована казка для дітей «Цар Плаксій і Лоскотон». У 1964- 1965 рр., вже після смерті поета (14 грудня 1963), опубліковані збірка поезій, книги «Вино з троянд» «3емне тяжіння», «Подорож в країну навпаки». Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965, 1973) під заголовком «Берег чекань».

Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Ліна Костенко її перші збірки написані під час «відлиги», «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця» засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.

Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфері була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму в музиці Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г і П Майбород, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та ін. Новаторством позначена була авангардна музика композиторів - «шістдесятників» Л. Грабовського, В. Годзяцького В. Сильвестрова, В. Загоруєва.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая. З рухом «шістдесятників» тісно пов'язане ім'я талановитої художниці, учениці Ф. Кричевського Т. Яблонської, яка ще в 50-і рр. здобула популярність і визнання своїми картинами «Хліб», «Весна», «Над Дніпром», «Ранок» та ін. У 60-і рр. Т. Яблонська на противагу «соціалістичному реалізму', що тяжів фактично, до натуралізму, демонструє нові рішення синтетичних образів, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного живопису (картини «Травень», «Фольклорна сюїта» та ін. ). Т. Яблонська разом з В. Зарецьким та іншими художниками - «шістдесятниками» стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя.

Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зростання інтересу в суспільстві до театрального мистецтва протягом 1958-1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В. Добровольський, Н. Ужвш, Ю. Лавров, Є. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов. Традиції Л. Курбаса творчо наслідували його учні — режисери Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, В. Скляренко та ін.

З новими ідеями й творчими знахідками влилися в потужний струмінь суспільно-культурного руху шістдесятників десятки й сотні відомих і менш відомих трудівників і творців української культури новітнього часу ,Відлига» дещо розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню національної гідності та самосвідомості, збереженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Пік «відлиги» для України припав на кінець 50 — початок 60-х рр. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р. вони становили 53%, у 1958 — 60, у 1960-му — 49, але уже в 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. — 41%. Далі — лише неухильно зменшувався.