Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Бої за Львів

Уже вдень 1 листопада досі безкровні події перетворилися на запеклі вуличні бої Польська сторона при підтримці угорських частин, розташованих на околицях, здобувала чимдалі відчутнішу перевагу. Що ж до січових стрільців з Буковини, то їхній невеликий загін дістався до Львова із значним запізненням і не зміг виправити становища в районі вокзалу, захопленого поляками. Контингенти, що надходили з навколишніх повітів, також виявилися нечисленними. До того ж прибулі, як і більшість українських вояків, котрі боролися за Львів, були селянами й почувалися ні в сих ні в тих серед кам'яниць великого міста. Хоч молоді українські офіцери, віддані національній справі, виявляли ентузіазм і йшли на самопожертву, їм не вдалося уникнути серйозних прорахунків в організації опору незрівнянно досвідченішому противникові.

Та й командуванню забракло витривалості. Через день подав у відставку Д. Вітовський, недовго протримався і його наступник Г. Коссак.

Повсталий Львів втратив політичне керівництво Більшість членів Виконавчої делегації УНРади перебувала поза Галичиною, а тим, хто залишився в місті, бракувало досвіду. Вони опинилися в ізоляції.

Чи не найболючішого удару справі втримання Львова й усій національній революції в Західній Україні завдала відсутність щирої солідарності й тісного співробітництва в українському державницькому таборі Гіркими розчаруваннями обернулися вже перші спроби послати на допомогу Львову основну масу січових стрільців, зосереджених у Білій Церкві. Цього не забажали ані гетьман, ані Національний союз — якраз тоді боротьба за владу між ними досягла апогею. Нічого не змінилося і після перемоги Директорії. Ю. Пілсудський не приховував принципово різного ставлення до представників Директори та до властей Східної Галичини. Американський військовий розвідник передав таке з почутого від «начальника держави». «Легше вести переговори з Петлюрою у Києві, ніж домогтися чогось у районі Львова, бо становище в Києві стабілізувалося — там існує порядок».

Використовуючи соціальні й регіональні розбіжності між УНР і ЗУНР, Польща намагалася розділити їх, послабити й ізолювати на міжнародній арені. Цей курс вписувався у зовнішньополітичні концепції великих держав — переможниць, котрі, чимдалі менше зважаючи на державницькі й національно-визвольні прагнення українського народу, підтримували, з одного боку, плани польської експансії на Сході, а з другого — «єдиної і неділимої» білої Росії. Якщо вони (лише зрідка) і вступали в діалог з українськими представниками, то хіба що під кутом зору зміцнення антибільшовицького фронту та боротьби з «червоною Москвою». Члени іноземних місій, «згладжуючи» конфлікт у Східній Галичині, нехтували прагнення українського народу жити самостійно.

Тактика агресора протягом усієї війни 1918— 1919 рр. залишалася доволі простою Заперечуючи саме існування української влади в Східній Галичині й ухиляючись навіть від обговорення її майбутнього устрою, Польща за особливо скрутних для неї обставин домагалася припинення вогню. При тому вона розраховувала на свій незрівнянно більший воєнний потенціал і допомогу країн Заходу.

З посиленням збройної боротьби заворушилися лідери колишніх «москвофілів». До французького емісара Вілема звернувся від галицько-руської «Народної ради». В Курилович. Недавній депутат рейхстагу й кілька його однодумців заявили, що цей орган, «незважаючи на протидію представників національного сепаратизму — українців, також є виразником інтересів російського народу, який населяє Галичину, Буковину й Угорщину». Адепти російської монархи, маючи, очевидно, на увазі останні кроки гетьмана П. Скоропадського, запевняли. «Нині у визволеній від пруссько-австрійської окупації південній Росії стався вирішальний поворот під гаслом «Єдина і неділима Росія». Ці твердження, далекі від сподівань українців, розминалися з дійсністю й були на руку польським претендентам на Львів та їхнім покровителям.

Позиція представника Антанти, на справедливість і безсторонність якого покладалося стільки надій, відіграла не останню роль у прийнятті трагічного рішення — залишити Львів, хоч новий український командуючий Стефанів заявив про можливість наявними силами утримувати місто ще протягом двох тижнів Внаслідок цього не вдалося провести організованої евакуації. Були й інші, куди серйозніші негативні наслідки раптового залишення Львова — головного міста Східної Галичини надзвичайно ускладнився подальший перебіг революційно-визвольної війни, а польські експансіоністи тепер уже мали відчутні стратегічні й морально-політичні переваги.

Прикметним для подій у Східній Галичині було і встановлення української влади у Львові без жодного пострілу. Протягом свого існування вона виявляла толерантність до жителів міста, зокрема його неукраїнського населення. І навпаки, зміна влади (як визнавали авторитетні польські діячі і проти чого протестував, зокрема, відомий письменник А. Струг) одразу ж призвела до єврейських погромів і розгулу бандитизму, що обурило громадськість.