Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

Культурне будівництво

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Це — не випадково Культура безпосередньо не була пов'язана з політичним режимом. За винятком ідеолога, вона була здатна розвиватися в рамках будь-якого ладу. Тому державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозволити більш-менш вільний розвиток національної культури радянських республік. Зрештою, підтримка культурницьких форм національного руху під час нещадної боротьби з його державницькими формами була найбільш природним курсом для тих політичних режимів у багатонаціональних країнах, які залежали від підтримки населення. Тільки самодержавство могло собі дозволити гноблення, що поширювалося на культуру і мову українського народу, саме існування якого заперечувалося царськими властями.

Накреслювані більшовиками плани настільки перевищували висхідний культурний рівень населення, що дістали назву культурної революції. Щоправда, основний наголос у роботі щодо піднесення культури ставився на ідеологію. Вимагалося виховувати маси в дусі комуністичних ідей і при цьому нещадно придушувати ідеологічний вплив на них з боку некомуністичних, а тим більше антикомуністичних сил.

Отже, найпершим завданням культурної революції було формування у суспільній свідомості певних стереотипів, які робили б поведінку населення прогнозованою Головне призначення діячів культури В. Ленін вбачав у служінні інтересам боротьби пролетаріату «за успішне здійснення цілей його диктатури». Здатність більшовиків обходитися переважно пропагандою, а не насильством пояснювалася насамперед підвищеною увагою до сфери ідеології.

Підхід партії до культурних надбань був утилітарним Культура цікавила партійну номенклатуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцненя будованого ладу.

У сфері культури більшою мірою, ніж в інших, партія залежала від чужого їй прошарку людей з дореволюційними дипломами — так званих «буржуазних спеціалістів». Деякі гарячі голови, особливо в лавах створеного партійними функціонерами Пролеткульту, мали намір ослабити цю залежність відмовою від культурних надбань минулого Ленін різко виступив проти подібних планів. Він підкреслював, що партія повинна скористатися всією культурою, яку нагромадило людство, і з цією метою поставити «буржуазних спеціалістів» собі на службу.

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. в Росії з'явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — за бажанням. У травні 1921 р аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР.

В галузі народної освіти у 1924 р. було поставлено завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане, в основному, за кілька років. Проте в цілому по Україні у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько 35% дітей шкільного віку. Шкільний перепис, проведений у грудні 1927 р. , показав, що серед учителів 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчила тільки середню або навіть початкову школу. Отже, проблема вчительських кадрів була найгострішою. Вона розв'язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення строків навчання в них, зростання системи курсового навчання.

Радянська держава, як і кожна інша, потребувала мільйонів спеціалістів. Будучи класовою за своєю природою, вона з підозрою ставилася до «буржуазних спеціалістів «, але мирилася з ними в силу необхідності. Разом з тим, своїм найголовнішим у сфері культури завданням державна партія ставила прискорену підготовку спеціалістів робітничого походження.

Для вихідців з робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» при вступі до вищих навчальних закладів. Від абітурієнтів відповідного соціального походження не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені правила прийому не розв'язували проблему оробітничення вищої школи від студентів вимагалися знання Тому при вузах стали виникати робітничі факультети. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, червоноармійці Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися стипендії.

Після ліквідації (з 1920 р. ) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української Академії наук. Установчі збори УАН відбулися у листопаді 1918 р. Очолив Українську Академію наук великий вчений, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В. Вернадський.

У зв'язку з відмовою у квітні 1921 р. В. Вернадського від своїх обов'язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М. Василенка. У червні 1921 р. уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революції 1917 — 1918 рр, перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією наук Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

Відносини ВУАН з керівництвом радянської України були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки зі західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу «залізною завісою». Власті не визнали повноважень М. Василенка, і в березні 1922 р. вченим довелося провести перевибори Президентом обрали найстаршого серед академіків О. Левицького. Незабаром, однак, його смерть знову поставила академіків перед необхідністю виборів. У травні 1922 р президентом став В. Липський. На цій посаді він залишався до 1928 р.

20-і рр. характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва Великою популярністю користувалися твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, драматургів І. Кочерги, М. Куліша та ін. У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, М. Нарбут, А. Петрицький, М. Самокиш, в музичному мистецтві — Г. Верьовка, М. Вериківський, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Здобули визнання театральні колективи «Березіль» на чолі з О. Курбасом, їм І Франка під керівництвом Г. Юри тощо. Творчість українських митців мала великий вплив на піднесення національної самосвідомості народу.

У середині 20-х рр. інтелігенція республіки приблизно на третину складалася з нових людей Інтелектуальний і навіть освітній рівень нового поповнення істотно поступався до радянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато так званих «висуванців» пролетарського походження без спеціальної підготовки. В своїй управлінській діяльності вони змушені були спиратися на консультації дипломованих спеціалістів.

Росіяни переважали серед висококваліфікованої технічної, наукової і викладацької інтелігенції, а євреї — у медицині та мистецтві. Ці співвідношення були властиві національній структурі інтелігенції і в попередній період. Разом з тим завдяки політиці українізації відбулися істотні зрушення в бік підвищення питомої ваги українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців у складі представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком серед найбільш масової категорії спеціалістів цієї галузі — вчителів, особливо сільських. По групі технічних спеціалістів українці переважали серед агрономів, лісничих, у нижчих технічних спеціальностях. В цілому питома вага українців ще не відповідала їх частці у складі всього населення.