Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

Культурне будівництво

Доба «великого перелому» характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками в галузі культурного будівнцтва. 3 одного боку, були досягнуті вагомі позитивні результати у розвитку масової культури. 3 іншого — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину суспільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал. Керівні працівники більшовицької парти, які теж в основному вийшли з інтелектуальної еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів. Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, починаючи від X. Раковського, здебільшого стали жертвою сталінських апаратників, які прийшли до влади в парти і державі.

Серед партапаратників переважало вкрай нігілістичне ставлення до культурних здобутків попередніх поколінь. Адже самі вони не могли їх осмислити й оцінити Найбільш разюче таке ставлення виявилося у холоднокровному винищенні старовинних храмів, які нібито заважали реконструкції міст, а також в активному розпродажу за валюту націоналізованої культурної спадщини.

Услід за Леніним апаратники сталінського типу повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Життя митців стало настільки зарегламентованим, що почало втрачати ознаки творчості. Відрізаність їх від здобутків зарубіжних майстрів теж боляче позначалася на культурному процесі.

Разом з тим зусилля партійно-державного апарату в галузі реалізації гасел культурної революції сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня народних мас. Відтак зростали масштаби використання народних талантів, розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінностей.

У розвитку масової культури ставився наголос на елементарній грамотності мас. Це було зрозуміло єдиний у дореволюційний час перепис населення 1897 р. показував, що в українських губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних.

Величезні зусилля щодо ліквідації неписьменності, прикладені державою та суспільством у міжвоєнний період, не дали стовідсоткового результату і все-таки досягнуті показники були вагомими. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.

Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Одночасно розв'язувалися проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випусників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані суто формальні. Більшу частину цього навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.

У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до хрущовських реформ початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм Учителі у викладі матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у 1938 р. став сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)».

Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну Середньою школою в середині 30-х рр. було вже охоплено до третини учнів.

Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на національні меншини.

Культурний процес здійснювався силами інтелігенції. Та вона з кінця 20-х рр. зазнавала постійних і жорстоких переслідувань з боку властей. Не дивно, що розвиток культури був поверхового характеру.

Спочатку власті майже не усвідомовели, що задовільне функціонування державних структур неможливе без спеціалістів. Вони спробували замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за спеціальністю через політичну недовіру «висуванцям» з робітничого класу і селянства. Зрозуміло, що серед «висуванців» знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них функціями. Тому з початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми і вузи.

Кількість вищих учбових закладів в Україні підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 р., а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Отже, радянська Україна випередила за кількістю студентів Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис. ), Францію (72 тис. ), Італію (75 тис. ) чи будь-яку іншу країну Західної Європи Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з'явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Ворошиловграді (Луганську), Запоріжжі (Олександрівську), Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні.

У підготовці спеціалістів почали більше приділяти уваги занедбаним раніше якісним показникам. Строки навчання в учбових установах подовжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. Знову почала розвиватися університетська освіта, яка давала засади наукової підготовки. У вересні 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. Різко зросли можливості для науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу вузів, що благотворно позначилося на якості підготовки спеціалістів.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У роки першої п'ятирічки (1929—1932) вузи 1 технікуми України підготували 110 тис., у роки другої (1933—1937) — близько 196 тис спеціалістів Це майже дорівнювало кількості спеціалістів, що були в усій дореволюційній Росії.

Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН. Під час затвердження в лютому 1936 р. нового статуту її було перейменовано на Академію наук УСРР Президентом ВУАН у 1928—1929 рр. працював Д. Заболотний, з 1930 р. ним став О. Богомолець.

У 1929 р. партійно-державне керівництво України наважилося здійснити давно плановані заходи щодо оновлення складу ВУАН шляхом істотного збільшення кількості дійсних членів за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Для забезпечення бажаних результатів вибори здійснювалися, як виняток, відкритим голосуванням. Щоправда, в цековському списку переважали науковці, які мали всі об'єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН Разом з тим не посоромилися висунути свої кандидатури і були обрані такі представники партійно-державної верхівки, як В. Затонський, Г. Кржижанівський, М. Скрипник, О. Шліхтер.

З 1930 р. у ВУАН було взято курс на інститут як основний осередок науково-дослідної роботи. В діяльність Академії почала запроваджуватися плановість Цілком фінансуючи її, держава намагалась контролювати виконання планових завдань.

В 1931 р поза рамками ВУАН було утворено. Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів, президентом якої став О. Шліхтер Власті розраховували на те, що таке угруповання наукових установ більш успішно розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «консервативна» ВУАН. Однак після 1933 р., коли посилилися репресії науковців, від них найбільше постраждали «свої» — вчені марксисти. У 1936 р в АН УРСР утворився ряд суспільствознавчих інститутів — економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМ-ЛІНу формально були злиті з ними, але фактично в них уже майже не залишалося співробітників.

Літературу та мистецтво державна партія повоєнному розглядала як одну з ділянок «культурного фронту». Тут, як і на інших ділянках власті добивалися зміни складу інтелігенції шляхом сприяння припливу митців робітничо-селянського походження. Психологія і політика «великого перелому» глибоко вплинула навіть на цю галузь у вересні

1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників — ударників у літературу. Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було «призвано» близько 2 тис робітників.

Нове поповнення письменників і поетів разом з тими, хто працював у літературі раніше, надіслали делегатів на І з'їзд письменників України. З'їзд розпочався у червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення столиці продовжився у липні в Києві. На ньому була оформлена Спілка письменників України. Слідом за письменниками об'єдналися у творчі спілки працівники мистецтва.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи державної парта придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. При зовнішній повазі до національних форм культури власті виявили неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами, так званого «соціалістичного реалізму».

Істотну частку духовної культури народу становило релігійне життя Державна партія поставила собі за мету контролювати або зовсім винищити релігійні установи — єдиний елемент дореволюційних організаційних структур суспільства, що зберігся Йшлося про те, щоб виховати нове покоління радянських людей з атеїстичною свідомістю.

Перший удар по церкві було завдано в добу Леніна. Тоді влада відібрала у неї не тільки землі та іншу власність під час загальної націоналізації засобів виробництва, але й, скориставшись голодом 1921 р., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів або оздоблені коштовним камінням. З початком сталінського штурму наступ на церкву відновився. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім богослужіння Розпочалося масове винищення матеріальної основи релігійних громад. У приміщеннях храмів влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо В 1930 р була поставлена поза законом Українська автокефальна православна церква.

Перепис 1939 р. показав істотне зростання кількості інтелігенції. Порівняно з переписом 1926 р чисельність сільської інтелігенції зросла в 5,5 раза, а міської — в 6,4 раза Індустріальні та аграрно-технічні кадри працівників розумової праці збільшилися у 8,2 раза. За темпами зростання до цієї групи наближалася наукова і науково-викладацька інтелігенція (у 6,2 раза).

Порівняно із серединою 20-х рр національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних «елітних» категорій — працівників мистецтва і юридичних працівників) питома вага українців стала переважаючою. В цілому частка українців серед інтелігенції наблизилася до їх питомої ваги у складі всього населення.