Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Чи існували перспективи виживання ЗУНР?

Питання стосунків з УСРР глибоко хвилювало всі верстви західноукраїнського населення. В одній із резолюцій робітничо-селянського з'їздів в Станіславі (квітень 1919), де значним впливом користувалися авторитети західноукраїнської соціал-демократи В. Темницький (майбутній міністр закордонних справ УНР)і О. Безпалко (міністр праці), зазначалося. «З'їзд бажає увійти в тісні зносини з українським радянським правительством і висилає задля цього своїх трьох представників до Києва.» Хоч ця резолюція залишилася на папері, вона віддзеркалювала прагнення галицьких трудящих до возз‘єднання зі своїми братами за Збручем. В іншому рішенні з'їзд висловив незгоду з діями радянської Роси, які більшість делегатів вважала втручанням у справи України.

Подібну позицію займали соціал-демократи Наддніпрянщини, що гуртувалися навколо першого голови Директорії. До нього звернувся угорський уряд, як писав сам Винниченко, з пропозицією створити «один суцільний совітський фронт Угорщина, Галичина, Україна й Росія» Загалом погодившись на це, він виставив як головні умови переговорів «визнання самостійності й незалежності Української Радянської Республіки, український національний совітський уряд, оборонно-наступальний союз радянських республік, тісний економічний союз, наступ на Галичину».

Ці умови Будапешт передав до Москви Відповідь була мало обіцяючою. Далися взнаки серйозні розбіжності у поглядах керівництва радянської Роси на політику в Україні, а також тиск з боку Г. Пятакова та його прибічників в українському радянському уряді

Безуспішними виявились і спроби Угорщини заручитися сприянням ЗУНР у налагодженні прямого залізничного сполучення Будапешт — Москва.

Державний секретаріат залюбки співробітничав з Угорщиною в галузі взаємовигідного товарообміну, але на більше не наважувався. Він двічі відхилив пропозицію радянського уряду України — пропустити його війська до Угорщини, а також спільно виступити проти польського агресора. В липні, коли війська Варшави окупували територію аж до Збруча, Київ надіслав Є. Петрушевичу (від 6 червня 1919 — диктатор ЗУНР) ще одне звернення (воно фактично повторювало попередні) із закликом розірвати з Петлюрою і укласти союз проти Польщі та Румунії. Йшлося також про створення спільної армії з єдиним командуванням Київський радянський уряд зобов'язувався не втручатись у внутрішні справи Галичини.

І цю пропозицію було відхилено. Вочевидь, свою роль відіграли не тільки союзні відносини з Петлюрою, соціальний консерватизм галицьких верхів та їхня постійна орієнтація на іноземних заступників української справи, а й гіркий досвід перебування російських військ у Галичині під час світової війни. Одні засуджуватимуть ці мотиви та їхніх речників, інші, навпаки, виправдовуватимуть їх. Та хоч би там як, а в критичний для революційно-визвольної боротьби західноукраїнського населення (і, зрештою, для всієї України) час не було знайдено рішення, адекватного важливості історичного моменту. Вже вкотре стали на заваді відсутність єдності серед українців.

Лише згуртуванням можна було примножити сили українського визвольного руху. Фактично то був єдиний шлях для втілення споконвічних народних прагнень.

Розплата не забарилася Дивізії армії Галлера займали передові рубежі, готуючись до вирішального штурму українських позицій. А в Парижі тим часом розігрувався черговий акт антантівсько-американського «миротворення». Делегати ЗУНР М. Лозинський та Д. Вітовський після кількох нарад з комісією для укладення перемир'я, яку очолював південноафриканський генерал Л. Бота, попри вкрай невигідні для української сторони умови, 13 травня прийняли їх Польські ж представники відмовились припинити воєнні дії, пославшись на те, що в УГА перебувають «більшовицькі елементи». Наступного дня, 14 травня, війська Галлера перейшли у загальний наступ в Галичині й на Волині. Тоді ж до Покуття із загарбаної вже Буковини вторглися румунські збройні частини.

УГА при підтримці місцевого населення чинила запеклий опір першокласно озброєним військам противника, які просувалися значно повільніше, ніж це передбачалося. Партизанські загони Коломийщини об'єдналися у велике з єднання чисельністю 15—20 тис. чол. На арену суцільної партизанської боротьби перетворилася Волинь На початку червня перегруповані частини УГА перейшли у контрнаступ під Чортковом. Вони вибили поляків навіть з Олеська й Бродів. У Львові та на околицях виникла паніка Ситуація виявилася настільки загрозливою що сюди примчав Ю. Пілсудський. Але сили були нерівними.