Історія України навчальний посібник

Друга світова війна

Повернення радянської влади й українське суспільство у 1942-1945 рр..

З переходом Червоної армії у загальний контрнаступ і початком визволення України багатостраждальний український народ опинився перед новим поворотом у його примхливій долі. Це ж уперше в чвертьвіковій історії радянської країни сталося так, що велика й густонаселена частина її території на тривалий час де-факто, випавши зі складу СРСР, опинилася в орбіті антагоністичної соціальної системи та непримиренно ворожої ідеології. На таке безпрецедентне явище тоталітарна система не могла не реагувати відповідно. Як саме, стало з'ясовуватися з початком процесу відновлення на місцях органів командно-адміністративної системи.

Складні й суперечливі відносини партійно-радянської влади з населенням вступили у нову стадію. 3 одного боку, абсолютна більшість людей, що настраждалися під нацистським кривавим ярмом, з радістю і вдячністю зустріли Червону армію не бачили їй альтернативи, щиро вважаючи армією-визволителькою. Та при цьому повернення радянської влади нерідко викликало почуття надії й страху. Нацистська пропаганда, яка всіляко мусувала тему «помсти більшовиків» населенню, що не з своєї вини опинилося під окупацією, як виявилося, мала рацію.

Особливо тривожило партійні та радянські органи те, що ідеологічна обстановка на щойно визволеній території істотно змінилася порівняно з довоєнним періодом. І справа полягала не тільки в психологічній війні окупантів проти українського народу — народ у своїй масі не піддавався расистській людиноненависницькій ідеології. Але багато мислячих людей, переживши окупацію, взагалі позбулися ідеологічної зашореності, починали розуміти шкідливу роль не тільки гітлерівського, а й сталінського тоталітаризму. Населення ж чекало після війни серйозних соціально-політичних змін, передусім ліквідації колгоспної системи у її сталінсько-кріпосницькому варіанті, демократизації суспільного життя.

Але те, чого так боялися, якраз і поверталося.

З тривогою доповідав секретар Одеського обкому партії у ЦК, що, «за даними наших органів», є факти «відкритих контрреволюційних виступів». Як повідомляв той же секретар, в Одеській області було проведено «значне відселення антирадянських елементів, від 8 до 9 тис. чоловік» Репресії щодо населення мали місце після зайняття радянськими військами Житомира, Бердичева, Білої Церкви. Люди звинувачувалися у дезертирстві, вмисному небажанні евакуюватися в 1941 р.

В умовах війни та повоєнної розрухи репресії проти тих, хто пішов на співробітницво з ворогом, ще не набули масштабів «великого терору» щодо українського населення Але відносно національних меншостей як покарання за «нелояльність» щодо радянської влади було застосовано чергове сталінське нововведення — масова їх депортація. В травні 1944 р. таку нелюдяну акцію проведено в Криму, звідки поголовно виселено 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів. А незадовго до цього протизаконного діяння «вождь народів у своїй доповіді з приводу 26-і річниці Жовтневої революції твердив, що «всі народи Радянського Союзу як один стали на захист своєї Батьківщини».

Повернення командно-адміністративної системи з її більшовицьким екстремізмом, «надзвичайщиною» і намаганням взяти реванш за власні непростимі прорахунки, за «втрату лиця» внаслідок воєнної катастрофи 1941—1942 рр. призвело до чергового загострення давнього конфлікту в суспільстві, нагнітання паралізуючої атмосфери страху і підозри, взаємного відчуження поміж людьми. Такі явища не могли не гальмувати нормалізацію обстановки й успішну відбудову народного господраства.

Відчутним утискам було піддано широкі верстви населення, громадські права якого, декларовані конституцією, всіляко порушувалися (під час прийому на роботу, у вищі навчальні заклади, службового просування тощо). Спостерігаючи чергові вивихи тоталітарної системи, Олександр Довженко з душевним болем писав у щоденнику, що визволителі поводяться з визволеними «брутально, недобре, а часом і жорстоко, як з у чомусь винними, ворожими, підозрілими».

В цілому населення починало розуміти надії на те, що радянська влада за час війни зміниться на краще, пом'якшає її ставлення до людності, марні.

Відбудовні роботи доводилося вести, в основному, за рахунок власних ресурсів, навіть збирати на руїнах підприємств деталі й частини різних механізмів тощо. Не вистачало робочої сили, і тому вдавалися до випробуваних мобілізаційних заходів. Уже на першому етапі відбудови у транспорт і промисловість було мобілізовано близько мільйона чоловік і жінок, переважно з села.

Тим часом загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Однією з основних причин цього було вкрай незадовільне матеріально-побутове становище населення. Карткова система могла забезпечити лише найнижчий, напівголодний прожитковий рівень. На кінець 1943 р. майже всі визволені райони не мали у продажу цукру, риби Бракувало хліба. Так, у Києві та Харкові нерідко залишався лише одноденний його запас І тоді зменшувалися випічка хліба та норми постачання. В республіці 10 млн. чол. залишилися без житла.

Першочергова увага приділялася відбудові тих підприємств, які найменше постраждали і могли бути використані в оборонних цілях. І, треба сказати, що тут було зроблено максимум можливого — не тільки відбудовано в цілому 30% довоєнних виробничих потужностей, а розчищено серед руш майданчики для великомасштабних відбудовних робіт Республіка перетворилася, по суті, на прифронтову матеріально-технічну базу діючої армії. Повільніше, ніж транспорт та окремі галузі промисловості, ставали на ноги сільське господарство, житлово-комунальне господарство міст і сіл. Але наявні зрушення вселяли надію на те, що Україна переможе розруху.

Водночас повертався на визволену від ворога територію і морально-психологічний пресинг сталінської бюрократичної системи. Особливе недовір'я у партійних органів викликали люди інтелектуальної праці. Представники художньої інтелігенції, які розробляли у своїй творчості патріотичну тематику, огульно звинувачувалися в націоналізмі, а ті, хто орієнтувався на інтернаціоналістські сюжети, — в космополітизмі. Так, у життя творчої інтелігенції надовго входили страх і невпевненість — перевірені знаряддя сталінської інквізиції.

Успішні наслідки битви за Україну не принесли довгожданого умиротворення її народу. Це тільки здавалося, що війна вийшла за межі України. Насправді ж, вона не полишала цю багатостраждальну землю. Наступаюча Червона армія зіткнулась з Українською повстанською армією. Хоча радянські війська й несли на своїх прапорах гасла свободи, соціалізму, інтернаціоналізму, проте в уяві широких верств населення західноукраїнського регіону виникали при наближенні «совітів» набагато реалістичніші картини недавнього минулого примусова радянізація, супроводжувана масовими репресіями, депортаціями, розпалюванням «класової боротьби».

Українська повстанська армія, виконуючи настанови центрального проводу ОУН(б) і III надзвичайного великого збору (серпень 1943), цілковито зосередилась на збройній протидії Червоній армії та радянським партизанам. Очолював повстанців Р. Шухевич Бої УПА з регулярними військами тривали й після проходження основних сил діючої армії через західноукраїнську територію. Внаслідок цього найбільші формування УПА розпалися на велику кількість дрібних. За даними НКВС УРСР за 21 місяць, починаючи з лютого 1944 р., було проведено 26685 бойових операцій проти ОУН-УПА (втім, багато з них були безрезультатні). У свою чергу, повстанці здійснили 6148 операцій На цей час на обліку НКВС було 379 формувань УПА з 5831 бойовиком, яких підтримували десятки тисяч прибічників цього руху.

В тилу Червоної армії, на щойно очищеній від фашистів українській землі, розгорнулася справжня партизанська війна. У багатьох селах нелегально діяли національно-державні структури ОУН (станичні, кущові, районні, надрайонні, окружні, обласні й крайові проводи), підтримувані загонами УПА, тобто фактично існувало двовладдя (підпілля й ради).

Курс ОУН-УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноукраїнській людності. Він дав підстави потужній і злагодженій машині беріївських каральних органів на повну силу розгорнути й застосувати свої безмежні можливості, безпідставно поширивши дії проти ОУН-УПА на значну частину населення. Траплялося, що «бандитськими» оголошувалися цілі села, подекуди фальсифікувалися карні справи, практикувалися прилюдні демонстрації трупів убитих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів і т. ін.

На тлі сталінських деформацій меркло те добре, що робилося для західних областей. Адже, як і в 1939—1941 рр., цей край був визнаний пріоритетним у республіці, йому виділялися величезні кошти для відбудови та індустріалізації, культурно-побутового будівництва, ліквідації неписьменності, утвердження українства. Однак ці процеси гальмувалися збоченням у радянізації, різко негативною реакцією населення на зловживання властей, порушення законності, примусову колективізацію селянських господарств. А це відповідно використовувалося всюдисущим оунівським підпіллям. Повстанський рух у західному регіоні України та дії радянських каральних органів були, власне, продовженням війни з її кровопролиттям і жахами, дестабілізацією обстановки в республіці, і це негативно позначилося на відбудовних процесах.

Радість і щастя від перемоги над Німеччиною були затьмарені величезними людськими жертвами (загинув кожен шостий житель республіки), які народ України приніс на вівтар перемоги, і незмірними матеріальними збитками. Разом з тим зростало почуття національної свідомості як у традиційній, так і в радянській формах Мучеництво й подвижництво українського народу дістали міжнародне визнання, коли 1945 р. Україна разом з іншими учасниками антигітлерівської коаліції виступила фундатором. Організації Об'єднаних Націй. Того ж року Закарпатська Україна ввійшла до складу УРСР, завершивши багатовіковий й закономірний процес формування соборної України.