Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Останні кроки властей ЗУНР на українській території

Прийняття формального рішення про майбутнє Східної Галичини відкладалося. На той час галицьке суспільство було поділене навпіл. Та його частина, котра залишалася на загарбаній території, відразу ж відчула обтяжливість окупаційного режиму. В середині липня. Збруч перейшли останні з єднання Української галицької армії, ще раніше до Кам'янця-Подільського перебрався уряд ЗУНР. Хоч державні органи і галицьке військо опинилися в надзвичайно складному становищі, боротьба за національне визволення західноукраїнських земель не припинялася. Відбулась зміна і в стосунках з УНР.

Користуючись незавидною ситуацією галицької влади, Директорія вирішила покласти край її самостійності. Згадали, що від 22 січня 1919 р. існує Західна Область УНР 4 липня вийшла постанова про створення «Міністерства Західної Області Республіки (Галичини), через яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною». Але втілити це рішення було непросто, бо диктатор ЗУНР Є. Петрушевич мав у своєму розпорядженні боєздатну 40-тисячну армію. Про ставлення Директорії до галичан повідав М. Лозинський «Для боротьби з більшовиками воно конче потребувало галицької армії, одначе для замирення з Польщею йому заважало галицьке правительство». Зіткнення урядів закінчилося внічию. Закон від 4 липня залишився на папері, а частини УГА рушили на Київ.

Розбіжності щодо орієнтації чимдалі поглиблювались Директорія взяла курс на союз з Польщею. Знову постала дилема «Польща чи Росія». Втративши останні ілюзії щодо Польщі, галичани починають поглядати на Схід. Першим уголос заявив про це «сеньйор галицьких політиків» К Левицький. Восени 1919 р. він друкує у віденському «Українському прапорі» програмну статтю «Куди дорога?» і, натхнений денікінським наступом, прорікає має бути створена «конфедерація (союз) обох держав, України і Росії, які стануть дійсним природним заборолом. Сходу супроти всякого посягання поляків, румунів чи кого-небудь другого». Пропонуючи таке, автор наголошує на різниці між «національним русофільством» і «політичним», як-от «Ми, українці з Галицького П'ємонту, поборювали досі й будемо поборювати національне русофільство як національну зраду. Але ж що іншого є політичне українофільство як сполука двох державних інтересів для спільної цілі, а що іншого є народне відступництво.»

Але ці, на перший погляд, привабливі теоретизування враховували лише гіркий досвід нерівної боротьби з польськими наїзниками, байдужість і підступність Заходу й нехтували реали, що їх принесли в Україну армії «єдиної і неділимої». Союз із тими, хто поварварськи знущався і нищив усе українське, із злісною непримиренністю ставлячись до всього національного, хто й слухати не бажав про існування українського народу, не кажучи вже про якісь там ознаки його державності, навіть волевиявлення, був примарною ідеєю. Та спокусився нею не лише досвідчений галицький політик, а Начальна Команда УГА, уклавши 6 листопада 1919 р. попередню угоду про підпорядкування денікінському командуванню Є. Петрушевич протестував, але вже не міг нічого вдіяти 15 листопада диктатор виїхав через Румунію до Відня, а 17 числа в Одесі було укладено остаточний договір. Його перша стаття передбачала «Галицька армія переходить у повнім складі разом з тиловими установами, складами й рухомим залізничним матеріалом на бік російської Добровольчої армії.

Взаємне поборювання, неспроможність втілити в життя всенародне прагнення до возз'єднання, соціально-політичний консерватизм і схиляння перед сильними світу цього далеко розвели ЗУНР і УНР Кожне з цих національно-державних утворень торувало шлях до лютих ненависників України та її народу. В першому випадку — «єдиної і неділимої Росії», в другому — експансіоністської Польщі.

Зарубіжні митарства Є. Гіетрушевича та уряду ЗУНР наочно відбивали реалії тогочасною міжнародного становища Диктатор та його команда діяли досить енергійно шукали розуміння у Лізі націй, допомоги у Ллойд Джорджа, намагалися зблизити акції Англії та Німеччини на Сході Європи, зверталися до Генуезької конференції 1922 р. Дипломатичні маневри керівництва ЗУНР включали також контакти з Росією. Звичайно, значно частіші й тісніші з білогвардійцями, аніж з радянськими представниками.

Вживалися заходи для залучення до західноукраїнської справи діаспори в Канаді й США. Під час тривалої зарубіжної подорожі митрополит А. Шептицький звертався і до високих урядовців інших країн, але зустрічі, яких він домагався, мали показний характер. З'являлися також офіційні документальні публікації уряду ЗУНР в еміграції, де викривався терористичний окупаційний режим, встановлений на західноукраїнських землях.

Однак у розв'язанні східноєвропейських проблем парадом командувала Франція, «цікавлена в союзі з Польщею не лише політично, а й економічно її капіталовкладення в нафтову промисловість Прикарпаття, на початку 20-х рр. уже набагато переважали ще донедавна найбільші — англійські.

Належність Східної Галичини до Польщі ставилася під сумнів лише тоді, коли польські війська відступали з її території. В липні 1920 р., як тільки зазнав нищівної поразки «похід Пілсудського на Київ» і Польща звернулася до Антанти з проханням врятувати її від цілковитого розгрому, Ллойд Джордж на конференції в Спа нагадав, що. Варшава не володіє ще на законних підставах західноукраїнською землею. Досить сумнівне право на це вона дістала лише в березні 1923 р. за рішенням Конференції послів Антанти.

Відторгнення західноукраїнських земель, залишення за кордонами України кілька мільйонного населення та значних етнічних територій стало однією з історичних кривд, заподіяних українському народові в буремне XX ст. Він не міг змиритися і не змирився з цим Здійснення багатовікового прагнення до возз'єднання стало важливою справою нації, неодмінною передумовою її справжнього відродження.