Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Західноукраїнські землі між двома війнами

Загальнонаціональні прагнення західноукраїнського населення

Показні поступки щодо окремих західноукраїнських земель, передусім Волині, були і потрібні варшавським політикам для забезпечення дальших експансіоністських планів щодо етнічних українських земель, які знаходилися поза державними кордонами Польщі. Слід враховувати і те, що в умовах нестабільності. Версальської системи впливові європейські держави виявили зростаючу увагу до західноукраїнських проблем Польщі належала активна роль у цій небезпечній дипломатичній грі. Водночас перетворення Східної Галичини та Волині на гострий вузол міжнародних відносин не сприяло стабілізації їх внутрішнього розвитку, перешкоджало консолідації західноукраїнського політичного життя.

На початку 20-х рр. така консолідація здавалась реальною Спостерігались примітні прояви дій у єдиному напрямі — збройні виступи проти окупантів, у яких брали діяльну участь і створена наприкінці 1920 р. Українська військова організація (УВО), і прорадянськи настроєні партизани Волині й Тернопільщини (І. Цепко, П. Шеремета, С. Мельничук), загальна підтримка Українського університету, що діяв у підпіллі Ліва течія, котра протягом кількох років існувала в самій УВО, певний час утримувала її керівництво від одверто ворожих дій щодо радянської України.

Зростає бажання до переїзду в УСРР, яке виявляли різні шари західноукраїнського населення — і не тільки Східної Галичини або Волині. Воно розвивалось у річищі більш загального явища, властивого широким колам всієї української інтелігенції як на батьківщині, так і в еміграції — прагнення до об'єднання національних сил в ім'я державотворчої роботи. В 20-х рр. можливості для цього існували тільки в УСРР.

Тоненький струмочок, який почався поверненням з еміграції М. Грушевського та його колег з партії Українських соціал-революціонерів (УПСР), перетворився на справжній потік, що протягом 20—30-х рр. прибував до Києва, Харкова, інших міст України Найбільшу частку приїжджих становили галичани — представники інтелігенції, письменники й діячі мистецтва, військові УГА та студенти українських шкіл у Чехословаччині, робітники, які опинились поза Вітчизною. Вони активно включалися у суспільно-економічне, громадське та військове життя молодої Української республіки Справжній ренесанс національної мови й культури, атмосфера загального піднесення в роки, які історики назвали новаторськими, справляли зворотний вплив на західноукраїнське населення, його політичні настрої й розвиток. Без перебільшення можна стверджувати, що події в Україні посідали чільне місце серед проблем, які найбільше хвилювали співвітчизників за кордоном.

Поступове, а з початку 30-х рр. обвальне згортання українізації, політичні переслідування, що почалися репресіями проти інтелігенції й військових, гарячкова колективізація у «рік великого перелому» (1929), а особливо страшний голодомор 1933 р., як і пізніші масові політично-репресивні кампанії, гальмували, а то й надали зворотного напрямку прорадянським симпатіям значної частини західноукраїнської інтелігенції. Природному процесу зближення й єднання національних сил українців, між якими чужа воля вкотре провела державні кордони, було завдано величезної шкоди.

Все це одразу ж негативно відбилося й на політичній обстановці в Східній Галичині й Волині, на Закарпатті. Явища, які відбувалися тут, дедалі ускладнювали становище українців Промисловість і сільське господарство перебували у стані стагнації, використовувалися як допоміжний резерв народного господарства Польщі, Чехословаччини й Румунії, які, в свою чергу, боролись за виживання в складному механізмі світової економіки.

Усвідомлюючи загальне невдоволення населення приєднаних територій, польські політичні кола ще 1921 р. висунули план побудови всередині держави — між Віслою й Сяном — «трикутника безпеки». Реалізація його розпочалась вже після смерті Ю. Пілсудського. Шестирічний план (1936- 1941) розбудови збройних сил передбачав створення Центрального промислового округу, що становив би основу розвиненої військової індустрії. Звичайно, це мало здійснюватись за рахунок інших територій країни, зокрема західноукраїнських. Та жорстока їх експлуатацш не врятувала економіку поверсальської Польщі. Показники її промислового розвитку були гіршими, ніж у більшості європейських країн, їх майже вдвічі перевищила інша володарка українських земель — Румунія. Годі й говорити про промислове відставання Східної Галичини та Волині. Двадцять міжвоєнних років не збільшили чисельності ані західноукраїнських робітників, ані населення міст (за винятком Львова). Тут не було жодного великого сучасного підприємства.

Становише сільського господарства також виглядало безрадісним. І все ж, незважаючи на велике поміщицьке землеволодіння, де (у Східній Галичині та Волині) домінували поляки попри земельні реформи покликані створити міцну базу для польських військових осадників а згодом і цивільних колоністів, українське селянство не втратило своїх позицій, а заможні його верстви на важливих напрямках розширили їх. Значного розвитку дістали сільська кооперація кооперативний рух взагалі. Створювалися зв'язані з ним банки. Поволі набирав силу український середній клас. Серед його представників, як і серед інтелігенції, знаходилося чимало вихідців з родин священиків. Отримуючи освіту, західноукраїнська молодь не діставала роботи в містах і прямувала до села. Все це надавало своєрідності громадському життю.