Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Парадокси «відлиги»

25лютого 1956 р. на закритому засіданнні XX з'їзду КПРС у Москві перший секретар ЦК партії М. Хрущов виголошував таємну доповідь, присвячену культові особи Сталіна. Вона викликала шокову реакцію в залі. Перед делегатами поставав новий образ Сталіна — жорстокого, малокомпетентного тирана, котрий послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників. Жорсткій критиці була піддана центральна фігура офіційно насаджуваної десятиліттями системи канонізованих цінностей, ідол десятків мільйонів людей, символ єдності й могутності радянської системи. Цей момент можна вважати точкою відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від деяких найбільш одіозних, реакційних рис, що гальмували його розвиток навіть на шляху накресленим офіційною комуністичною доктриною, процесу часткової лібералізації деяких сфер життя суспільства, передусім духовної. Ці часи дістали назву «відлига».

«Відлига» була викликана не лише особистим бажанням Хрущова чи збігом обставин. Змін вимагало життя. Західний світ вступав в еру тотальної модернізації, пов'язаної з розвитком науково-технічної революції «Змагання двох систем» викликало нових темпів нових імпульсів у розвиткові радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. В інтересах самозбереження тоталітарної системи було проведено реформування певних її компонентів і структур, звільнення від тягаря надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього, звичайно, додавалися суто суб'єктивні прагнення частини партійно-державної бюрократії зацікавленої в змінах, які б розширили сферу її компетенції за рахунок усунення від влади висувані сталінської епохи, амбіції технократів, які набирали силу завдяки світовим економічним тенденціям, нарешті — міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальний сталіністами у «верхах».

Розгорнулась «десталінізація по вертикалі» автоматичне шаблонне засудження «культу особи» всіма партійними та ідеологічними структурами.

Цей процес розгортався в Україні повільніше ніж у центрі. Із запізненням стали з'являтися статті у пресі. В «дусі рішень XX з'їзду». Тон 1 зміст критики були стриманішими. Зміни торкалися переважно сфери культурного життя.

Непослідовність і непевність десталінізації най наочніше проявилася в процесі політичної, юридичної та громадської реабілітації жертв сталінізму. На кінець 50-х рр. органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн. чол., які перебували на обліку репресійних органів. 3 цього обліку знято (фактично реабілітовано) 58% справ. Ці цифри свідчать жахливий масштаб репресій і одночасно — про меженість процесу реабілітації їх жертв. Поза законом залишилася більшість жертв репресій 20-початку 30-х рр., діячі ОУН-УПА та ін. У цій меженості й непослідовності відчувалась, певна система. Поза процесом реабілітації залишилися майже всі, хто був так чи інакше пов'язаний із звинуваченнями у «націоналізмі».

Найкричущим парадоксом «відлиги» було те, що процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями На XXI з'їзді КПРС (січень 1959) М Хрущов заявив, що в СРСР немае фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Це було брехнею.

Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнено до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за «антирадянську діяльність» близько 3,5 тис. чол. Репресії продовжувались і під час піку «відлиги». Зокрема, в 1961 р., коли піднялась нова хвиля засудження злочинів Сталіна, а його мумію винесли з мавзолею, в Україні була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР (відповідні статті конституцій Союзу і Республіки давали таке право). Членів групи (А. Лук'яненка, І. Кандибу, С. Віруна та ін ) звинуватили у «зраді Батьківщини» і засудили на максимальні строки ув'язнення. Того ж року КДБ «викрив» у Львові підпільну організацію. «Український національної центр» Керівника її розстріляли, іншим дали величезні терміни ув'язнення.

Продовжувались утиски й переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА

Населення західних областей України було об'єктом масованої ідеологічної обробки в дусі боротьби з «націоналізмом».

Національне питання й надалі залишалося однією з найдражливіших проблем суспільно-політичного життя республіки. З одного боку, певна ідеологічна лібералізація сприяла більш відкритому обговоренню деяких проблем, наприклад мовної. У 1963 р. в Києві відбулася конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала досить серйозне незадоволення інтелігенції й навіть частини партійного істеблішменту становищем української мови та культури. Дедалі частіше висловлювалось незадоволення провінціалізацєю української культури і науки. Вживалися й заходи, щоб подолати ці «окремі недоліки». У другій половині 50 — першій половині 60-х рр. було розпочато видання фундаментальних наукових праць, покликаних підвищити престиж української науки і культури («Українська Радянська Енциклопедія», «Історія української літератури», багатотомний словник української мови тощо). Почали виходити фахові журнали з природничих і суспільствознавчих дисциплін українською мовою.

Проте всі ці заходи, які, до речі, здійснювалися цілком у рамках офіціозної ідеологи, значною мірою нівелювалися іншими. Зокрема, в 1958 р. був ухвалений загальносоюзний закон про зв'язок школи з життям, спрямований на докорінну реформу системи середньої освіти. Батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької, однак могли відмовитися від української. В результаті українська мова, а з нею й українська культура ставали в Україні предметами непрестижними, непотрібними для життя, що звичайно, не поліпшувало їх стан. Закон викликав велике незадоволення серед національно свідомої інтелігенції та протести проти впровадження його «мовного» пункту в Україні.

Паралельно з «відлигою» в галузі суспільно-політичного і культурного життя розгорталась широка програма реформування економіки. Поставивши завдання «наздогнати й перегнати Америку», а також пообіцявши громадянам країни за 20 років побудувати комунізм, М. Хрущов вдався до серії економічних експериментів.

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво економікою. Право планування й розпорядження місцевими ресурсами було передано від центральних відомств місцевим радам народного господарства (раднаргоспам). Внаслідок цього Україна несподівано отримала небачену досі економічну самостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна «незалежність» не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодовані. У будь-якому випадку Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна система працювала в цілому за законами попереднього часу.

Багато обіцяли нововведення в сільському господарстві. Велике позитивне значення мала ліквідація машинно-тракторних станцій і передача їх майна колгоспам. Була скасована зайва ланка і без того громіздкої системи управління сільськогосподарським виробництвом. Великим плюсом стало підвищення заробітної платні колгоспникам. Ці зрушення все ж таки програвали іншим тенденціям. Незабутній слід в історії радянського суспільства залишила «кукурудзяна епопея», коли за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намагалися вирішити проблему кормів для тваринництва. Справжньою лихоманкою для сільського господарства стали карикатурні м'ясні й молочні кампанії, спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі. Це погано підготовлене експериментаторство звело майже нанівець попередні досягнення в галузі сільського господарства і поставило його у кризовий стан. 3 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958—1964 рр. — на 3%. Країна стала імпортувати зерно. Спроби реформ у сільському господарстві були приречені саме на такий результат. Залишалась недоторканною колгоспно-радгоспна система, більше того, вона спрямовувалась на суто адміністративно-бюрократичні методи керівництва. Підсобні господарства колгоспників стали об'єктом адміністративного тиску, розмір їх зменшувався. Як і раніше, най дрібніші питання сільськогосподарського виробництва вирішувались у центрі, ініціатива на місцях була нульовою. Проведення реформ такими методами і за таких умов було авантюрою, яка дорого обійшлася не тільки Україні, а й самому Хрущову.

Відповідним чином змінювався стан справ у промисловості її розвиток в Україні характеризувався значним збільшенням капіталовкладень у важку промисловість, уповільненням темпів розвитку легкої і загальним зниженням темпів зростання.

Отже, «відлига» торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватися у свою протилежність. До того ж межі «відлиги» були занадто вузькими аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.