Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Стародавня доба

Епоха міді — бронзи. Трипільська культура.

Ранні форми відтворюючого господарювання, що зародились у цю епоху, набули подальшого розвитку в перехідний період від кам'яного віку до епохи бронзи — в так званому мідному віці, або ж енеоліті (ІV-III тис. до н. е. ). В цей час людство оволоділо першим металом — міддю, знайомство з яким відбулося ще раніше в близькосхідному регіоні (V-ІV тис до н. е. ).

Важливим досягненням тих часів було зростання продуктивності праці, виникнення передумов для регулярного обміну і появи майнового розшарування суспільства, тобто початку розкладу первіснообщинного ладу. Тоді ж намічається перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Із збільшенням кількості тварин у стаді коня пристосовують для верхової їзди. А зміни у виробничій діяльності і розвиток ідеологічних уявлень зумовили зміни й у комплексі вірувань. Це знайшло відображення у монументальній скульптурі, у орнаменті та поховальному обряді.

Найбільш ранніми суспільними утвореннями на території України, що вступили в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена трипільської культури та культури Гумельниця Обидві вони сформувалися на основі культури. Боян і, можливо інших неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Пізніше з'являється ще ряд культур землеробсько-скотарського напряму, пам ятки яких відомі також і на захід від сучасних кордонів України (кулястих амфор, воронковидних посудин тощо).

Але все ж таки найяскравішою серед них була трипільська (за назвою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого В. Хвойкою). Поширена на території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра ця культура розвивалася протягом ІV-ІІІ тис. до н. е. Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що займала переважно територію лісостепової смуги Правобережної України та Молдови.

Особливості трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, на думку І. Чернікова, по-перше, величезною територією поширення (близько 190 тис. км.2 ) Вражають швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа становила близько 50 тис. км.2, на середньому — 150 тис. км.2 Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.

По-друге, вони характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку — протягом 1500 — 2000 років — без значних змін в основних рисах культури.

По-третє, за своїм походженням трипільська культура хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поширення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. При цьому вплив південно-західного населення був неодноразовий, а розвиток більш-менш відокремлених общин приводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.

По-четверте, трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можна назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження ґрунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятися та освоювати нові землі Цим, зокрема, можна пояснити і утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень — гігантів на Уманщині до 450 га., в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів.

По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур (балкано-західноукраїнського) регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв'язки з найбільшим у Стародавньому світі ареалом скотарських культур євразійських степів та неолітичних культур лісостепової й поліської зон Східної Європи.

Однією з причин зникнення багатьох культур, зокрема трипільської, стала навала скотарських племен з Північного Причорномор'я. Носив курганних культур українських степів, котрі зруйнували багато осередків осілого населення, іноді навіть називають «вікінгами» ІV-III тис. доне. А руйнація цих культур пов'язується з «курганізацією» Європи та Малої Азії, що позначається терміном «індоєвропеїзація», або «розселення індоєвропейців з прабатьківщини».

Як уже зазначалось, основою життєдіяльності трипільських племен було землеробство, а також скотарство. Надзвичайно високий рівень мали домашні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (розписний посуд) та металообробка Трипільський осередок належав до найдавнішої в Європі, а також найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції. Через ці землі проходив шлях, по якому торгували металом. Про взаємозв'язки трипільців з іншими і рунами стародавнього населення свідчать і різні антропологічні типи, відмічені серед носіїв цієї культури Отже, Трипілля було сполучною ланкою між Заходом і Сходом.

Основним економічним осередком тогочасного суспільства була велика сім'я, котра складалась із кількох парних сімей. Місцями проживання великосімейної общини були великі будівлі, розділені перегородками на окремі відсіки, кількість яких дорівнювала кількості парних сімей (мала сім'я могла проживати і в окремій будівлі).

Багату інформацію про духовний світ трипільців містить орнамент глиняних виробів Так, тричленна побудова орнаментальних композицій на стінках багатьох горщиків, можливо, є відображенням триярусної картини світу. У верхній частині горщика горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині — сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині — дерева, людей, тварин. Є припущення, що ці три горизонтальних яруси розпису на керамічних виробах відображують поділ світу на верхнє небо із запасами води, звичайне небо (середній ярус), по якому завершує свій біг ясне сонце і через яке на землю (третій ярус) падає дощ, окроплюючи рослини.

Культові обряди та церемонії проводились як у звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах Одна з таких споруд на поселенні Сабатинівка (басейн Південного Бугу) являла собою будинок з коридором. У віддаленій від входу частині приміщення знаходилась піч, біля якої були розставлені зернотерки, глиняні жіночі статуетки і посуд (в одному з горщиків виявлені кістки бика).

Вздовж стіни був зведений глиняний вівтар, а поряд з ним, в кутку, — масивне глиняне крісло, спинка якого закінчувалась двома роговидними виступами, — так званий «рогатий трон» На вівтарі виявлено 16 глиняних сидячих жіночих фігурок та мініатюрні моделі кріслець з «рогами» на кінцях спинок, пофарбованими в червоний чи білий кольори. Поряд стояв великий горщик із рельєфним зображенням чотирьох жіночих грудей, котрий, вірогідно, призначався для води. Мабуть, це святилище було своєрідним жіночим будинком, в якому випікали ритуальний хліб.

Сприятливі природні умови і розвиток різних галузей натурального господарства зумовлювали значне збільшення населення. Якщо наприкінці першого етапу існування трипільської культури населення становило близько 30 тис. чоловік, то наприкінці середнього воно сягало вже 410 тис. Далі спостерігається певний спад 330 тис. у середині і близько 100-120 тис. чол. наприкінці пізнього етапу. Поселення були різних розмірів, а найбільші з них зосереджувались у межиріччі Південного Бугу та Дніпра — тут відомо близько 30 пам'яток площею понад 50 га.

Найголовнішим елементом у плануванні таких «протоміст» було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1-3,5 км., з двоповерховими чи одноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. На найбільших з них (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічувалось від 1600 до 2700 будівель різних типів. Крім житлових досліджені також споруди, що могли використовуватися для громадських потреб.

Розвиток відтворюючих форм господарювання викликав корінні зміни й у мисленні людини, ставленні її до природи. Поступово давні символи та обряди значно змінилися, трансформувалися у нові, передусім у символи добробуту. Зокрема, з культом родючості пов'язано багато жіночих статуеток, в яких насамперед підкреслюються ознаки жіночої статі. Пізніше їх змінюють зображення молодих дівчат з плавними лініями тіла. Такі статуетки передають образ жіночого божества, широко відомого в усіх ранньо-землеробських племен і тісно пов'язаного з уявленнями про велику богиню — матір, про матір — землю, від якої й залежить родючість. З цим культом пов'язані також скульптурні зображення домашніх тварин — бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Ліпні голови їх нерідко прикрашають глиняні горщики, що використовувалися для зберігання їжі.

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і у Трипілля. З приводу її поступового зникнення висловлюється кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов'язано з екстенсивним веденням господарства; й певне похолодання клімату; і спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; і внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного та східного ареалів; і експансія степовиків (носіїв ямноі культури) на північний захід і племен культури кулястих амфор із заходу на схід (тобто на зайняті трипільцями території). Вірогідно, що була не одна, а кілька причин зникнення трипільської культури.

Розвиток населення трипільської культури відбувався своїм, суто європейським, неурбаністичним шляхом. Трипільці досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але не змогли зрівнятися з ними внаслідок згаданих причин. Та феномен трипільської культури полягає в тому, що вона своєрідно поєднала господарські, фізико — біологічні, антропологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших представників людських суспільств Півдня, Центру, Сходу та полісся Європи, що належали до кількох антропологічних та мовних груп, перебували на різних рівнях розвитку. Довготривале проживання населення трипільської культури на значній території Східної та Південно-Східної Європи привело на заключному етапі до її сегментації, а згодом і до розчинення у складному конгломераті культур, які засвоїли її основні досягнення у господарстві, культурі, ідеології. Ці надбання збереглись у міфології та культах прото-слов'ян, а також інших індоєвропейських народів.

Тоді ж причорноморські степи і Крим займали угруповання з переважанням скотарського способу ведення господарства — носії середньостогівської, ямної та інших археологічних культур. Перші з названих вже приручили коня. Вони, як і їх наступники, маючи специфічний уклад життя, були досить войовничими, про що свідчить багато знахідок бойових молотів, кинджалів, наконечників для стріл. Можливо, побоюючись нападів з півдня, загроза яких постійно нависала над трипільцями, вони й стали будувати поселення — гіганти. їх концентрація і щільна забудова зовнішніх кварталів дають підстави говорити про оборонні функції цих зон - «супер-центрів». Але водночас взаємовплив південних сусідів та трипільців — землеробів зумовив зміну способу їх господарювання — на пізньому етапі існування цієї культури стало переважати скотарство.

Племена ямної культури, що селилися на широких степових просторах від Приуралля до Дунаю в III тис. до н.е., також швидко пересувалися на безмежних просторах і були дуже войовничі. У другій половині III тис. до н.е. на місцях колишніх трипільських поселень лісостепового правобережжя споруджуються кургани ямників. Характеристика їх укладу життя яскраво доповнюється матеріалами, одержаними під час розкопок Михайлівського поселення на Нижньому Дніпрі, що функціонувало близько тисячі років. Із невеличкого селища з землянковими житлами воно перетворилося на фортецю, оточену глибокими ровами та кам'яними стінами (збереглись їх залишки висотою 2,5 м.).

У цю ж добу, наприкінці IV тис. до н.е., в степах України з'являються кургани, що на віки стають невід'ємним елементом ландшафту цієї зони. Ці кургани являють собою округлі насипи різної висоти. Під ними знаходяться поховання. Та це не просто насипи з грунту, бо довкола них збереглися залишки складних архітектурних споруд із землі, дернових вальків, каміння і дерева. Появу курганів з викладеним довкола камінням чи вертикально поставленими плитами дослідники пов'язують з культом сонця. Степовий курган — це ніби трохи підняте над поверхнею землі повторення в меншому масштабі того, що бачить людина навколо себе, це ніби своєрідна модель видимого світу.

В ці часи переважає обряд поховання померлого В скорченому вигляді й посипаного червоною вохрою. Характерно, що поховальну конструкцію робили у формі воза. При цьому справжні дерев'яні дискові колеса від воза знімались і клались по кутах могильної ями. Померлий начебто вирушав у подорож з реального світу в інший. Рештки возів у похованнях є найдавнішими свідченнями використання колісного транспорту на нашій території.

Крім того, в ці часи з'являються перші поховальні кам'яні скрині та монументальна скульптура у вигляді різноманітних стел — кам'яних плит прямокутних, трикутних, трапецієвидних контурів. Поряд з простими стелами зустрічаються й антропоморфні, на яких вигравірувані окремі частини тіла та різні предмети. Всі вони, безсумнівно, є культовими пам'ятками, пов'язаними з вшануванням предків, сонця, родючості.

Загалом перші скотарі українських степів різко змінили характер міжплемінних відносин. Вони, зокрема, поклали край віковим культурним впливам на Дніпровському Правобережжі нижньодунайських та балканських племен. У середині IV тис. до н.е. розпочався зворотний процес, в результаті якого було повністю витіснено це чужорідне для території України населення. А у способі господарювання з'явилося степове скотарство, яке поширилося на території від Дніпра до Карпат.

Далі на шляху прогресу стародавнього населення України був історичний період, що тривав близько тисячі років (II тис. до н.е.). Він дістав назву доби бронзи за найменуванням цього сплаву (мідь плюс олово чи рідше — свинець або миш'як). Цей штучний метал був твердіший, ніж мідь, температура його плавлення була також значно нижчою: мідь плавиться за температури 1056 градусів, а бронза — близько 700-900. Таку температуру можна було отримати навіть у найпримітивніших печах, а то і на вогнищах просто неба.

Вважається, що відкриттю цього сплаву могла сприяти наявність у деяких мідних рудах домішок олова (найкраща бронза — 9 частин міді і 1 частина олова). Коли люди пересвідчились у перевагах нового металу, з нього почали виготовляти знаряддя праці та зброю. На території нинішнього Донбасу в давнину були шахти для видобування руд, необхідних для виробництва бронзи.

Розвиток металургії бронзи і поява значної кількості металевих знарядь сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу, взаємовпливу між скотарськими та землеробськими племенами, котрі водночас поглиблювали свою спеціалізаію. Якраз на початку епохи бронзи в степах Східної Європи завершився процес виділення скотарських племен з-поміж інших. Це знаменувало початок нагромадження багатства (насамперед худоби та товарів від землеробів) у руках окремих сімейств. Патріархальні родинні відносини остаточно утвердились у тогочасному суспільстві — головна роль переходить до чоловіків.

Доба бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур (близько 20): шнурової та багатоваликової кераміки, тшенецько-комарівської, катакомбної, зрубної тощо, котрі належали до різних груп племен. Це свідчить про зростання певної відособленості господарського і культурного розвитку окремих людських колективів. Проте помітна і певна спільність окремих культур на досить значних просторах України та сусідніх територіях, що свідчить про постійні контакти між ними та розселення носив окремих культур у різних напрямках. Порівняно з іншими стародавніми народами Східної Європи племена, котрі населяли територію України, досить рано вступили в епоху бронзи. Але ця територія вже чітко розподілялася на три складові «світи» — Степ, Лісостеп і Полісся Культурні й етноісторичні процеси в кожній із цих зон відбувалися різними темпами і в різних руслах.

У цілому тогочасний світ, як уже зазначалося, ділився на землеробський і скотарський. У північних районах протягом усього згаданого періоду добування каменю і виготовлення з нього різноманітних виробів все ще посідало виключно важливе місце, адже крихка бронза не могла повною мірою витіснити традиційну виробничу сировину.

На відносно легких грунтах того ж Полісся почало розвиватись і землеробство, про що свідчать знахідки стародавніх дерев'яних рал у Токарях на Сумщині та в Поліссі на Чернігівщині. Ще більшого розвитку досягло землеробство в лісостеповій зоні — найсприятливішій для цього заняття. Тут значно розширюється асортимент культурних рослин зафіксовані знахідки кількох сортів пшениці, проса, ячменю, льону, коноплі, гороху, сочевиці, розвиваються садівництво й городництво (виявлені кісточки вишні, сливи, насіння ріпи, цибулі, часнику, маку).

Зображення плуга на плитах навісу Таш-Аїр у Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам'яній Могилі в Приазов'ї свідчать про те, що в II тис. до н. е. вже було відоме орне землеробство. В степових же репонах основним було скотарство. Тут знали всі види домашніх тварин, передусім велику рогату худобу, поступово збільшувалися отари овець та кіз Але степнякам було відоме вирощування злаків. Розвивалось, як і на північних територіях, общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямів, передусім професіоналів — металургів (Причорномор'я), майстрів з виготовлення крем'яних знарядь (Волинь).

Розвиваються й ідеологічні уявлення Так, з широким використанням у господарстві коня поширюється його культ Особливе місце він посідає у міфологи індоіранських племен (уподібнюється сонцю). В поховальному ритуалі кінь є посередником між світом живих і царством мертвих.

Самі захоронення дедалі частіше робилися під курганними насипами не тільки в степових районах, а й в інших місцевостях (хоч тут зберігаються й грунтові могильники). Під час здійснення цього ритуалу значну роль починають відводити вогню Здійснювали обряд кремації чи інгумації, але незалежно від способу захоронення культ предків продовжував існувати. Активно вплинути на людське тіло як за життя, так і після смерті намагалися племена катакомбної культури півдня України — найбільш войовниче населення серед племен епохи енеоліту — бронзи.

На початку І тис. до н. е. з переходом до виробництва заліза епоха міді — бронзи на території України завершилася Широке поширення нового металу сприяло подальшому прогресу тогочасного суспільства.