Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Повоєнне десятиріччя

Війна після війни

Змушена включитись у повоєнне протистояння двох блоків, назване «холодною війною» протидіяти комуністичному світові офіційно закликав у промові в американському місті Фултоні 5 березня 1946 р. У Черчілль), Україна саме тоді не тільки розширила можливості виходу на міжнародну арену, а й включила до свого складу нові території. В червні 1945 р. УРСР стала членом ООН. Це відбулось за наполяганням і особистим контролем Сталіна, а відтак вже з самого початку несло в собі зерно лицемірства й обмеженості (Москві були необхідні голоси в ООН) Та навіть обмежена й декоративна українська дипломатія мала одну незаперечну перевагу час від часу вона нагадувала, що на карті світу є Україна, а окреме членство в ООН (разом з СРСР і Білоруською РСР) певною мірою могло служити натяком на українську окремість.

Восени 1945 р. підготовча комісія ООН розробила порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Першим віце-головою підготовчої комісії був обраний тодішній нарком закордонних справ УРСР Д. Мануїльський. Він же став головою Першого комітету (з політичних питань і безпеки) першої сесії Генеральної Асамблеї ООН (Лондон, січень 1946).

До 1950 р. УРСР стала членом 12 міжнародних організацій. Крім того, в цей період вона була членом 8 міжнародних організацій та їх органів У 1951—1958 рр. Україна набула членства ще у 16 міжнародних організаціях та їх органах.

Для колишніх членів антигітлерівської коаліції цей вихід України на дипломатичну арену не був несподіванкою, оскільки це було обумовлено під час роботи Ялтинської конференції (4—11 лютого 1945), в якій брали участь лідери США, Великобританії та СРСР і яка вирішувала питання закінчення 2-і світової війни та повоєнного ладу. Саме тоді й було ухвалено запросити Україну та Білорусію як окремих співзасновників ООН.

«Декларація про визволену Європу» як частина рішень Ялтинської конференції, фактично розв'язала руки сталінському режимові у діях щодо надання «братської допомоги» майбутнім країнам «соціалістичного табору», стимулювала «радянізацію» Східної Європи, а тим самим підштовхнула початок «холодної війни».

Ще одне рішення цієї ж конференції не тільки привернуло увагу світу до України, а й породило чергову війну після війни. Йдеться про домовленість провести кордони Польщі на сході за так званою «лінією Керзона». Фактично це означало визнання принципу етнічного кордону між Польщею та Україною, суттєво зміцнювало стратегічні позиції СРСР у Східній Європі. Для Західної України це означало остаточне входження до складу УРСР, а значить, тотальну «радянізацію всього життя, для Сталіна і його оточення — створення передумов для вирішального етапу безкомпромісної війни проти українського націоналістичного руху, поширеного на цих теренах.

Зміцненню позицій центральної московської влади в цьому регіоні сприяло вирішення долі Закарпаття 29 червня 1945 р. було підписано радянсько-чехословацький договір про включення Закарпатської України до складу УРСР. В листопаді 1945 р. його ратифіковано Національними зборами Чехословацької республіки і президією Верховної Ради СРСР, а 22 січня 1946 р в складі УРСР було створено Закарпатську область з центром у м. Ужгороді. Крім неї, до західних областей входили Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська, Дрогобицька (1959 р. об'єднана із Львівською), Станіславська (1962 р. перейменована на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльська (існувала у 1940—1954 рр., увійшла до складу Одеської області) Наприкінці 1945 р. територія УРСР становила понад 580 тис. км2.

Врегулювання територіальних питань не обійшлось без переміщення населення. Понад 40 тис чехів і словаків виїхали до Чехословаччини. Ще 9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М. Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944—1946 рр. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселились до Польщі. Складнішим виявився процес переселення українців, яких до УРСР повернулось понад 500 тис. чол. Відносно добровільно переселилось приблизно 90 тис. українців, а з середини 1945 р. розпочалось контрольоване польською владою примусове переселення.. Однак понад 150 тис українців у другій половині 1946 р. все ще залишались у своїх домівках.

І тоді політбюро ЦК ПРП під головуванням В Гомулки своїм рішенням від 29 березня 1947 р. започаткувало акцію «Вісла» — виселення українських і змішаних українсько-польських сімей з Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і поселення IX у так званих повернутих західних і північних районах Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення 23 квітня 1947 р. політбюро ЦК ПРП ухвалило рішення про створення спеціального концтабору для «підозрілих українців» у Явожно поблизу Кракова. 3 1947 до початку 1949 р. в цьому таборі побувало близько 4 тис. в'язнів-українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого віку), з них загинуло близько 200 чол. Акція «Вісла», що тривала з квітня до серпня 1947 р. і внаслідок якої було переселено 140,6 тис. українського та змішаного українсько-польського населення, допомогла польським комуністам завоювати симпатії шовіністичних сил, стала заключною фазою політики етнічної антиукраїнської «чистки» південно-східної Польщі від автохтонного українського населення.

Однак реалії репресивної політики довелось переживати українцям не тільки поза межами України «Радянізація» західноукраїнських земель була, по суті, війною за утвердження вже випробуваної сталінським режимом в 20—30-ті рр. моделі соціалізму Кінцевий результат соціально-економічної і культурної політики пов'язувався із здатністю місцевих парторганізацій ефективно реалізовувати настанови центральних органів. Під контролем ЦК ВКП(б) і ЦК КП(6)У в західних областях швидко зростала чисельність парторганізацій. На початку 1947 р. їх було тут 4 тис., і вони об'єднували понад 60 тис. чол, на початку 1953 р. — 8 тис., і до них входило понад 85 тис. чол. Характерно, що питома вага членів партії з місцевого населення була незначною. Кадровий потенціал нарощувався переважно за рахунок приїжджих з центральних і східних областей, з інших республік СРСР. Так, до середини 1946 р. сюди прибуло понад 86 тис. партійних, радянських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи освіти, охорони здоров'я, культурно-освітніх закладів. Вони не тільки в переважній більшості не знали мови, звичаїв, традицій, але й не намагалися пристосуватись до місцевих умов, не бажали бодай поважати місцеве населення, яке довгий час жило в інших соціально-політичних, культурних, побутових умовах.

Одним з перших і жорстоких кроків комуністичного режиму стало знищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Для того, щоб оцінити масштабність і наслідки цієї репресивної акції, варто пригадати, що до встановлення влади більшовиків у Західній Україні УГКЦ складалась із 3040 парафій, 4440 церков, Духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів, видавала 3 тижневих часописи і 6 місячних Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків, нараховувалось 520 ієромонахів, 1090 ченців, 540 семінаристів УГКЦ відігравала надзвичайно велику роль у духовному житті Західної України, а головне — була національною церквою. Цьому значною мірою сприяла багатогранна й невтомна діяльність А. Шептицького, котрий перебував на митрополичому престолі з 17 січня 1901 до листопада 1944 р З 31 листопада УГКЦ очолив митрополит Й. Сліпий, який у грудні того ж року направив до Москви делегацію у складі архімандрита К. Шептицького, каноніка Г. Костельника, радника митрополичої консисторії І. Котова, ієромонаха Г. Будзинського. Делегацію прийняли в Раді у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР, де вона ознайомила із зверненням Й. Сліпого «До духовенства і віруючих» від 23 листопада 1944 р. Від імені духовенства і віруючих делегація передала у фонд Червоного Хреста на оборону країни 100 тис. крб. Делегації обіцяли, що УГКЦ буде забезпечено вільне відправлення богослужінь.

Однак уже в березні 1945 р. з'явилась схвалена особисто Сталіним інструкція для ліквідації цієї церкви. Невдовзі розгорнулась пропагандистська робота щодо дискредитації УГКЦ як «слуги Ватікану», «ворога народу», знаряддя «українського буржуазного націоналізму» Услід за тим розпочалися репресії, і вже в квітні 1945 р. всі наявні в тодішньому СРСР найвищого рангу священнослужителі УГКЦ були заарештовані. В травні 1945 р. під контролем органів безпеки було сформовано «ініціативну групу», яка агітувала за розрив унп з Римом і виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ 8-10 березня 1946 р. відбувся контрольований.

НКДБ Львівський собор — з'їзд представників УГКЦ, на якому було ухвалено (за це голосували 216 делегатів-священиків і 19 представників мирян) скасувати Берестейську унію 1596 р., возз‘єднавши галицьку церкву з руською православною.

Г. Костельник, який виконав головну роль у цьому спектаклі, перестав цікавити комуністичних можновладців, а коли його почало гризти сумління, він став небезпечним 20 вересня 1948 р. його було вбито за загадкових обставин, причому вбивця покінчив життя самогубством.

1949 р. під тиском влади рішення про припинення діяльності уніатської церкви прийняла Мукачівська єпархія 1 знову-таки не обійшлось без крові із санкції М. Хрущова агентами спецслужби було знищено впливового єпископа Т. Ромжу. Отже, і в Закарпатті УГКЦ було ліквідовано. Багато її священиків заарештували і репресували або змусили перейти у православ'я, але, навіть заборонена, вона жила, оскільки залишались близько 5 млн. віруючих. Вони продовжували молитись за своїми звичаями, тим самим стверджуючи незнищенність УГКЦ.

Більш довготривалою виявилась боротьба влади проти Української повстанської армії (УПА) і підпілля ОУН. 3 другої половини 1945 р. за вказівкою центрального проводу великі підрозділи повстанців були переформовані у дрібніші, згуртовані та озброєні, з дислокацією у лісових масивах Виникла мережа підпільних «боївок» (10-15 чол. ) у сільській місцевості. Загони УПА тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. км. Вони прагнули до утвердження нелегальних національно-державних структур, альтернативних органам більшовицької влади. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менш як 30 тис. представників комуністичної о режиму, військовослужбовців, місцевих жителів.

В свою чергу особливо після капітуляції нацистської Німеччини сталінське керівництво одержало можливість посилити протидію ОУН-УПА. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних управлінь НКВС, НКДБ, командуючих військовими округами М. Хрущов наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував «у кожному селі створити своє опертя».

Так воно, зрештою, й сталося військова сила, помножена силою репресивно-каральних органів, стала вирішальним фактором «радянізацн» Західної України, ліквідації опору ОУН-УПА. Блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля — ось лише деякі «штрихи до портрета» повоєнної дійсності на західноукраїнських землях За офіційними даними, тут у 1944-1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. осіб «бандитів, учасників ОУН, а також бандпосібного елемента», під який легко підводились усі, хто підозрювався у зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей (203662 чол. ) У 1945-1953 рр. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 43379 чол. віком до 25 років, з них у західних областях України — 36340 чол.

Фінал цієї історичної драми був визначений Надії керівництва ОУН і УПА на рядянсько- американський конфлікт, який дозволив би відродити державність України, не справдились. Не допомогли й встановлені контакти із спецслужбами США і Великобританії. В кінці 40-х рр. збройне підпілля почало відчувати нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості дій. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам уряду УРСР з'явитися з повинною. 3 1947 р. почав здійснюватись частковий розпуск загонів УПА, а після загибелі 5 березня 1950 р. її головного командира Р. Шухевича (Т. Чупринки) вона остаточно починає втрачати боєздатність, хоча окремі боївки протримались ще до середини 50-х рр.

Чималу роль у цьому відіграв той факт, що комуністичний режим провадив перманентну анти-націоналістичну агітацію, використовуючи для цього будь-який привід (як, наприклад, убивство в 1949 р. за загадкових обставин письменника — комуніста Я. Галана), а також те, що паралельно з боротьбою проти ОУН і УПА в Західній Україні почали ефективно здійснюватись соціально-економічні зміни за випробуваною в Східній Україні моделлю.