Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

Підсумки індустріалізації

У першій половині 1932 р було прийняте рішення припинити спроби будувати економіку, цілком позбавлену товарно-грошових відносин. Зрештою, перші кроки до відступу від діючої програми РКП(б) 1919 р. Сталін зробив раніше. Приступаючи у 1929 р. до комуністичного штурму, він залишив робітничому класу право найматися на роботу і звільнятися за власним бажанням. Пам'ять про шалений опір робітників мілітарізації праці у 1920 р. була ще свіжою, і настроювати проти себе соціальну опору влади партапарат не побажав. Прагнучи зменшити селянський опір колективізації генсек, як уже відзначалося, відмовився у березні 1930 р. від створення колгоспів у формі комун. Тому збудована в першій п'ятирічці командна економіка істотно відрізнялася від комуністичного ідеалу, який більшовики пробували втілити у життя в 1918—1920 рр.

Поряд з легалізацією продовольчого ринку під благозвучною назвою «колгоспної торгівлі» були прийняті рішення відмовитися від «підхльостування» країни й різко знизити частку нагромадження в національному доході. На другу п'ятирічку пропонувалися помірні середньорічні темпи зростання промислової продукції — 13—14%. У результаті зникла гострота народногосподарських диспропорцій, стало можливим приділити увагу освоєнню нової техніки, підготовці кваліфікованих кадрів.

Стабілізація виробництва у промисловості була досягнута приблизно за два роки Це дозволило звернути увагу на матеріальне становище робітничого класу, який тоталітарна держава експлуатувала нещадніше, ніж дореволюційні капіталісти. У 1935 р вирішили скасувати таке «завоювання», як стелю у заробітках, яку робітники охрестили «виводилівкою». Запроваджувалося правило скільки виробив, стільки й заробив. Інакше кажучи, заробітна плата фіксувалася у певному відсотку до реального виробітку. Перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу товарів через магазини давав змогу витратити додатково зароблені гроші. Щоб використати всі ці можливості для підвищення продуктивності праці у промисловості, було вирішено організувати новий робітничий почин. Взірець вимагалося знайти знову-таки серед шахтарів Донбас залишався «вузьким місцем».

Рекорд організували на кадпвеькій шахті «Центральна-Ірміно». В ніч на 31 серпня 1935 р. молодий робітник О. Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками. Це дало йому можливість вирубати за зміну 102 т. вугілля — в 14,5 раза більше норми.

У змагання вибійників, що почалося, втрутився М. Ізотов, який підняв планку рекорду до 240 т. Він же довів, що йому, як робітникові, рівних нема в лютому 1936 р встановив абсолютний рекорд на відбійному молотку — за допомогою 12 кріпильників нарубав 607 т. вугілля.

Спочатку стахановський рух супроводжувався істотним поліпшенням якісних показників. Але його швидко забюрократизували. Поширилася практика приписок, і на підприємствах з'явилися липові рекордсмени, або, як їх називали в народі, «олівцеві стахановці». Дні, а потім тижні й місячники стахановської праці супроводжувалися пізнішим спадом виробництва. Серед стахановців, які стали своєрідною робітничою аристократією, виявилося немало авантюристів, які своєю «ударною», але безграмотною працею спричинювали авари й псування техніки Рекордоманія нерідко призводила до порушення нормального ритму виробничого процесу Держава — підприємець використала стахановський рух для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призвело до перенапруження виробничого процесу і зривів, які розглядалися як шкідництво або саботаж. Дуже швидко «стелю» в заробітках було відновлено.

Соціальна ціна технічної реконструкції, здійсненої в роки перших п'ятирічок, виявилася надзвичайно високою. Однак результати розвитку важкої промисловості були вагомі. Серед радянських промислових об'єктів виділялося три з половиною десятки будов вартістю понад 100 млн. крб. кожна. 3 них в Україні розміщувалася третина — 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих заводів. До новобудов належали три металурпйних заводи («Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь»), «Дніпроалюмінбуд», Новокраматорський завод важкого машинобудування і Харківський тракторний завод. Гігантами серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійних заводи — в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську та Алчевську (Комунарську).

Кожна з цих новобудов і навіть підприємства менших розмірів спеціалізувалися таким чином, щоб задовольнити потреби великих регіонів в обмеженій номенклатурі виробів. Відсутність конкуренції в економіці командного типу подавалася як величезна перевага соціалізму. Однак гарантований збут продукції за наперед встановленою в центрі рознарядкою і неможливість вибору постачальників аж ніяк не сприяли поліпшенню якісних показників виробництва.

Індустріалізація призвела до істотних змін у структурі народного господарства Зокрема, змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальній продукції народного господарства.

Відбулися також зміни у співвідношені між великою промисловістю, яка об'єднувала підприємства великої машинної індустрії, і дрібною промисловістю, до складу якої входили переважно кустарно-ремісничі заклади та окремі товаровиробники. Питома вага великої промисловості у промисловому виробництві збільшилася по валовій продукції з 68,7% в 1925/26 господарському році до 92,5% в 1938 р. Ця зміна співвідношень була свідченням результативності реконструктивних процесів в українській промисловості.

В процесі індустріалізації Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. Проте за показним зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу крилися не зовсім втішні економічні результати.

Сільське господарство з утворенням колгоспного ладу перейшло у взаємовідносинах з «командними висотами» економіки на неринкові форми «змички», які піддавалися регулюванню з кабінетів партійних функціонерів і господарників. Товарно-грошові відносини збереглися в досить вузькій сфері, але саме вони підтримували «на плаву» жорстку економічну конструкцію, сигналізуючи про перебої і диспропорції. Ці сигнали давали можливість здійснювати корекцію виробничої діяльності й цим утримувати командну економіку в стані елементарного функціонування. Однак навіть найбільш талановиті директивні рішення не йшли в будь-яке порівняння з автоматично діючим ринковим механізмом.

Викликана економічною неефективністю хронічна нестача коштів змушувала обирати, як правило (були винятки, пов'язані з ідеологічними причинами), найбільш економні варіанти розміщення продуктивних сил. Зрештою, відтворювалися народногосподарські структури, що складалися до революції, тобто, під час існування ринкової економіки. Тому не дивно, що структура української промисловості й розміщення промислових підприємств на її території не зазнали якісних змін. Як і до революції, промисловість розвивалася у великих містах і в Донецько-Придніпровському районі Донбас став «всесоюзною», а не «всеросійською кочегаркою, але споживачі донецького вугілля залишилися ті ж самі Металургія України теж продовжувала працювати, головним чином, на промисловість центральної Росії.

Темпи зростання кожної галузі промисловості за нормальних умов визначає ринок Продукція має бути спожита, бо окремому товаровиробникові або навіть суспільству в цілому невигідно нагромаджувати запаси. Втручання держави у визначення темпів розвитку промисловості можливе тільки у формах, які не суперечать об'єктивним законам ринкової економіки Радянська держава нагромадила такий досвід у роки непу, коли мусила якось управлятися з націоналізованими командними висотами «, прагнучи одночасно пристосуватися до законів ринку. Цей унікальний досвід державного регулювання господарських процесів використали високо розвинуті західні країни, що допомогло їм закласти підвалини соціально орієнтованої економіки на руїнах «дикого капіталізму». Парадокс у тому, що 1929 р. для Радянського Союзу став, за цілком справедливим сталінським виразом, роком великого перелому». Саме тоді було відкинуто позитивний досвід непу, до якого з такою увагою поставилися лідери західних країн, а державне управління радянською економікою стало директивним, тобто волюнтаристським. У результаті «великого перелому» народилася специфічна економіка, яка відповідала природі політичного режиму, але була відірвана від споживача.

Радянські господарники поділили промисловість на групу «А» (виробництво засобів виробництва) і групу «Б» (виробництво предметів споживання). Першу з них поставили у привілейоване становище за капіталовкладеннями, матеріально-технічним постачанням, рівнем заробітної плати, обсягом суспільних фондів споживання тощо. Навпаки, група «Б» постійно відчувала дефіцит ресурсів, насамперед фінансових і сировинних. Обсяг вироблених нею товарів та послуг набагато відставав від суспільних потреб. З ліквідацією ринкових зв'язків між галузями промисловості група «А' відірвалася від кінцевого споживача і втратила природні стимули розвитку. Виробничі цикли в ній стали самодостатніми. Зокрема, з року в рік нарощувався видобуток вугілля, щоб виплавляти більше металу, який ішов на виробництво машин, що використовувалися знову-таки у вуглевидобутку і металургії. Суспільство витрачало величезні ресурси на важку індустрію, але прогрес у ній майже не позначався на стані легкої і харчової промисловості, тобто на добробуті людей.