Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Початок польсько-української війни

Західноукраїнська державність одразу ж стала об'єктом агресії із Заходу. Вона розгорталася в двох напрямках. Бригада генерала Б. Роя мала просуватися на Львів через Перемишль. 3 Любліна через Раву-Руську на той же Львів виряджалась інша бригада Нею командував один з найближчих соратників Ю. Пілсудського полковник Е. Ридз-Смигли. Початок II Речі Посполитої характеризувався швидкою зміною урядів Соціальні верхи й політичні кола, що приходили до влади, намагалися підняти населення на захист «польськості» східних земель. Після повернення втраченої понад 120 років тому незалежності, у п'янкій атмосфері омріяного багатьма поколіннями відновлення польської державності, такі заклики зустрічали широкий відгук. Разом з тим територіальні претензії кожного нового уряду ставали чимдалі категоричнішими.

Було апробовано основні пропагандистські версії подій у західній Україні та шляхи розв'язання конфлікту, які фігурували на міжнародній арені протягом усієї польсько-української війни 4 листопада. Польська ліквідаційна комісія звернулася до урядів Антанти і США Пани з Кракова волали «Українські банди за допомогою прусських та австрійських військ зайняли частину Східної Галичини і столичне місто Львів, сіючи смерть і руїну», й просили «коаліційні уряди надіслати до Галичини через Одесу та Румунію польсько-американські й польсько-французькі сили».

Одночасно до Белграда, де на разі зупинилася штабквартира антантівських військ у Східній Європі, відрядили спеціальну місію. Вона просила надіслати до Львова представників Антанти для «врегулювання польсько-українського конфлікту й наведення порядку». Для цього війська союзників мали зайняти Львів, Станіслав і Борислав, а у всій Східній Галичині — створена польсько-українська адміністрація під орудою антантівського комісара. Місію запевнили союзне військо вже марширує на Київ, маючи на увазі ще до Нового року «здобути Росію і заступити більшовикам шлях на Польщу». Було запевнено - Франція «плекає надію на відновлення Польщі в її історичних кордонах».

Теоретично попередні англійські й американські розробки мирного врегулювання ніби не позбавляли й українців Східної Галичини можливості здійснити свої національні прагнення. Так, «Офіційний американський коментар до «14 пунктів», з певною мірою об'єктивності підготовлений восени 1918 р. й тоді ж у цілому прийнятий Верховною радою Антанти, підтверджуючи право Польщі на незалежність, констатував. «Те, що визнано правильним для поляків, безперечно, доведеться визнати правильним і для фіннів, литовців, латишів, а можливо, й для українців». Заторкувалось також питання суперечностей «між поляками й українцями на південному сході (й у Східній Галичині)». Ці взаємини, як і стосунки між поляками, білорусами й литовцями, зазначалося в документі, «грубо кажучи, є ставленням поміщика до селянина. Отже, якщо внаслідок евакуації (військ Центральних держав — Авт. ) виникне класова війна, цілком можливо, вона набуде й форми конфлікту між народностями. Ясна річ, в інтересах доброї згоди важливіше з'ясувати думку основної національності на кожній території, аніж правлячого й імущого класу».

Дещо пізніший британський «Меморандум Говарда», що підсумовував розробки фахівців «Форін офісу», був спеціально присвячений територіальним проблемам Польщі її південно-східний кордон мав проходити вздовж р. Сян. Цей «Меморандум» з'явився 9 грудня 1918 р., коли вже точилися бої за Львів, тому його автори не могли обминути питання про майбутнє головного міста Східної Галичини Вважаючи Львів «важливим польським анклавом», вони констатували, що він лежить «порівняно далеко від визначеного вище кордону Польщі». Звідси рекомендація — залишити місто в «непольських руках, але якщо буде гарантовано збереження польських наукових і релігійних установ».

Прагнучи будь-що подолати небажані дня себе ліберально-демократичні тенденції повоєнного врегулювання, польські владні кола не гребували нічим, щоб очорнити в очах Заходу український визвольний рух та його державницькі цілі. Вони не потребували особливої винахідливості, розгортаючи антиукраїнську кампанію, добре знаючи якими аргументами слід маскувати зазіхання на українські землі. Досить було назвати борців проти польської агресії більшовиками. В умовах розколу світу на супротивні суспільно-економічні системи і така невибаглива тактика здебільшого спрацьовувала

Гарячковість і збентеженість, що охопили Варшаву, зрозумілі. Навіть нетривале функціонування української влади у Львові підважувало польську експансію на сході.