Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Друга світова війна

Нацистська окупація і рух Опору

Окупаційний режим, нав'язаний фашистами (українському населенню у вигляді лихозвісного «нового порядку», відзначався винятковою українофобією. Мета гітлерівських агресорів полягала в тому, щоб терористичними, насильницькими методами пограбувати завойовану територію, максимально очистивши її від корінного населення, а для решти запровадити систему жорстокої позаекономічної експлуатації.

Потрібно було зовсім небагато часу, щоб остаточно з'ясувалися цілі Німеччини щодо України. На нараді окупаційних чиновників у Рівному Е. Кох сформулював її так «Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід провадити, не рахуючись з втратами».

Скасувавши, по суті, саме поняття «Україна», окупанти штучно розчленували суверенну українську територію, що історично склалася Західноукраїнські землі під назвою «дистрикт Галичина» були включені до «генерал-губернаторства», створеного на території окупованої Польщі Південні райони республіки під назвою «Трансністрія» ввійшли до складу Румунії. Більшу ж частину України було віднесено до так званого рейхскомісаріату «Україна» Управляти ним Гітлер поставив Еріха Коха. Вибір був не випадковим. Адже фанатичний расист Кох ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною,— твердив цей «арієць»,— я звелю його негайно розстріляти». Названий своїми підлеглими «коричневим царем України», Кох запопадливо заходився реалізовувати расистські постулати Гітлера, який розпатякував «Ми заінтересовані в тому, щоб ці росіяни чи українці не дуже сильно розмножувалися адже ми маємо намір добитися того, щоб одного чудового дня усі ці землі, що раніше вважалися руськими, були цілковито заселені німцями».

Новоявлені колонізатори, по суті, визнавали тільки один метод управління захопленими територіями — фізичний і моральний терор. Вони закатували на українській землі 5264 тис. чол. мирного населення (євреїв і циган — майже до ноги) та військовополонених, депортували до Німеччини на каторжні роботи 2400 тис. чол. молоді.

Апокаліптичні картини незліченних ровів, завалених трупами жителів України, доповнювалися приголомшуючим «пейзажем» нескінченних руїн сотень міст, селищ та сіл, тисяч заводів, фабрик, шахт, електростанцій, спалених колгоспних та радгоспних будівель, землянок й окопів, у яких тулилися сотні тисяч людей.

Полчища німецьких інтендантів і підприємців під прикриттям багнетів і кулеметів окупаційних військ нишпорили по містах і селах, вивозили все, що тільки можна було навантажити у вагони. Безумовно, злочинні дії фашистів щодо України не були б такими масштабними, якби не сприяння окупантам частини населення. В багатьох людей, які свого часу в цілому схвально сприйняли ленінські ідеї, бузувірські дії більшовицького тоталітарного режиму викликали почуття гіркого розчарування в радянській владі, в соціалізмі, що ототожнювалися ними зі сталінськими злодіяннями. А це в поєднанні з голодним, безправним існуванням абсолютної більшості населення в умовах окупації ставало базою такого явища, як колабораціоналізм, тобто підсобництво гітлерівцям з боку осіб з місцевого населення.

Незважаючи на те, що окупанти поряд з жорстокою репресивною політикою використовували також штучно створюваний масовий голод у містах і політичні провокації, вони наштовхнулися на відкритий або прихований опір. Люди, які опинилися під владою загарбників, переконувалися те, що приніс фашизм,— і масовий геноцид, цілковиту відсутність людських прав, рабське животіння,— набагато страшніше від того найгіршого, що їм доводилося терпіти в умовах, хоча й спотвореної сталінським тоталітаризмом, народної в своїй основі радянської влади. Такий висновок знаходимо у численних документах окупаційного періоду. Зокрема, в листі командуючого тилом групи армій «Південь» генерала Фрідеріці є визнання «Українське населення в 1941 р. під час вступу німецьких військ зустрічало їх як друзів і визволителів за місцевим звичаєм — хлібом та сіллю. Це гарне ставлення останнім часом докорінним чином змінилося» І там, де в 1941 р зводилися тріумфальні арки на честь «німців — визволителів», у 1942 р. закладали міни.

Великі труднощі в процесі свого становлення пережив партизанський рух у тилу ворога Оскільки воєнною доктриною Червоної армії передбачалося, що війна вестиметься виключно на території противника, підготовка населення до партизанської боротьби визнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів на початку 30-х рр. мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, а підібрані для можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці «замаху на товариша Сталіна» та знищено. Було відкинуто теоретичні засади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху. Ці прорахунки далися взнаки на початку війни, коли партійні та військові органи заходилися створювати підпілля, формувати партизанські загони. Адже об'єктивні труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю й формалізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяльності в нелегальних умовах, накладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв'язку. Орієнтовані на досвід громадянської війни, місцеві керівники до обов'язків яких було віднесено формування підпілля та партизанських загонів, нерідко проявляли кричущі невігластво і формалізм.

Тому не дивно, що багато таких погано підготовлених і недосвідчених підпільників і партизанів, зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які мали великий досвід боротьби з антифашистським рухом у Німеччині та Європі, не витримали всього тягаря непередбачених труднощів. Один з керівників партизанського руху на Україні І. Старинов свідчив, що в перший рік війни на окупованій території було залишено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. малися відомості про наявність лише 22 діючих загонів. Решта — розпалася або була розгромлена.

В неймовірно складних умовах ворожого тилу, долаючи величезні організаційні та матеріальні труднощі, щодня піддаючи себе смертельному ризику, гуртували однодумців, збирали на полях недавніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіративні прийоми, тактику бойових дій, налагоджували приймання радіо донесень, розмножували та поширювали антифашистські листівки. Завдяки цій невтомній, безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. у нелегальній діяльності на території України стався вирішальний злам. Підпільна та партизанська мережа була не тільки відновлена, а й значно розширена і посилена Певною мірою вдалося виправити й численні помилки, допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних організацій.

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога у всіх районах України найактивнішою були збройні партизанські дії. У кількох тисячах радянських загонів воювали сотні тисяч патріотів Робітники, селяни, службовці нерідко під впливом діяльності підпільників саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил.

Юнаки і дівчата були найбільш масовою верствою населення, яка безвідмовно пішла за радянською владою. В нацистському документі «Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій «Південь» цьому феномену приділено спеціальну увагу. В ньому говориться, що радянська молодь «глибоко засвоїла основоположення більшовизму. З молоді складалася більшість активістів за справу рад Банди (партизани — Авт. ) утворювалися переважно з молоді».

Роль «третьої сили» в умовах окупаційного режиму намагалася активно відігравати Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави ця організація остаточно розкололася. Утворилися два її крила — помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН-м) і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН-б), що почали між собою ворогувати Мельниківці, сподіваючись на врахування німцями українських інтересів, відкрито стали додатком окупаційного апарату і навіть створили з українців дивізію СС «Галичина» для допомоги фашистам Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, почали створювати власні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки в селах, їхньою метою була боротьба за незалежну соборну Україну.

Водночас ОУН робилися активні спроби з допомогою так званих «похідних груп», що складалися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оунівського підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. На відміну від комуністичного підпілля гестапівці називали націоналістичних нелегалів «українським рухом опору». В одній з його листівок, конфіскованих поліцією безпеки і СД, говорилося «Ми боремося за Украшську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми повинні берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу. Оскільки самостійницький рух, як і, ясна річ, комуністичний, суперечив німецькій колонізаторській політиці, на оунівців обрушилися репресії. Розгромивши націоналістичне підпілля, гестапівці зосередилися на боротьбі проти комуністичного руху, який набирав силу.

З наближенням Червоної армії і реальною перспективою повернення радянської влади, що запам'яталася в краї масовими репресіями та породжувала почуття страху, стосунки між бандерівцями і окупантами з огляду на спільну загрозу в ряді випадків набули характеру взаємосприяння у боротьбі проти нової більшовицької окупації.

Наявність двох, хоч і нерівнозначних за масштабами та ефективністю, сил руху Опору (тут перевага в ефективності, безумовно, на боці комуністичної) була особливістю українського театру партизанських дій так само, як і факт розколу української нації ідеологічною барикадою. Але є підстави наголосити і на тому, що об'єднувало абсолютна більшість українського народу не сприйняла націонал — соціалістичної ідеології, хоч як нацисти не намагалися її нав'язати, зайняла, зрештою, однозначно ворожу позицію щодо окупантів та їх підсобників. А це створювало сприятливі умови для всеукраїнського руху. Опору, який у 1943 р. досяг найбільшого розмаху і не на жарт налякав нацистів Партизанська боротьба набрала найбільшого розмаху. А протипартизанські заходи німців приносили їм мінімальний успіх. Більше від них страждало місцеве населення Прифронтовий тил німецької армії став нагадувати пороховий льох. А його надбудова — окупаційний режим тріщав по всіх швах. Партизанські формування на цей час вже не тільки багато в чому нагадували частини регулярної армії, а й координували з ними бойові дії. Це був справжній другий фронт Великої Вітчизняної війни.