Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

Голод 1932—1933 рр.

Продрозкладка у 1919—1920 рр. стягувалася з індивідуальних господарств, і заготівельники не могли дійти до кожного з мільйонів селянських дворів. Стягування продрозкладки з колгоспів виявилося набагато легшою справою. Та коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для розподілу по трудоднях майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, вдатися до відвертого саботажу «першої заповіді». Трохи не в усіх колгоспах стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолоти його вдруге.

В результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники тоді вимели у селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людоїдства. Голод припинився тільки влітку, з новим урожаєм.

Через те, що технічна сторона стягування розкладки у колгоспному селі відпала, Сталін привселюдно оголосив: зернова проблема в СРСР успішно розв'язується. Виявилось, однак,що в подібних економічних обставинах поведінка сільського товаровиробника є схожою, незалежно від того, чи він одноосібник, чи колгоспник. Змушені працювати в громадському господарстві, колгоспники тільки імітували працю. Абсолютна матеріальна незаінтересованість призводила до колосальних втрат. У газетних кореспонденціях повідомлялося, що врожай 1932 р. в Україні видався багатим, але нікому з працюючих не потрібний і гине на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть».

У 1930—1931 рр. поставки колгоспної продукції державі перебували на рекордно високому рівні, але тільки тому, що з села висмоктували запаси. Багатьом у партії, які бачили грізне падіння продуктивності у сільському господарстві, ставало зрозумілим, що треба змінювати відносини між колгоспами і державою. Під їх впливом 6 травня 1932 р. з'явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б), якою запроваджувалася так звана «колгоспна торгівля», тобто, базарна торгівля за цінами, що складалися на ринку. План хлібозаготівель по селянському сектору (колгоспи та одноосібники) скорочувався з тим, щоб приблизно п'яту частину колгоспної продукції селяни могли спрямовувати у вільну торгівлю. Дозвіл її означав, що спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була визнана, як і в 1921 р., неспроможною. Однак на становищі в сільському господарстві ця постанова не позначилася. Торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

Сталін все-таки розраховував на те, що йому вдасться змусити селян працювати в колективних господарствах не під впливом матеріальної заінтересованості, а під загрозою суворих кар. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власноручно написану ним постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого акта розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, колгоспник діставав строк у концтаборах. У народі цей драконівський акт охрестили «законом про п'ять колосків».

6 липня 1932 р. у Харкові відкрилася III конференція КП(б)У. На порядок денний ставилася доповідь С. Косіора «Про підсумки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну та збиральну кампанії і про завдання організаційно-господарського зміцнення колгоспів». Скликання партконференції напередодні жнив і обмеження порядку денного єдиним питанням було явищем безпрецедентним. Присутність провідних діячів політбюро ЦК ВКП(б) Л. Кагановича й В. Молотова теж свідчила про незвичайність ситуації.

Протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України віддав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. — 380 млн. пудів. На конференції Молотов повідомив, що РНК СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили республіці хлібопоставку з урожаю 1932 р. в розмірі 356 млн. пудів.

Керівні працівники української партійної організації у своїх виступах підкреслювали, що не крадіжки, а зростаючий параліч сільськогосподарського виробництва під впливом продрозкладки призводить до величезних втрат. П. Любченко вказував, що під час збиральної кампанії 1931 р. було втрачено від 100 до 150 млн. пудів зерна. За оцінкою С. Косіора, минулорічні втрати дорівнювали від 120 до 150 млн. пудів. Найбільш високу цифру втрат навів М. Скрипник — до 200 млн. пудів. Вказуючи на те, що селяни голодують, виступаючі висловлювали сумнів у реальності хлібозаготівельного плану. Деградація виробництва поглиблювалася, і втрати з урожаю 1932 р. мали б бути більшими.

Молотов не заперечував очевидних фактів голодування селян. Проте причину становища, яке ставало все більш трагічним, голова Раднаркому СРСР вбачав не в розмірах хлібозаготівель, а в «помилках, допущених під час хлібоздачі». Не було й мови про органічну ваду самого принципу продрозкладки, на якому грунтувалися відносини між містом і селом.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося вичавити тільки 136 млн. пудів хліба, з радгоспів — 20 млн. Тоді Сталін направив в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.

Початком роботи цього надзвичайного органу слід вважати засідання політбюро ЦК КП(б)У від 30 жовтня 1932 р. Молотов поінформував присутніх про нове зниження поставок для України — на 70 млн. пудів. Встановлювалася остаточна цифра в 282 млн. пудів, у тому числі по селянському сектору — 261 (колгоспи — 224, одноосібники 37), а по радгоспах — 21 млн. пудів. Зменшені плани вимагалося виконувати негайно. «Балачки про відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався не відсутністю хліба, а відсутністю боротьби за хліб.

З 1 листопада 1932 по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні 105 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., дійшла до 261 млн. пудів. На початку 1933 р. практично в усіх районах України запасів не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю.

Однак тільки конфіскацією зерна сталінський емісар не обмежився. Під диктовку Молотова 18 листопада 1932 р. була прийнята постанова ЦК КП(б)У, а 20 листопада — постанова РНК УСРР з однаковими назвами «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Місцеві власті зобов'язувалися організувати вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. Цей зловісний пункт обох постанов на ділі означав, що державна партія санкціонує проведення масових обшуків з негайною конфіскацією наявних запасів, бо відрізняти «украдене» зерно від будь-якого іншого ніхто не збирався. Ще зловіснішим був пункт про натуральні штрафи м'ясом і картоплею. Він означав тільки одне: терор голодом.

В усіх районах України, крім прикордонних, з активною участю комнезамівців почалися подвірні обшуки з конфіскацією у «боржників» будь-яких запасів їжі — сухарів, картоплі, сала солінь, фруктової сушні тощо. Забирали все продовольство, приготовлене селянами до нового врожаю, і ті залишалися без їжі, приречені на голодну смерть, бо нелегальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж» хлібозаготівель і здійснювалася цілком гласно,з висвітленням у газетах.

Державі був потрібний хліб, а не картопля чи фруктова сушня. Коли вслід за хлібозаготівлями почалася «заготівля» всього виявленого у селянській садибі продовольства, можна з певністю твердити: цим способом тоталітарна держава карала селян за небажання добросовісно працювати у громадському господарстві. Терор голодом був, як і експропріація заможного селянства, «виховним» заходом. Зрозуміло, «виховувалися» тільки ті, хто мав змогу вижити. 15 березня 1933 р. С. Косіор підписав адресовану ЦК ВКП(б) доповідну записку з інформацією про підготовку до весняної сівби. В ній є страхітлива фраза, яка пояснює все: «Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополучних районах». Український генсек під «неблагополучними районами» розумів місцевості з підвищеною кількістю смертей від голоду. Він бідкався, що навіть голод не навчив багатьох селян сумлінно працювати на державу в колгоспі.

Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК слово «голод» не згадувалося. Завіса мовчання над конаючим українським селом ударемнила всі спроби допомоги з боку міжнародної громадськості, яка дізналася про голод. Щоб перешкодити втечам голодуючих за межі республіки, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у поїздах багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім'ям.

Смертність від голоду почалася вже у перший місяць дій молотовської комісії. Починаючи з весни 1933 р. вона стала масовою. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. Прагнучи врятувати від смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулицях.

Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду в 1932 р. становили близько 150 тис. чоловік. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок. Повні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932—1934 рр. 5 млн. чоловік.

Яке забарвлення мав геноцид — національне чи соціальне? Є статистика органів загсу за 1933 р. Вона неповна (реєстратори теж гинули від голоду), але засвідчує, що смертність у містах мало відрізнялася від нормальної, тоді як в селах була потворно високою. Національний розріз цієї статистики у співставленні з розрізом по містах і селах свідчить, що люди гинули залежно від місця проживання, а не від національності. Звідси можна зробити висновок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення.

Та не все так просто. Керівників державної партії важко визнати в усьому послідовними інтернаціоналістами під час організації цього геноциду, коли співставити методи роботи трьох надзвичайних хлібозаготівельних комісій. Восени 1932 р.

Сталін надіслав комісію під керівництвом П.Постишева в Поволжя і комісію на чолі з Л.Кагановичем — на Північний Кавказ. Вони мали такі самі повноваження, як молотовська комісія в Україні.

Візитна картка геноциду — натуральні штрафи. У Поволжі їх майже не було. Масштаби голоду в цьому регіоні після хлібозаготівель з урожаю 1932 р. приблизно співпадають з масштабами голоду в Україні після хлібозаготівель з урожаю 1931 р. Була масова смертність, але кількість тих, хто загинув, вимірювалася не мільйонами. Вона була на два порядки меншою.

Інша картина — на Північному Кавказі. За даними перепису 1926р., тут проживало більше З млн. українців, у тому числі на Кубані — понад 900 тис. (62% всього населення), на Дону — до 500 тис. (44%). Найбільше постраждала від комісії Кагановича саме Кубань. Методи геноциду під виглядом заготівель тут не відрізнялися від українських. Та й організатор геноциду був той самий. Каганович діяв в усьому південному регіоні. Прямі і посередні втрати населення Північного Кавказу від голоду сягають за мільйон.

Національна підкладка геноциду глухо виринає у тексті постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР по хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. Керівники ВКП(б) не тільки торкнулися в ній українізації на Північному Кавказі, але й прийняли ряд конкретних рішень з цього приводу Українізація майже половини районів Північного Кавказу була різко засуджена, а всі її здобутки за попередні десять років негайно ліквідовані. Зокрема, діловодство в установах переводилося на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців» Ліквідовувалися українські школи.