Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Західноукраїнські землі між двома війнами

Одвічна зброя експлуататорів

Українці складали вагому частку населення Польщі (навіть за безсумнівно упередженими даними перепису 1931 р. — 15 —16%), і польські власті не наважувалися оголосити всіх їх «не українцями». Тим настирливішими й хитромудрішими виглядали спроби всіма засобами розділити українську громаду й територію, де вона становила виразну більшість, — адміністративними кордонами, вдаючись до сумнівних етнонаукових маніпуляцій, намаганням внести розбрат у церковне життя, міжконфесійні стосунки тощо.

Адміністративні кордони встановлювалися й утримувалися зовсім не в інтересах українського населення. Довільне приєднання шести повітів Західної Галичини до Східної було здійснене, щоб послабити позиції українського електорату на виборах. Одночасно Варшава вперто й послідовно не бажала зносити штучні перепони між Східною Галичиною та Волинню — так званий «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та Росією. Адміністративне розмежування українських земель мало виправдати проведення стосовно них різної політики, курс на їх протиставлення і роз'єднання.

В цьому вбачались підвалини для продовження попередньої «федераціоністської політики» щодо всієї України Східна Галичина деукраїнізовувалася і назавжди відривалася від неї. На Волині проводилася більш завуальована національна політика з метою зробити її центром тяжіння для українців з-за Збруча з перспективою створення там маріонеткової пропольської держави в дусі положень Варшавської угоди від 21 квітня 1920 р.

Та основний удар скеровувався проти національно-визвольного руху українців. Після невдалої спроби викреслити з офіційного вжитку етнонім «український», замовчати саме існування частини роз'єднаної української нації на території Польщі, Варшава вдалася до намагань подрібнити її. Заперечувалась належність до неї лемків, заохочувалося навіть повернення їх до православ'я, а для тих, хто залишився греко-католиками, було спеціально створено окреме представництво в Романові.

Наступ на національні права українців був всеохоплюючим. Від них вичищали урядові установи, включаючи повітові. Для їх послаблення використовували аграрну реформу. На західноукраїнських землях розміщувались польські колоністи їм передавались найкращі землі, майже чверть усіх, що підлягали розподілу. Близько 200 тис. господарств таких «осадників» мали зміцнити польське панування на кресах. Особлива увага приділялась прикордонній смузі шириною від 30 до 50 миль.

Під спеціальний приціл було взято українську інтелігенцію. Одразу ж розгорнулось масове переселення вчителів із Східної Галичини до Західної, а то й у центральні райони Польщі. Та особливо запеклі зусилля спрямовувались на те, щоб не допустити народження нових інтелігентських кадрів. Адже їх джерело становила молодь, загартована у революційно-визвольній боротьбі. Захопивши головне місто Східної Галичини, поляки ліквідували всі українські кафедри Львівського університету, який за австрійської влади мав утраквістичний, тобто двомовний і відповідно двонаціональний (польсько-український) статус. Після загарбання всієї Східної Галичини було заявлено, що студентами університету можуть бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі. Це залишало за його стінами українську молодь.

Вона прагнула навчатись в університеті. І не стільки заради власного, самовдосконалення та професійної кваліфікації. Йшлося про далеко більше — про витривалість українців, про їх здатність набути структуру сучасної нації, про їх рішучість стати такою. Тому боротьба за український університет у Львові стала справою всього західноукраїнського населення її забезпечив патріотичний чин професорів та вчених, об'єднаних у Науковому товаристві їм. Т. Шевченка. Активну участь в організації систематичних університетських курсів взяло львівське. Ставропігійське братство, в будинку якого вони почали свою роботу 7 березня 1920 р. Негайна заборона примусила курси працювати таємно.

Наступний академічний рік провадився за визнаними університетськими вимогами Працювали три відділи — філософський, правничий та медичний з 54 кафедрами, навчалося 1258 студентів. Збентежені власті відповідали посиленням репресій, заарештовано було понад 100 студентів, окремі з них відсиділи у в'язниці більше року. Ректора університету В. Щурата протримали під арештом три місяці. Але університет вистояв у глибокому підпіллі, за що й отримав від сучасників назву , катакомбного».

Вистояв тому, що народився на гребені загального опору окупації як закономірне породження й продовження революційно-визвольного зриву 1918—1919 рр. Студентами було молоде покоління різних, непримиренних з часом політичних напрямів. Та в університеті панувала атмосфера патріотичного піднесення, яка об єднувала їх.

Активний учасник створення ОУН та один із керівників її ідеологічної діяльності. В Марганець, згадуючи вже після 2-і світової війни про своїх колег у навчанні, так передає тодішню атмосферу та її примітні особливості. «Хоч вони були в різних, навіть цілком протилежних таборах, хоч заступали різні ідеї та світогляди, але вони були одержимі одною спільною ідеєю України, України державної й вільної. Хоч сьогодні часи не ті, наступило багато-багато змін, хоч смерть, тюрми й розстріли дуже прорідили ряди оцих представників періоду «наступу й натиску», все ж — що найбільш замітне — вони не тільки не зійшли з кону історії, але видно їх повсюди там, де треба ініціативи, творчості й жертовності. Хай вони належать до протилежних таборів і груп, але вони зв'язані колишніми спільними воєнними трудами чи таборовими, або тюремними переживаннями, знаходять часто скоріше між собою спільну мову, ніж партійні «однодумці».

Проіснувавши майже 4 роки, «катакомбний» університет явив світові приклад самовідданого відстоювання національної ідентичності українців, їх прагнення до вершин знань і науки Безприкладна боротьба за Український університет у Львові набрала широкого розголосу, ставши відомою міжнародній громадськості та діставши підтримку окремих її кіл. Вищі учбові заклади центральноєвропейських держав — Чехословаччини, Австрії, Німеччини та «вільного міста Гданська» зараховували студентам Українського університету у Львові роки навчання в підпіллі.

Розбудова вищої освіти, як одна із складових прагнення набути сучасну структуру повноправної нації, переросла межі окупованої Галичини Українське високе шкільництво в еміграції набуло помітного розвитку в Чехословаччині. Сюди восени 1921 р. було перенесено Український вільний університет, який пропрацював семестр у Відні. Його робота проводилася за зразком славнозвісного Карлова університету й користувалася підтримкою офіційних властей УВУ отримував субсидію президента ЧСР. Його бюджет значною мірою поповнювався міністерством закордонних справ, а з 1928 р. — шкіл та народної освіти. Ця матеріальна підтримка з бігом часу зменшувалася, але продовжувала надходити Прага виявляла сприятливе ставлення й до Української сільськогосподарської академії в Подебрадах, яка розпочала свою діяльність 1922 р.

Прихильне ставлення до українських вищих шкіл у центрі країни помітно контрастувало з політикою уряду ЧСР щодо закарпатських українців. У першому випадку підтримували скривджених суперницею — Польщею, в другому — порядкували на «власній території». Пропозиція соціал-демократичного депутата празького парламенту від Закарпаття перевести сюди із столиці та Подебрад українські навчальні заклади зустріла різку й роздратовану реакцію місцевої чеської влади її орган — газета «Подкарпатске гласи» — дорікала депутатові, що він «не гідний називатись сином подкарпаторуського народу, оскільки хоче нав'язати йому цілковито чужу освіту», що соціал-демократи, домагаючись прав для малих народів поза межами Чехословаччини, «у своїй країні працюють над тим, аби подкарпатський народ був поглинутий Великою Україною». В той час як Т. Масарик та Е. Бенеш охоче приймали діячів УНР і ЗУНР, вступали в офіційні відносини з представниками УСРР, підпорядкована ними адміністрація Закарпаття воліла заперечувати національні інтереси українців, саме їх існування.

«Подвійний стандарт» у ставленні до «чужих» і «своїх» українців був притаманний навіть ліберально-демократичній Чехословаччині. Почавшись військовою окупацією, політика щодо. Закарпаття набрала з часом більш поміркованого, порівняно з іншими західноукраїнськими землями, характеру. Та вона була підпорядкована єдиній меті — втриманню Чехословаччиною цієї прадавньої української землі. Чужа влада несла місцевим жителям ті ж лиха, що й їх побратимам у Польщі та Румунії, — соціальне гноблення, загрозу винародовлення й увічнення іноземного панування.

Основне українське населення Закарпаття — селяни — були одурені земельною реформою Державі належало тут 362197 га. землі Понад дві третини — 260116 га. призначалися чеським військовим колоністам. Натомість 29 тис. га. було розділено між 32 тис. дрібних господарств їх зубожіння тривало. Не страждали хіба що великі поміщики У 1936 р. володіння 703 магнатських маєтків (землі, пасовиська, ліси) більш ніж утричі переважали наділи 103 тис. селянських господарств.

У Чехословаччині, найбільш розвинутій у промисловому відношенні країні Центральної і Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно найзанедбанішої провінції.

Борючись за краще життя, трудящі Закарпаття піднімались на страйки й демонстрації, підтримували найрадикальнши ліві партії. На виборах 1924 р. комуністи отримали 40% всіх голосів. У 1935 р кількість поданих за них голосів зменшилась до чверті, але лишалась більшою, ніж за будь-яку іншу партію.

Аж ніяк не рятувало становища й «визнання» мови місцевого населення офіційною мовою «Подкарпатської Русі». Адже в «Генеральному статуті» йшлося не про українську, а про «русинську мову, тобто говірку підкарпатських русинів». Місцеві чиновники одвертіше пояснювали суть «русинофікації». Обережна Прага з тактичних мотивів не облишала спроб використовувати «українські сюжети» у взаємовідносинах із сусідами — Польщею та Румунією. Водночас чеське керівництво не поспішало відмовитись від лінії на співробітництво з «великою та неділимою Росією». В стратегічному плані Закарпаття розглядалось міжвоєнною Чехословаччиною як міст на Схід, найкоротший шлях для вивозу капіталу та продукції промисловості, котра досить успішно розвивалась в країні І все ж дії держави, яка привласнила частину західноукраїнських земель, не мали одверто агресивного для всієї України характеру, не були спрямовані на нові загарбання її територій.

«Мальовнича слов'янка», як любовно називав О. Довженко Буковину, і в період 1-і світової війни і в міжвоєнний період зазнавала найтяжчих страждань «Аграрна реформа» спрямовувалась на зміцнення влади загарбників, наділяла землею новоприбулих колоністів і руйнувала господарства місцевих українських селян. Загальний занепад призвів до зниження врожайності, падіння поголів'я худоби, до зубожіння села, політичного безправ'я. Щоб знекровити українців, їх намагались порізнити. Знавець Буковини письменник Р. Андріяшик пише «Після перепису тих гірняків, котрі поселилися перед самою війною, стали називати українцями. Такі родини, як от, приміром, Мариничі, Петраші, Тораки, зареєстрували гуцулами, бо є села з такими назвами. А переселенці з Галичини стали русинами. Вийшло, що ріжок у ріжок живуть три народи. І між тими народами зайшли чвари, бо хто в гори дістався скоріше, тому більше права. Гуцули зганяли з землі русинів, українці швиденько переписалися румунами.

Поневолювачі західноукраїнських земель змагалися у фізичному знищенні українців Звернемося знову до письменника «Ночами буковинські гуцули втікали на Галичину Стріляли їх на Черемоші і румуни і поляки, які вартували кордон Галичан теж стріляли і поляки, і румуни і поніс Черемош трупи на червоній хвилі».

Не краще жилося буковинським робітникам Зазнаючи економічних ускладнень, румунський уряд прагнув розв'язувати їх за рахунок Буковини та Бессарабії. Значні й важливі для Чернівців промислові об'єкти закривалися, а їх обладнання вивозилося до Бухареста. В стані облоги українські вчителі у наказному порядку відривались від свого народу, переводились до центральних районів. В умовах викорінення всього українського жорстоко переслідувались й невеликі загони інтелігенції.

Гонінням і переслідуванням піддавалась й українська церква.

З українцями Бессарабії, становище яких у міжвоєнні роки було найтяжчим, говорили здебільшого мовою гармат. Так було під час Хотинського (1919) і Татарбунарського (1924) повстань. Судовий процес 1925 р. над учасниками останнього дістав широкого міжнародного розголосу, проливши світло на нестерпні умови існування українців та представників інших націй краю. Протягом усього періоду румунської окупації так і не вдалося налагодити бодай елементарні форми організованого національного життя Та роз'єднані громади українців вистояли. Цьому сприяли незгасиме прагнення до возз'єднання з матірною землею, безкомпромісне неприйняття загарбання, активна участь українців у соціальних виступах всього населення Бессарабії.