Історія України навчальний посібник

Друга світова війна

Напад Німеччини й оборонні бої 1941-1942 рр.

Те, про що люди боялися й подумати — велику війну і велику біду, приніс їм світанок 22 червня 1941 р. — день нападу Німеччини на Радянський Союз.

Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилося здобуттю у найкоротші строки України з її величезними сировиними ресурсами й родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити свою воєнну економіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. За планом «Барбаросса» на Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій «Південь», їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів, перетворених після початку війни у Південно-Західний та Південний фронти. Концентрація в республіці цього найчисленнішого радянського військового угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме південний захід буде метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямі Співвідношення у бойовій техніці було також на користь радянських військ. Якщо в німців та їх союзників на південно-західному напрямі налічувалося 850 танків, 16000 гармат і 1300 літаків, то у радянської сторони відповідно — 5625, 17000 та 2700 Більше 80% цієї техніки було застарілих конструкцій.

Орієнтовані на пристосуванство, політпрацівники про обстановку на місцях намагалися доповідати у бадьоро-оптимістичних тональностях, хоча війська вже з перших годин війни почали відступати по всьому фронту. В оперативному зведенні генштабу на 22-00 год. 22 червня становище на фронтах зображувалося як відносно благополучне, таке, що не викликає тривоги «Німецькі регулярні війська протягом 22 червня вели бої з прикордонними частинами СРСР, маючи незначний успіх на окремих напрямах. У другій половині дня, з підходом передових частин польових військ Червоної армії, атаки німецьких військ на переважній протяжності нашого кордону відбито з втратами для противника».

У дійсності перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу набрав несприятливого для Червоної армії характеру. Вже у перші години війни було втрачено, по суті, всю авіацію першої лінії — 1200 бойових машин. Швидко просуваючись, німецькі війська займали один аеродром за другим, і перебазувати тилову авіацію часто було нікуди, доводилося самим її нищити. Армія невдовзі залишилася без прикриття з повітря. В українському небі запанували літаки з чорними хрестами.

Нечисленні вогнища оборони на кордоні де прикордонники трималися в надії на близький підхід основних сил, німецькі танки, не затримуючись, обминали, прагнули якомога далі і скоріше пробитися в глиб радянської території. Найсерйозніший опір виявили радянські воїни на різних ділянках недобудованого укріпленого району на новому кордоні, зокрема в районі Леско на р. Санок (нині ця територія належить Польщі). Частина військ 17-і німецької армії була затримана тут аж до початку липня 1941 р.

Другого воєнного дня, згідно з директивою щойно створеної Ставки головного командування, відданою без врахування обстановки на фронті, мотомеханізовані корпуси перейшли в контрнаступ у районі Луцьк-Рівне-Броди з метою розгрому 1-го танкового угруповання ворога. Тиждень тривало це перше танкове побоїще Великої Вітчизняної війни, у якому з обох сторін взяли участь дві тисячі танків. Втрати радянських військ, озброєних переважно застарілою технікою, співвідносилися з втратами противника як 20 до 1. З 4200 танків у них залишилося лише 737, та й з тих не всі були придатні до використання.

Так, уже на початковому етапі війни сталося найгірше — радянські війська залишившись без бойової техніки, піддалися настроям паніки та розгубленості. У фронтовому лексиконі з'явилися страшні слова «оточення», «оточенці», «котел». У ворожому кільці опинялися цілі дивізії, навіть корпуси.

На той час із 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали тільки 70. Червона армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат Німецькі бойові втрати в живій силі були майже в 10 разів меншими. Танкові армади ворога з автоматниками на броні, щільно прикриті з повітря авіацією, за лічені дні захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині — Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині — Хмельницький), Житомир і вийшли на підступ до Києва, Одеси, інших життєво важливих центрів республіки.

Драматичний характер подій на фронті ще більше ускладнювався через шоковий стан Сталіна та усієї кремлівської верхівки з приводу того, що сталося Сталін, за виразом Г. Жукова, усвідомив усю фальш своєї передвоєнної політики і перші дні війни перебував у прострації. Вождя і його оточення вразило те що Гітлер наважився на порушення пакту про ненапад, те, що Червона армія не змогла вистояти перед нападником. У най критичніший для країни день 22 червня він не дав згоди на свій виступ по радіо, не знайшовся, що сказати народу, і виступав Молотов. У той самий пекельний ранок Сталін спочатку був відмовився і від поста голови щойно створеної. Ставки головного командування. Про стан вождя С. Тимошенко згадував «Щоки запалі, неголені, очі тьмяні, хмільні. Він сидів біля столу, як паралізований, повторював «Ми втратили все, що нам залишив товариш Ленін, немає нам прощення « Таким я його ніколи не бачив».

Отже, є підстави вважати, що в стратегічному керівництві країною і армією у перший тиждень війни сталася криза. Основоположні державні заходи, які визначали характер життя й діяльності суспільства у воєнний час, з'явилися із значним запізненням директивний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів прийнято лише на 8-й день війни, Державний комітет оборони утворено на 9-й, а Сталін нарешті виступив перед народом аж на 12-й день війни, коли німецькі війська вже заглибилися на радянську територію на північному заході майже на 500 км., на заході — на 600 і на південному заході — на 350 км.

Отямлюючись від потрясіння, викликаного нападом ворога, країна збирала сили для відсічі Гасло перших тижнів війни «Все — для фронту, все - для перемоги»! відповідало найзаповітнішим настроям народу.

Зусилля мільйонів людей у війні не на життя, а на смерть мали бути належно зорганізовані й спрямовані. Зробити це мусила політична структура тогочасного однопартійного суспільства — комуністична партія. Вона уособлювала сталінську деспотичну командно-адміністративну систему, яка остаточно утвердилася і зосередила у собі всю владу в країні. Парадокс історичної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок авторитарної влади поставила країну перед безоднею, мусила тепер в умовах найгострішої воєнно-політичної кризи своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від загибелі.

Першочергового значення набувало зміцнення Збройних сил. Втрати, яких вони зазнали і від німецької агресії, і від сталінщини у довоєнні роки, були дещо компенсовані масовими патріотичними вчинками людей. Водночас з мобілізацією на фронт більш як 2 млн. жителів республіки (з них понад 200 тис. добровольців) в Україні, за прикладом Москви і Ленінграда, з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювали формування народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу тощо. Поступово мирна інерція величезних людських мас уповільнювалася, стопорилася. Багатомільйонний народ вступив у війну.

Період з липня по вересень 1941 р в Україні був неймовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон.

Трагічні картини 1941 р. і досі тривожать пам'ять ветеранів, яким довелося пережити лихоліття. Один з них, полковник у відставці П. Коваленко, згадував про серпневі події на Південному фронті «Всі дороги, ліси й переліски забиті військами, що відходять Армія починає втрачати обличчя, організація порушується. Розпорядження і накази, що суперечать одне одному, сипляться як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгубленість і розпач, цілковита безпорадність».

Ставка верховного головнокомандування, генеральний штаб, командування напрямами й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин і з'єднань. У бій кидали нові й нові сили. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території. Після того як упав Західний фронт і німці захопили майже всю Білорусію, вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо трималися захисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня до 26 вересня, та Одеси — з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р.

Надзвичайно складна обстановка виникла під Києвом Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім танки, авіацію Червона армія за допомогою місцевого населення більше двох місяців тримала там оборону. Але в радянського командування не вистачало танків, літаків, резервів. Найбільше бракувало хисту і волі керівникам оборони столиці. Будь-які їхні рішення та кроки були позначені страхом перед Сталіним і прагненням уникнути відповідальності.

У кінці серпня противник безперешкодно форсував Дніпро на північ і південь від Києва й розпочав операцію по оточенню міста Загроза наростала день у день. Ось чому командування Південно-Західного напрямку, доповідаючи. Ставці про стан справ, висловилося за негайне відведення військ з київського виступу « Зволікання з відходом Південно-Західного фронту може призвести до втрати військ і величезної кількості матеріальної частини « — писали Сталіну головнокомандуючий цим напрямком С. Будьонний і член військової ради М. Хрущов. Однак Сталін, пам'ятаючи неодноразові й категоричні запевнення керівників оборони, що сил досить і Київ оборонятиметься успішно, і проявляючи властиві йому свавілля та волюнтаризм, не взяв до уваги аргументованих доказів. Наказав «за будь-яку Ціну» утримувати Київ Під Києвом було втрачено чотири армії (принаймні півмільйона чоловік).

І все ж, якщо десь — таки вдалося «зачепитися» радянським військам у їх майже безпросвітному відступі й протриматися більше двох місяців, поставивши під сумнів бездоганно продуманий графік «бліцкригу» і здобуття Москви, то це було саме під Києвом. І завдячувати тут слід безіменним героям-червоноармійцям і командирам.

Наприкінці 1941 р. німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які тривалий час героїчно обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів.

Добившись успіхів на вирішальних ділянках фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масований наступ на столицю країни. Але їхній розгром під Москвою (грудень 1941 — січень 1942 р. ) означав крах плану «блискавичної війни».

На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було, по суті, компенсовано втрату кадрової армії, від якої залишилося всього 8%. Хоча цим військам бракувало головного — озброєння й бойового досвіду, в Сталіна створилася чергова ілюзія високої боєздатності Червоної армії.

За його вказівкою навесні 1942 р. було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених та недостатньо забезпечених наступальних операцій. Але хіба армія могла водночас і наступати й оборонятися? Протягом січня—березня 1942 р. радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу. Невдало розвивалися воєнні дії й на північ та південь від Харкова. Незважаючи на те, що частини Червоної армії прорвали тут лінію оборони противника, загальне співвідношення сил було не на їхню користь. На клопотання головкома Південно-Західного напрямку С. Тимошенка, члена військової ради М. Хрущова й начальника штабу І. Баграмяна. Ставка й особисто Сталін дозволили провести у районі Харкова велику наступальну операцію, що почалася в травні 1942 р. Спочатку наступ розвивався успішно але незабаром почав видихатися давалися взнаки і погана його організація, й брак досвіду, і нестача бойової техніки. Завдавши сильного удару, противник оточив три армії й тільки в полон захопив принаймні 240 тис. червоноармійців та командирів.

28 червня 1942 р. великі танкові з'єднання ворога у взаємодії з піхотою й авіацією (німецькі військові кореспонденти у захваті охрестили цю армаду «нестримний мастодонт») розпочали генеральний наступ на воронезькому напрямку — операцію «Блау». Просування на марші німецьких танкових колон, артилерії, вантажних машин з піхотою було помітним на відстані 50—60 км. через неосяжну густу й темну хмару пилу, порохового диму і попелу палаючих сіл. «Це стрій римських легіонів, перенесений у XX вік для приборкання монголо-слов'янських орд!» — торжествуючи, говорили німецькі офіцери. Було прорвано фронт протяжністю 650 км. і глибиною 150—400 км. на південно-західній ділянці театру воєнних дій Радянські війська з боями відходили.

Знову, як і в 1941 р., в Червоній армії поряд з героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали місце безладдя й паніка, розгубленість командування і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати становище. 3 болем у душі спостерігаючи події, О. Довженко 12 липня 1942 р. зробив у своєму фронтовому щоденнику такий гіркий, емоційно загострений запис. «Вся фальш, уся тупість, усе безпардонне й безтямне ледарство, увесь наш псевдо-демократизм, перемішаний із сатрапством — усе вилізає боком і несе нас, як перекотиполе, степами, пустелями. І над усім цим — «Ми переможемо!».

У травні—червні 1942 р. рухнув Кримський фронт Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів. На початку липня 1942 р., блоковані ворогом із суші, моря та з повітря, після 250-денноі оборони за наказом. Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя. На кінець літа німцям вдалося прорватися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта.

Кульмінацію нових випробувань зафіксував відомий наказ № 227, підписаний Сталіним 28 липня 1942 р. У ньому розвивалися далі положення іншого вкрай жорстокого наказу № 270 від 16 серпня 1941 р. 3 одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум‘яття суворі накази були необхідні. А з другого — підкріплені правом розстрілу «в несудовому порядку», застосуванням загороджувальних загонів та штрафних батальйонів, карною відповідальністю близьких родичів «винуватців», вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання, які з ходу кидалися в бій з боєкомплектом 4—5 снарядів на одну гармату, коли навіть гвинтівки мали не всі бійці, а їсти їм не було чого Полки зникали разом зі штабами. За три — чотири дні боїв дивізія лягала на смерть.

Із залишенням 22 липня 1942 р. радянськими військами м. Свердловська Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України.

Постає запитання чи винна армія в цих поразках? Відповідь має бути однозначною Радянські війська, поставлені у неймовірно скрутне становище згубними прорахунками та помилками політичного керівництва країни на чолі із Сталіним, сатанинська воля якого паралізувала здатність і генералів, і наркомів, і партійних секретарів до самостійних рішень та вчинків, мужньо й до кінця виконували свій обов'язок, залишалися вірними присязі.

На кістках солдатів — героїв і мучеників 1941—1942 рр. створювалися передумови перелому в ході війни.