Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Повоєнне десятиріччя

Політико - ідеологічна реакція

Невдоволення Сталіна насамперед викликало те, що М. Хрущов, який очолював ЦК КП(б)У з 1938 р., а з 1944 р. за сумісництвом займав ще й посаду голови Ради народних комісарів УРСР (згодом — голови Ради міністрів УРСР), неодноразово звертався до Москви з проханням про допомогу з метою ліквідації трагічних наслідків голоду. У відповідь на одне із таких звернень Сталін дав образливу телеграму, в якій назвав М. Хрущова «сумнівним типом» і викликав його до Москви. Лідер КП(б)У приготувався до найгіршого, але сталося інше з метою «зміцнення» керівництва в Україну було відряджено Л. Кагановича 3 березня 1947 р. пленум ЦК КП(б)У затвердив його першим секретарем ЦК КП(б)У, а М. Хрущов залишився на чолі уряду.

Енергійно займаючись питаннями сільського господарства, Л. Каганович разом з тим послідовно почав створювати враження, ніби в Україні не тільки в сільськогосподарській сфері, а й взагалі не все гаразд. І причини цього буцімто полягають у націоналістичних проявах. На одній з нарад з першими секретарями обкомів партії він заявив, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві буде розглядатись як прояв українського буржуазного націоналізму з боку керівників різного рангу.

Особливу увагу у своїх «викривальних» діях сталінський посланець приділяв українським інтелектуалам. Зокрема, 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову. «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». У цьому документі вказувалося, що «рішення ЦК ВКП(б). Спілкою сприйняті формально», а її члени «опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру, буржуазних перекручень у творах окремих письменників.

Трохи раніше, в серпні 1947 р. на пленумі. Спілки радянських письменників України, на нараді молодих письменників, в якій брав участь Л. Каганович, було започатковано брутальну критику письменників Ю. Яновського, І. Сенченка, М. Рильського, до яких згодом приєднали «буржуазних націоналістів» — літераторів Д. Косарика, П. Карманського, М. Рудницького, А. Патрус-Карпатського та ін. Тоді ж, у серпні, було ухвалено постанову ЦК КП(б)У. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Цього разу викривались «помилки» та «перекручення» в працях М. Петровського. «Возз'єднання українського народу в єдиній Українській державі» (1944) і «Незламний дух великого українського народу» (1943), а також. Короткий курс історії України» (вийшов 1941 р. за ред. С. Бєлоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова), «Нарис історії України» (опублікований в Уфі за ред. К. Гуслистого, М. Славша, Ф. Ястребова) та 1-й том «Історії України» (виданий 1943 р. за ред. М Петровського).

Дотягнуті масштаби й характер кампанії, розгорнутої проти діячів літератури, мистецтва, науки, не задовольняли Л. Кагановича. За його ініціативою розпочалася підготовка пленуму ЦК КП(б)У з порядком денним «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У». Є свідчення того, що Каганович і ті, хто в Україні підтримував його, не просто ідейно тероризували інтелігенцію, деяких представників партійно-державної номенклатури, а готували черговий тур фізичних репресій. Однак цьому завадив особисто Сталін, відкликавши в грудні 1947 р. свого вірного учня знову до Москви. Напевно, «вождь народів» виходив з того, що не слід надто загострювати і без того важку обстановку в Україні, а також з того, що після даного уроку, М. Хрущов не наважиться більше виявляти будь-які про українські симпатії.

Сталін мав підстави вважати саме так, оскільки кроки Л. Кагановича у викритті українського націоналізму були лише малою часткою тієї кампанії, що її за директивами Москви слухняно здійснював М. Хрущов, починаючи з критики кіноповісті О Довженка «Україна в огні» (1943— 1944). Під його керівництвом були ухвалені постанови ЦК КП(б)У з питань ідеологічної роботи. Спрямованість цих документів визначив сам Сталін у виступі на засіданні оргбюро ЦК ВКП(б) 14 серпня 1946 р. та головний тодішній ідеолог А. Жданов, який 15 серпня того ж року на зборах партактиву і письменників Ленінграда «роз'яснював» постанову ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) було ухвалено ряд постанов ЦК КП(б)У погромницького характеру під приводом оцінки стану справ в українській літературі та мистецтві. «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» (1946), «Про журнал сатири і гумору «Перець» (1946), «Про журнал «Вітчизна» (1946), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення' (1946). Вже після від'їзду Л. Кагановича з'явилась постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Большая дружба» В. Мураделі» (1948).

Поява цих рішень зайвий раз свідчила, що тоталітарна система не могла існувати без «підсистеми страху», в тому числі страху перед «буржуазно-націоналістичною загрозою». Це був яскравий приклад того, як розмитість критеріїв національного і націоналістичного дозволяла у будь-який момент створювати атмосферу «націоналістичної загрози, вважати «націоналізмом» вірність традиціям свого народу, патріотичні почуття. Цю лінію було продовжено в наступні роки, коли з'явились постанови ЦК КП(б)У «Про журнал «Дніпро» (1950), «Про підсумки VI Пленуму правління Спілки радянських письменників України» (1951), «Про стан і заходи поліпшення ідеологічної роботи партійної організації України» (1951), «Про видавництво Спілки радянських письменників України «Радянський письменник» (1951) 2 липня 1951 р., невдовзі після 11 декади української літератури і мистецтва, що пройшла у Москві, в газеті «Правда» з'явилась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», яка піддавала нищівній критиці написаний 1944 р. вірш В. Сосюри «Любіть Україну». І хоча тому, хто прочитав цей вірш, довелося б докласти величезних зусиль, щоб побачити в ньому «націоналізм» чи «шкоду», в редакційних та авторських статтях у пресі, на численних зборах та активах літераторів і митців гнівно «таврувалися» саме ці «вади» твору.

Всього за період з 1946 по 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Цькували не тільки письменників Представниками «антинародного, формалістичного, згубного для радянської музики напряму» категорично кваліфікувались такі українські композитори, як Б. Лятошинський, М. Колесса, М. Вериківський, Г. Таранов та ін. Характерно, що 1958 р., після того як ЦК КПРС «виправив» оцінки опер «Великая дружба» В Мураделі, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (за лібретто цієї опери був ще за Сталіна розкритикований навіть такий відданий системі літератор, як О Корнійчук), «Від усього серця» Г. Жуковського, з'явилась спеціальна ухвала ЦК КПУ (від 24 червня 1958) «Про виправлення помилок в оцінці творчості деяких композиторів Української РСР», за якою з митців знімались найбільш одіозні обвинувачення. Але самі згадані постанови з ідеологічних питань пережили багатьох комуністичних вождів і були офіційно скасовані ЦК КПУ лише в часи горбачовської «перебудови», у 1990 р.

Не обминули Україну наслідки «лисенківщини». Після сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук їм. Леніна, що відбулась у Москві в серпні 1948 р. і закріпила перемогу в біологічній науці консервативно-реакційної групи академіка Т. Лисенка, в Україні почалась «чистка» серед науковців 3 кафедр вузів, установ АН УРСР було увільнено чимало фахівців, котрі не поділяли поглядів Лисенка. Так, з Київського університету пішли зав кафедрою генетики і селекції академік АН УРСР М. Гришко, зав кафедрою дарвінізму професор С. Гершензон, з Харківського університету — зав кафедрою дарвінізму і генетики професор І. Поляков, з Харківського сільськогосподарського інституту — професор Л. Делоне та ін. Цькуванню й недобросовісній критиці був підданий підручник для вузів «Курс генетики» М. Гришка та Л. Делоне.

Наприкінці 1948 р. в Україні, як і в усьому СРСР, було розгорнуто боротьбу проти «низькопоклонства перед Заходом», а згодом з «космополітизмом». Ця кампанія особливо посилилась після публікації в газеті «Правда» редакційної статті. «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків» в січні 1949 р. Відомі літератори єврейського походження (О. Борщагівський, А. Гозенпуд, І. Стебун, Є. Адельгейм, Л. Санов та ін. ) були звинувачені в анти патріотизмі, в схилянні перед культурою. Заходу, в замовчуванні зв'язків культури українського і російського народів, в інших «гріхах» Статті про них рясніли такими словами, як «безродні космополіти», «естетствуючі нікчемності» «низькопоклонники», «антипатріотичні торгаші» тощо. В березні 1949 р. відбувся пленум правління. Спілки радянських письменників України з порядком денним «До кінця розгромити космополітів- антипатріотів».

Все це було кроками сталінського керівництва щодо посилення анти єврейської кампанії, розпочатої ще після закінчення війни. Наприкінці 40 — на початку 50-х рр. тривали репресії проти єврейських літераторів, митців, учених, діяльність яких була пов'язана з Україною. Зокрема, в цей час були піддані арештам і засуджені до різних строків позбавлення волі Г. Цолянкер, Ю. Мижирицький, Н. Лур'є, І. Кіпніс, И. Бухбіндер та ін. Декому з них та іншим діячам єврейської культури, зокрема, інкримінувались зв'язки з «Єврейським антифашистським комітетом» (ЄАК), фабрикація «справи» якого почалась 1946 р, а закінчилась розстрілом у 1952 р. в Москві його активних діячів. В цьому контексті не можна обминути примітну за своїм трагізмом подію, що сталася в Києві 1950 р. саме тоді було остаточно ліквідовано кабінет єврейської літератури, мови і фольклору при АН УРСР, який очолював член — кореспондент АН УРСР мовознавець Е. Співак. Він був заарештований у січні 1949 р. і невдовзі помер у в'язниці Арештам були піддані також співробітники кабінету.

Дивним і водночас закономірним для тодішніх умов чином цей антисемітизм уживався з українофобією і призводив часто до висунення обвинувачень у спільних діях єврейських і українських «націоналістів». Характерно й те, що вже під кінець життя, під час зустрічі з керівниками УРСР у квітні 1952 р. Сталін докладно цікавився станом ідеологічної роботи в Україні, наполягав на тому, що тут не все гаразд, що в цій ділянці працюють слабкі кадри Однак і ці «слабкі кадри», проходячи постійний партійний вишкіл, встигли зробити чимало для утвердження в духовному житті України політичного обскурантизму.