Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

Знищення класу селян — власників

Селянин — власник, або, як стали казати в ті часи, одноосібник, був незручною і небажаною - фігурою для партійно-державного апарату, який від імені народу розпоряджався промисловістю. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, коли мала справу з мільйонами власників — одноосібників. Коли починався сильний податковий або ціновий тиск, селянин, ніби равлик, ховався у власному господарстві. Маючи певний мінімум засобів виробництва, він мало залежав від державних структур. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати міста й армію. Ось чому під машкарою турботи про піднесення добробуту сільського населення державна партія хотіла створити на селі замість неконтрольованих індивідуальних господарств велике виробництво. Причому обов'язково у формі комуни, в гіршому разі — артілі. Тобто, у вигляді колективного господарства з повним або частковим відчуженням селянської власності. Саме за цими формами великого виробництва закріпилося скорочення «колгосп» Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобів виробництва, не цікавило апарат.

Апаратник бажав мати справу з селянином — колгоспником, соціальна природа якого, як підкреслювалося у партійних документах, переставала бути «дрібнобуржуазною». Справді, колгоспник — це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він був зобов'язаний підкорятися безпосередньому начальству — бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи в свою чергу перебували у цілковитій персональній залежності від районної «трійки» — секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Ця всемогутня трійка просувала колгоспних і сільських функціонерів, якщо вони добре виконували свої функції, по ієрархічно побудованій апаратній драбині. Коли ж вона мала претензії до апаратників, то оголошувала їм догани, виключала з партії, запроторювала в концтабори і тюрми, розстрілювала. Маючи таку систему «виробничих відносин», держава позбувалася попередніх проблем з хлібозаготівлями. Вже 1929 р. обмолочений хліб прямо з колгоспних ланів почали безперебійно вивозити на державні зсипні пункти та елеватори.

Задовго до прийняття офіційних постанов про «всеосяжну колективізацію», вже під час подолання силовими засобами хлібозаготівельної кризи 1927/28 р. , Сталін почав готуватися до акції, яку потім назвав «революцією зверху», — відчуження селян від власності Генсек розраховував здійснити цю акцію по-воєнному, в стислі строки. В Україні органи ДПУ і міліція звертали особливу увагу на те, щоб вилучити у сільській місцевості вогнепальну зброю, сховану з часів світової, національно-визвольної і громадянської воєн. Поодинокі спроби утворення селянських спілок та інших не контрольованих організацій нещадно придушувалися. Партія знову на повний голос заговорила про «куркульську небезпеку і відверто поставила в центрі аграрної політики нацьковування пролетарських і напівпролетарських елементів села на селян — власників. Напередодні «всеосяжної колективізації» селяни мали залишатися роз'єднаними й беззбройними.

В листопаді 1929 р. зібрався пленум ЦК ВКП(б), присвячений «соціалістичним перетворенням» у сільському господарстві. Пленум визнав недостатніми накреслені XV з‘їздом партії темпи колективізації (до 20% селянських посівів по СРСР, до 24% — по Україні наприкінці п'ятирічки) і проголосив перехід до суцільної колективізації

Пленум спеціально заслухав і обговорив доповідь Косюра. «Про сільське господарство України і про роботу на селі». У прийнятій постанові підкреслювалося, що республіка порівняно з іншими регіонами має більш розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві, бо на її ланах працює близько третини тракторного парку країни.

На пленумі було вирішено утворити загальносоюзний наркомат землеробства. Під керівництвом новопризначеного наркома Я. Яковлєва відразу почалося визначення практичних підходів до суцільної колективізації Так з'явилася постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» Україну віднесли до регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932р., тобто на півтора — два роки раніше кінця п'ятирічки

27 грудня 1929 р. Сталін виступив з промовою, в якій поставив неіснуючу проблему «ліквідації куркульства як класу». Історик може визначити своє ставлення до цієї проблеми взяттям у лапки самого виразу. Однак проблема була не тільки поставлена, але й розв'язана Протягом кількох років величезні зусилля й засоби радянської держави спрямовувалися на те, щоб економічно, а то й фізично нищити мільйони «куркулів».

У середині 20-х рр. слово «куркуль» майже зникло з офіційного словника, а партійний теоретик М. Бухарін навіть сформулював адресоване селянам гасло «Збагачуйтесь!». У цей дуже короткий період партійно-державне керівництво всупереч вимогам небагатьох опозиціонерів налагоджувало ринкову змичку міста і села і сприяло зростанню продуктивних сил у приватновласницькому секторі сільського господарства. Як тільки згуртовані навколо генсека партапаратники прийняли рішення відмовитися від непу, «куркульська небезпека знову з'явилася в їх лексиконі.

Поворот до термінології часів громадянської війни, так само як і перші процеси, організовані ДПУ проти інтелігенції («Промпартія», «Шахтинська справа» тощо), свідчив про заплановану вже зміну політичного курсу. Справа була зовсім не в тому, що власті зненацька згадали про необхідність співчувати біднякам, які визискувалися більш багатими односельцями. Під час зрівняльного поділу землі і засобів виробництва у 1920—1923 рр. власті винищили усіх глитаїв, які будували свій добробут на експлуатації бідняків В заможну верхівку селяни вже вибивалися, головним чином, завдяки власній праці Експлуататорські тенденції виявляла тільки держава маючи на руках націоналізовану промисловість і працюючих у ній робітників, вона не могла обійтися без «ножниць цін» або завищених податків.

Відомий метод протиставлення одних іншим (у даному разі — «куркулів» біднякам), щоб справитися з усіма, Сталін продемонстрував під час свого відрядження до Сибіру в січні 1928 р. Застосований ним «уральсько-сибірський» метод заготівель грунтувався на принципі само обкладання, яким село розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п'ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здаванню, а потім майно їх розпродувалося з торгів. Частина штрафу перераховувалася у фонди кооперування й колективізації бідноти, щоб забезпечити корисливу заінтересованість найменш заможних селян у проведенні в життя нових законів «Уральсько- сибірський» метод хлібозаготівель застосували в Україні весною 1929 р. Тоді було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Цей сталінський досвід став у пригоді, коли почалася суцільна колективізація. Щоб змусити селян дати згоду на вступ до колгоспу, потрібно було показати їм на конкретному прикладі, що станеться з непокірливими. Зрозуміло, що саме заможні селяни опиралися колективізації найзапекліше їм було що втрачати. Втім, репресували й бідняків і навіть наймитів, якщо вони виступали проти колгоспів Метикуваті чиновники винайшли категорію «підкуркульників», до якої можна було віднести найбіднішого бідняка.

В другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом. В Молотова розробила порядок розкуркулення. Розкуркулювані селяни поділялися на три категорії До першої віднесли «учасників і організаторів антирадянських виступів та терористичних актів», які мали бути ізольовані в тюрмах або концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто здійснював «менш активний опір» їх разом із сім ями депортували у віддалені північні райони країни. У третій категорії були ті, хто не чинив будь-якого опору їм надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

У постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації «, яку підготувала молотовська комісія, визначалася конкретна кількість селянських дворів, що підлягали включенню до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) категорій. Чи стратегам партії заздалегідь було відомо, скільки селян і в яких саме формах чинитимуть опір майбутній кампанії розкуркулення? Ні, причини такої точності полягали в тому, що партійне керівництво намагалось мати справу з контрольованим процесом. Це була розкладка, тільки не хліба, а людей.

Оскільки Сталін планував здійснити колективізацію приблизно за рік, український генсек пристосувався щодо строків до нього, а не до постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. 24 лютого цього року Косюр підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з лозунгом «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р. « Районні власті, що так бажали вислужитися перед начальством, іноді виявляли готовність до ще більшого скорочення строків.

Перша хвиля розкуркулювання тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона проводилася в 309 районах України, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5054 тис. господарств у 581 районі). За станом на 10 березня було розкуркулено 61887 господарств, тобто 2,5%.

Партійно-державне керівництво пам'ятало, що спроба насадження комун у 1919 р. викликала величезне обурення селян (особливо в Україні). У 1930 р. воно підійшло до селян обережніше. В офіційних документах проголошувалася колективізація в артільній формі, тобто, з середнім ступенем відчуження власності колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях та вказівках, якими обставлялися офіційні документи, артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу» (саме так ставилося питання в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня), колективізатори у масовому порядку почали забирати в селян корів, дрібну худобу і навіть птицю.

Селяни стали на захист свого майна і почали чинити шалений опір. Політична напруженість у сільській місцевості різко зросла Сталін визнав за потрібне відступитися, публічно назвав комунізацію села «перегином і поклав відповідальність за це на місцеві власті. Від цього часу артіль перестала вважатися проміжною формою на шляху до комуни і стала синонімом терміна «колгосп». Було оголошено, що колективізація — справа добровільна.

До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, у тому числі всі середняцькі. Восени почалася нова кампанія. Якщо в першій панувало адміністративне примушення, то в другій зробили наголос на оподаткуванні. Під акомпанемент безперервних закликань про добровільність вступу до колгоспу одноосібники обкладалися колосальними податками, тоді як колгоспники діставали податкові пільги. Штучно створений податково-пільговий перепад погнав селян назад у колгоспи.

І все-таки, щоб підштовхнути селян, їм треба було організувати показове розкуркулення, у тому числі в районах, де воно вже відбувалося півроку назад. Ніби на замовлення створилася ситуація, коли організатори колективізації повинні були точно визначити: з яких ознак треба виходити, щоб вважати селянина куркулем. Але теоретизуванням ніхто не займався. На роль куркулів підібрали інші кандидатури з числа більш заможних селян. Щоб не ускладнювати кампанію розкуркулення зайвим клопотом про розміщення селян у місцях проживання, стали депортувати всіх репресованих.

У січні 1934 р. П. Постишев вказав, що в Україні було розкуркулено під час суцільної колективізації близько 200 тис. селянських господарств. Названа цифра підозріло співпадає з кількістю куркульських господарств, яку подавали статистичні органи 1927 р. За даними цієї ж статистики, у 1928—1931 рр. зникло 352 тис. господарств. По-різному склалася їх доля. Більшість внесли у проскрипційні списки розкуркулених, частина була експропрійована шляхом продажу майна з торгів за невиконання «зобов'язань» по хлібозаготівлях, за несплату репресивних, дуже завищених податків, за «немотивований забій власної худоби. Немало селян самі розпродували майно, кидали землю і виїжджали на новобудови.

Восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств дійшла до 67%. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ.

Колективізовані посівні площі повинні були оброблятися за допомогою машин, які мала поставляти держава. Якщо власність на відчужені засоби виробництва вважалася колективною, то машинну техніку держава залишала при собі, утворюючи машинно-тракторні станції (МТС). Наявність державних МТС була засобом економічного контролю над колгоспами, подібно до того як партійно-комсомольська мережа, ДПУ, міліція і комнезами являли собою засоби політичного контролю.

Мережа МТС швидко зростала. Починаючи з жовтня 1930 р. і до кінця 1932 р. в Україні кожні два дні з являлася нова машинно-тракторна станція. Наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС. Вони обслуговували половину колгоспів, переважно великих.

За поступку колгоспникам щодо присадибної ділянки Сталін взяв реванш у колгоспів. Поставки колгоспної продукції державі оголошувалися «першою заповіддю». Продукція поставлялася, а не продавалася, хоча держава сплачувала за неї символічні гроші. Розміри державних поставок заздалегідь не визначалися, а контрольне завдання, коли ставало відомим, охоплювало майже весь урожай. Щоб колгоспники не могли продати хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.