Історія України навчальний посібник

Західноукраїнські землі між двома війнами

Нова чужа влада

Після визвольних змагань початку XX ст. прагнення українського народу до возії з'єднання ще два — два з половиною десятиліття залишалось нездійсненим Більше того, до земель, котрі перед 1-ю світовою війною виявилися відірваними від основної території України, додалися Західна Волинь, Хотинщина, Ізмаільщина. Поза межами радянської України, яка володіла бодай формальними ознаками державності, на території у 146 тис км2 проживали 6,6 млн. українців.

Не лише кількісно, а й якісно західноукраїнське населення становило могутній потенціал, що відігравав вагому роль у багатовіковій історії української нації, її визвольних змаганнях, розвитку культури та громадської свідомості. 3 протиприродним поділом великої нації не могли примиритися українці на різних берегах Збруча й Дністра.

Держави, яким дісталися українські землі, не розуміючи глибинних реалій XX ст., не бажали рахуватися із національно-визвольними вимогами. Найтяжчим становище українців під чужою владою було в Румуни, легшим — в Чехословаччині. Найповчальніший урок неможливості втримання українців у чужому ярмі отримала Польща, до складу якої ввійшла більша частина західноукраїнських територій.

Наявність значної української етнічної групи в Польщі не дозволяла її властям постійно вдаватись до тих же насильницьких методів, що практикувала Румунія Жорсткий терор, яким супроводжувалося загарбання Буковини в листопаді 1918 р., був «узаконений» введенням у січні 1919 р. воєнного стану, що протримався до 1928 р. та був запроваджений знову наприкінці 30-х рр. Утім і його оголошення, і скасування мало змінювало життя українців. Зухвалий курс на їх винародовлення та румунізацію фактично залишався тим самим Політика Бухареста ще більшою мірою, ніж політика Варшави, базувалася на нехтуванні українськості не тільки набутих територій, а й місцевого автохтонного населення. В той час як польські власті не заперечували спільне слов'янське минуле колонізаторів і колонізованих, румунські власті діяли інакше. Втім вони особливо не мудрували. Проголосивши півмільйона українців Буковини «зукраінізованими румунами», Бухарест не гребував нічим, щоб навернути їх у румунське «першородство». Спеціальний декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р. передбачав «Громадяни румунського походження, які втратили свою, материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання»

Та він лише оформляв наслідки тотальної румунізації, яка проводилася в Буковині (становище українського населення Бессарабії було ще нестерпнішим) з першого дня загарбання. 3 168 народних шкіл, які існували в Буковині у 1918 р., майже дві третини стали румунськими в перші два роки окупації, а в 1924 р. вже не залишилося жодної чисто української. 3 такою ж невблаганністю проводилася румунізація українських середніх шкіл та гімназій, ліквідовувалися українські ремісничі школи. Було цілком румунізовано й Чернівецький університет, хоча серед його студентів на початку 20-х рр. лише 20% були румунами. На румунський взірець змінювалися українські прізвища.

Польща також починала своє правління на західноукраїнських землях в умовах воєнного стану. Але ситуація з ним виглядала й простіше, й складніше. Його запровадження виправдовувалося польсько-українською війною. 3 одного боку, воєнний стан означав ніби природний крок до миру, з другого ж — ставав брутальним порушенням проголошеної цивілізаторської місії Варшави на Сході не лише останньою, а й західними демократіями, які санкціонували окупацію Східної Галичини та Волині. 3 огляду на це Польща прагнула створити враження, ніби вона діє не виключно силовими методами, а так чи інакше готується до введення автономного статусу західноукраїнських земель та дотримання прав національних меншин.

Та справа обмежувалась загальниками. В 109 ст. конституції (17 березня 1921 р. ) Польщі оголошувалося. «Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних властивостей шляхом (діяльності) автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування». Та це зобов'язання було негайно перекреслено шляхом насильства і доконаних фактів. У вересні 1921 р. територію Східної Галичини було включено до складу Польщі як її інтегральну частину. 3 цією метою ліквідовано посаду намісника та його апарат у Львові, утворено три воєводства, котрі безпосередньо підлягали Варшаві, здійснено спробу включити західноукраїнські землі до загальнодержавного польського перепису Українці гідно відреагували на останній хитромудрий план Станіславський воєвода повідомляв, що більшість українців і далі вважає польську владу тимчасовою та окупаційною. Через саботаж населення переписом вдалося охопити від 40 до 60% господарств Східної Галичини.

Польські власті відповіли дальшим посиленням репресій 23 жовтня 1922 р., напередодні виборів президента та депутатів сейму політичний комітет Ради міністрів зобов'язав військове міністерство збільшити чисельність армії у Східній Галичині. Було вирішено також призначити намісника, якому передавалась вся повнота влади в цьому краї.

«Де причина того завзятого спротиву, тої різкої самооборони галицьких українців перед сеймовими виборами? Де причина озброєних нападів, підпалів та актів саботажу?» — запитував Р. Роздольський. Аналіз авторитетного громадського діяча та вченого був чітким і глибоким. «Для польської імперіалістичної буржуазії, — зазначав він, — вибори є не тільки боротьбою за розділ добичі, але, передусім, за здобуття її, за саму добичу А для галицьких українців неучасть у виборах є боротьбою за останки не приналежності Сх. Галичини до Польщі, за своє «право самовизначення» (котре є на ділі «правом» бути вкинутим у пащеку іншого імперіалістичного хижака «єдиної, нєдєлімої»). Тому з приводу виборів розгоряється серйозна національна боротьба, котра, захоплюючи у свій круговорот усі верстви та класи галицького суспільства, розливається у широке русло масово-демократичного руху, проти імперіалізму польської буржуазії, руху в якому побіч головного національно-політичного моменту спливаються теж моменти соціальної натури боротьба проти дідичів та колонізації, загальне соціальне невдоволення галицького люду і т. ін.»

Одночасно з широким застосуванням військової сили польський уряд всіма засобами намагався паралізувати активність східно-галицького суспільства. У Варшаві дійшли висновку, що найбільшим авторитетом серед українців користується митрополит. А Шептицький. Особливу стурбованість викликала його зарубіжна поїздка, виступи на користь справедливого розв'язання західноукраїнської проблеми, зустрічі з діаспорою та керівниками держав Європи й Америки. Після повернення (серпень 1923 р. ) глава української греко-католицької церкви був не допущений до Львова і перевезений до Познані, де його ізолювали, понад місяць піддаючи жорстокому моральному тиску.

В політичних колах і владних структурах розуміли потребу прогресу на шляху автономії західноукраїнських земель, про що говорилось в усіх рішеннях союзників, які санкціонували просування польських військ до Збруча. Та ступінь готовності до цього був різним у політичних сил Польщі. Найрадикальніше настроєні комуністи, дотримуючись курсу на світову революцію, до свого II з'їзду (вересень — жовтень 1923 р. ), який рішуче виступив за самовизначення українців та білорусів, нехтували національними проблемами, розцінювали вимоги автономії для українських земель як щось на зразок «буржуазних пережитків». Не було єдності й у лавах Польської партії соціалістичної (ППС) М. Недзялковський виступав за територіальну автономію західноукраїнських земель, З. Жулавський вимагав виключення з неї районів Львова, Борислава й Дрогобича, а галицька організація ППС взагалі не погоджувалась на українську автономію. Ще рішучіше заперечували проти неї праві партії. Та незважаючи на їх гучні протести, 26 вересня 1922 р. сейм схвалив «закон про основи загального воєводського самоврядування, зокрема стосовно воєводств львівського, тернопільського й станіславського». Сейм працював у цьому випадку на зовнішній імідж Польщі.

На території Волині, Холмщини й Підляшшя цей закон практично не вплинув. Там продовжувався курс насильницького включення українських земель у політико — адміністративний устрій Польщі.