Історія України навчальний посібник

Західноукраїнські землі між двома війнами

Рецидиви «федераціонізму» в політиці Варшави

Протягом усього міжвоєнного періоду 1 (1921—1939) Східна Галичина й Волинь, які перебували у складі Польщі, залишались не тільки найбільшими за територією й населенням західноукраїнськими землями, а й справжнім вогнищем і центром визвольних змагань, що істотно впливало на громадську думку й міжнародні відносини.

Після травневого (1926) державного перевороту, який повернув до влади Ю. Пілсудського, в «українській політиці» Варшави були проголошені певні зміни. Та їх суть виявлялася далекою від справжніх потреб західноукраїнського населення Курс на «інкорпорацію» Східної Галичини, перейменованої ще у 1920 р. на «Східну Малу Польщу», продовжувався. До трьох південно-східних провінцій, де українці складали більшість населення ставилися як до цілком асимільованих «Мінімальна програма» П. Дунін-Борковського (з липня 1927 р львівського воєводи) стосувалась лише окремих практичних потреб життя південно-східних кресів — ліквідації наслідків повені та переходу до більш цивілізованих взаємин з окремими українськими політичними й церковними колами. Дії воєводи ніби почали давати сприятливі для панівного режиму наслідки. На виборах 1928 р. виразних успіхів домігся урядовий блок, а з українських партій — найбільш лояльне до Варшави національно-демократичне об'єднання (УНДО) І все ж воєвода протримався у Львові тільки трохи більше 9 місяців — Варшава не бажала пом'якшувати свою політику в Східній Галичині.

За часів ЗУНР вживались енергійні заходи для налагодження мережі шкільництва Було створено приблизно 3 тис. початкових шкіл з українською мовою навчання у Східній Галичині й дещо більше ніж 500 — на Волині. У 1929/30 навчальному році їхня кількість скоротилася відповідно до 716 та 7 Розгорнулося загальне запровадження білінгвілізму двомовними стали 1794 школи у Східній Галичині та 523 — на Волині. Майже суцільна ліквідація початкового навчання рідною мовою окреслювала напрями політики «польсько-українського» співробітництва, яку Варшава здійснювала на Волині

її було обрано головним об'єктом змін, запроваджених новим урядом. Необхідність проведення окремого курсу щодо Волині відстоювали близькі Ю Пілсудському «федераціоністи» Л. Василевський і Т. Голувко. Його практичне здійснення пов'язане з ім'ям волинського воєводи Г. Юзефського. Останній пробув тут до 1938 р. Він був відряджений на Волинь у зв'язку із наростанням опозиції польській владі На виборах до місцевих органів (літо 1927 р. ) найбільшу кількість голосів отримало укараїнське селянсько-робітниче соціалістичне об'єдання «Сельроб».

Метою дій Г. Юзефського стало перетворення Волині на «колиску польсько-українського порозуміння» «Сокальський кордон», що відділяв її від східногалицьких провінцій, наочно розмежовував двоїстий підхід Варшави до українського питання. Щодо останніх послідовно проводилася політика національної асиміляції, щодо. Волині — «лише» державної.

Досить обмежені просування в галузі економіки й культури не могли врегулювати складні і болючі проблеми міжнаціонального співжиття. Та вони й не були спрямовані до цього. Задовольнялися інші, передусім зовнішньополітичні амбіції «Українська політика» Варшави якнайтісніше зв'язувалася з концепціями «прометеїзму», який мав забезпечити Польщі місце лідера визвольної боротьби народів від Прибалтики до Кавказу. Відповідно у Волині хотіли бачити «анклав», привабливий для всієї України та українців, приклад польсько-українського співробітництва, підтримуваний Річчю Посполитою «П'ємонт українського руху». Якими примарними не видавалися б ці хитромудрі калькуляції, вони живилися розрахунками на поглиблення розходжень між українцями Волині, з одного боку, та Східної Галичини — з другого. Та першорядними були надії на те, що варшавська ласка щодо волинян заколисає всю Україну. Водночас варшавських консерваторів переконували назовні смілива «зміна курсу» має на меті «настільки міцно зв'язати східні землі з Річчю Посполитою, аби навіть повстання української чи білоруської держави не призвело в майбутньому до зміни східного кордону Польщі».

Теоретичні викладки «неофедерацюнізму», їх практичне здійснення виявилися неспроможними пом'якшити невиліковні внутрішні суперечності багатонаціональної. Польщі, тим більше — воскресити протиприродний альянс квітня 1920 р., який безпосередньо передував горезвісному «походу на Київ». Надто нечисленними виявились українські елементи, які захопились діяннями Г. Юзефського.