Історія України навчальний посібник

Західноукраїнські землі між двома війнами

Радикалізація громадсько-політичного життя

Суперечності в українському русі, котрі визрівали з перших днів революційно-визвольної боротьби і відступали на другий план у перші роки опору окупантам, поглибилися після того, як загарбання Східної Галичини було остаточно санкціоновано Заходом.

Та звична для старих політичних сил тактика лояльного співробітництва з центром ігнорувала нові реали привнесені світовою війною та виром перших бурхливих повоєнних років. Ця лінія виявилася неприйнятною для сил, які тоді вийшли на політичну арену і змінили обличчя Східної Галичини та Волині. Здобутий ними досвід радикальних дій вже не можна було перекреслити.

Сила молоді як активного політичного чинника західноукраїнського суспільства суттєво збільшувалась у зв'язку з тим, що в 20-30-х рр. у національну боротьбу з юнацьких літ вступали діти учасників визвольних змагань за часів Австро-Угорської та Російської імперій, молодші браті оборонців західноукраїнських земель у 1918-1919 рр., покоління, котре в повсякденному житті безпосередньо на собі зазнавало всіх прикрощів від нових володарів.

Радикалізм молоді привносить у національно-визвольний рух не лише беззастережно позитивне Становлячи приклад безкомпромісності у боротьбі проти іноземного поневолення, молодь, часто-густо не виявляє належного знання нагромадженого по передніми поколіннями (і не тільки власного народу) досвіду, їй часом бракує копіткого й систематичного аналізу поточних змін. Все це враховується різними політичними силами, для яких боротьба за молодь є неодмінною умовою їх власного майбутнього.

Молодь дедалі сильніше приваблювала безпосередня боротьба з окупантами, саботажні акції й напади на польські постерунки їх організатор — українська військова організація (УВО) привертала зростаючі симпатії молодих поколінь Готуючисі до створення її наступниці на більш широкій основі, Є. Коновалець надавав важливого значення розробці ідеології нового формування. Основну роботу в цьому напрямі виконував Д. Донцов 1926 р. у Львові вийшла друком його книга «Націоналізм». Украй права форма націоналізму, яку обстоював автор і яка виявилася досить поширеною в Європі дістала назву «інтегрального націоналізму». Він віз до розбрату і в українському національному русі. Викладені в книзі Д. Донцова побудови були звернуті передусім до молоді. Він розумів історичниі розвиток як «вічний гін народів до експансії підбою». Потреба філософського осмислення, до якого природно тягнуться більш досвідчені люди підмінялася запереченням загальновизнаних закономірностей історичного розвитку. Всі вони проголошувалися геть відкинутими сучасністю. Для автора мав сенс «лише один закон» — «закон боротьби закон вічного суперництва націй». Визнання права на існування тільки за цим «єдиним законом мало виразне політичне спрямування. В такий спосіб прокладався шлях нав'язування «єдиної норми поведінки», обстоювалася необхідність «єдиної організації» з «єдиним вождем».

Так само, як «інтернаціоналізм», расизм Донцова мав на меті прилучити його послідовників до сильних світу цього. Подібна програма могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху демократії світу. Натомість вона привертала увагу фашистських режимів у Європі, рівно як і «інтегральних націоналістів» у Румунії, Угорщині, Югославії. На такій ідеології було побудовано. Організацію українських націоналістів (січень — лютий 1929 р. ). Загальна економічна криза, яка боляче вдарила по слаборозвиненому народному господарству західноукраїнських земель, жорстока й кривава «пацифікація» Східної Галичини, що набула широкого міжнародного розголосу та була винесена на обговорення. Ліги націй, з одного боку, та зростаюче невдоволення подіями в радянській Україні — з другого, посилювали популярність ОУН, особливо серед молоді. І хоча її зростаючий авторитет турбував впливові українські партії, які в легальній пресі іноді досить різко критикували ОУН, вони водночас зовсім не цуралися контактів з нею. З плином часу, розходження ставали менш помітними.

І в цих умовах видатні діячі КПЗУ продовжували опрацьовувати шляхи розв'язання не лише соціальних, а й національних проблем, прагнучи єдності революційно-визвольної боротьби. Залишаючись послідовними противниками ОУН, вони з повагою і розумінням ставилися до тих, хто справді виступав за визволення під її прапорами. В липні 1932 р. М Заячківський (Косар), тодішній керівник КПЗУ, виступив із статтею, де роз'яснював «Було б неприпустимою помилкою ідентифікувати провід ОУН — УВО і ту контрреволюційну суть, яку цей провід надавав і надає організації з тими сотнями низовиків, яких зв'язує з ОУН- УВО щира віра в її протиокупаційне вістря, які хочуть і фактично борються за національне визволення українського народу з-під польської окупації».

Подібне сміливе твердження не могло не дратувати догматиків у Москві Ширячи підозри щодо націоналістичних відхилень керівників КП(б)У, вони стократ захоплювалися цими підозрами коли йшлося про комуністів Західної України. У черговий раз лідери КПЗУ стали об'єктом наклепницької кампанії та були замінені.

Зрозуміло, що за цих обставин саме існування Комуністичної партії Західної України не лише підважувалось, а й ставало проблематичним. Це врешті-решт підтвердилось масовими репресіями проти західноукраїнських комуністів, розпуском і ліквідацією КПЗУ.

Цей безпричинний акт був лише одним з багатьох у тяжкому ланцюзі злочинів і непорозумінь, які завдали серйозного удару розвитку погоджених дій у боротьбі за визволення західноукраїнських земель від чужого ярма. Звивиста напрямна природної й необхідної консолідації національних сил ще раз зазнала бічного, навіть зворотного виверту. Контакти між прихильниками ОУН і комуністами у другій половині ЗО-х рр відбувалися хіба що у концтаборах і тюрмах.