Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

Відмова від нової економічної політики

З моменту першої публікації в газеті «Правда» стаття В. Леніна «Про кооперацію» перебувала в центрі пропагандистських зусиль партійного апарату. Про колективізацію, тобто відчуження селянської власності у колективні господарства, на XII і XIII з'їздах РКП(б) навіть і не згадувалося. Зате на кожному партійному з'їзді, на всіх конференціях і пленумах ЦК КП(б)У ставилося питання про розвиток кооперації. 3 бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися великі кошти.

Не дивно, що швидко розвивалися всі види кооперації, зокрема сільськогосподарської — машинно-тракторні, тваринницькі, цукробурякові та інші товариства. До кінця 20-х рр. у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських господарств України. Всіма видами кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося 85% господарств. Однак партапарат, який поступово прибирав до рук Сталін, не прагнув будувати незнаний йому кооперативний соціалізм. У квітні 1925 р відбулася XIV конференція РКП(б). На ній з доповіддю про кооперацію виступив О. Риков, до якого перейшла посада голови Раднаркому після смерті В. Леніна у січні 1924 р. Та хоча він наполегливо пропагував основну ідею ленінської статті про тотожність зростання кооперації зростанню соціалізму, у відредаговану генсеком резолюцію вона не увійшла. Однак забуте гасло колективізації у резолюції по доповіді Рикова знову з'явилося у вигляді такої обережної ремарки «Колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося досі».

Сталін міг замовчувати або спотворювати пропозиції та ідеї, висловленні в останніх листах і статтях засновника партії, але ніколи прямо не виступав проти них. Такої потреби й не було. Варто лише було пропагувати попередні, повні ентузіазму висловлювання Леніна про колективізацію, механічно пов'язуючи їх з кооперативним планом, тобто, ігнорувати якісну відмінність колгоспів як ланки нетоварної комуністичної економіки і кооперативів, що не могли існувати поза ринковою економікою. Саме в цей час з'явилося словосполучення «колгоспно-кооперативна форма власності», яке об'єднувало в собі несумісні одна з одною форми власності.

1926 р. з ініціативи Сталіна в ЦК партії було утворено комісію, яка вивчала становище існуючих колгоспів і радгоспів. Комісія рекомендувала посилити сприяння держави розвиткові «соціалістичного землеробства» у формі податкових пільг і прямої матеріальної допомоги. Запроваджені заходи справді стимулювали появу нових колгоспів В Україні їх кількість збільшилася з 5454 у жовтні 1925 р. до 12042 на початку жовтня 1928 р. Однак основна частина бідноти, не кажучи вже про середняків, не поспішала змінювати свій життєвий уклад. Восени 1928 р. було колективізовано менш як 4% площі селянського землекористування.

У дискусії, що передувала XV з'їзду ВКП(б), опозиціонери виступали на захист гасла «над індустріалізації». Засудивши це гасло, почтбюро ЦК не збиралося відмовлятися від використання монопольного становища держави як виробника промтоварів і споживача сільгосптоварів. У директиви з'їзду для складання першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29 — 1932/33 рр. було закладено принципове рішення про використання «ножниць цін».

Оскільки заготівельні ціни були занижені, селяни не повезли хліб на ринок Держава негайно відчула гостру нестачу хліба для постачання міст, новобудов і армії. Різко зменшилося вивезення зерна, яке давало валюту для закупівлі імпортної техніки.

У попередні роки з хлібозаготівельної кризи виходили ринковим шляхом підвищували ціни на хліб і тим самим — платоспроможний попит селянства на фабрично-заводські товари. Ринок підправляв у бік зниження директивно встановлювані державою темпи індустріалізації. Проте Сталін та його однодумці вирішили скористатися шляхом, який більшовики торували у 1918 — 1920 рр. примусити селян здавати хліб за невигідними їм цінами під загрозою штрафних санкцій аж до конфіскації майна. Ще в грудні 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б) генсек гостро критикував ідею «над індустріалізації, з якою виступали його політичні опоненти. Як тільки опозиціонери опинилися поза лавами парти, він одразу перестав захищати селян і сам став найзавзятішим « надіндустріалізатором.

Пропагандистську кампанію на користь колгоспів партія зустріла з цілковитим схваленням На підтримку селян пролунало кілька голосів, зокрема бухарінський. Будучи з 1918 р. прибічником швидкої реалізації комуністичної доктрини, М. Бухарін після 1921 р. зрозумів небезпеку боротьби з ринком і прагнув поглиблювати нову економічну політику. Він заявляв про воєнно-комуністичну переоцінку ролі колгоспів, про те, що забувають ленінську концепцію кооперування, коли визнають колгоспи стовповою дорогою до соціалізму.

Коли спалахнула заготівельна криза, в сільську місцевість поїхали «вибивати хліб тисячі партійних працівників, у тому числі члени політбюро ЦК ВКП(б) Сталін виїхав у січні 1928 р. в Сибір. Там він показав, як треба боротися за хліб. Цілком природна поведінка товаровиробників на ринку була оголошена «хлібним страйком», тобто свідомим саботажем політики індустріалізації. Проти «куркулів» вживалися надзвичайні заходи — тюремне ув'язнення, депортація у віддалені райони часткова або повна конфіскація майна («розкуркулення»).

Усі перелічені методи були використані в Україні. Завдяки цьому з українських селян за січень — лютий 1928 р. вдалося вичавити 70 млн. пудів хліба. Однак тверезо мислячі працівники розуміли, що надзвичайні заходи не врятують справи.

Прагнучи стабілізувати становище, О. Риков поставив питання про імпорт хліба. На політбюро ЦК ВКП(б) йому заявили, що валюта потрібна для індустріалізації. Коли голова «Раднаркому домовився про закупівлю хліба в кредит на пільгових умовах, йому не дозволили й цього. Противники непу розраховували на те, що чим гірше стане продовольче постачання, тим простіше буде відмовитися від ринкових закупівель хліба і перейти до реквізиційного принципу у взаємовідносинах із селянами.

Сталін розумів, що надзвичайні заходи, за допомогою яких подолали хлібозаготівельну кризу, придатні тільки як короткотривалий захід для вилучення готової продукції. Ніхто не зміг би змусити селян — власників постійно, з року в рік вирощувати товарне зерно не на продаж, а для держави. Щоб відсікти селян від ринку і змусити їх сіяти стільки, скільки потребувала держава, їх спочатку треба було позбавити власності, тобто колективізувати.

Агресивна по відношенню до селянства соціально-економічна політика державної партії визначалася, звичайно, більш глибинними причинами, ніж погляди тих або інших керівників. Справа в тому, що комплекс заходів, який окреслюється поняттям «нова економічна політика», не ніс у собі механізмів, здатних підтримувати господарську «змичку» міста і села. Розвиток непу міг благотворно вплинути на сільське господарство, але був нездатний забезпечити матеріальну базу для індустріалізації країни. Будучи відірваною від ринку, націоналізована промисловість не могла стати ефективною. Так званий «госпрозрахунок» не заміняв їй вільного розвитку в умовах ринку. Як тільки склалися об'єктивні умови для індустріалізації, треба було змінювати економічну політику: або приватизувати промисловість, відмовляючись від самої ідеї «командних висот та економічної влади, або одержавити сільське господарство шляхом колективізації селянських засобів виробництва.

У державній партії перемогли сили, які стояли за збереження диктатури в економічному і політичному житті. В нових історичних умовах вони почали готуватися до повторної спроби побудувати позаринкову економіку.