Історія України навчальний посібник

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

У переддень повстання

Із завершенням 1-і світової війни на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Визвольна боротьба, що охопила території, являла глибокий взаємопов'язаний процес органічну частину перетворень, які докорінно змінили обличчя Центральної та Східної Європи, всього континенту, врешті, цілого світу.

Українці як і інші народи Австро-Угорщини, домагалися ліквідації ненависної влади Габсбургів на своїх землях. Зробивши чималий внесок у розвал віденської імперії, революційні виступи у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті, а також на Волині одразу ж переросли в оборонну війну, спрямовану проти військ новопосталих держав (у першу чергу Польщі) і тих, котрі існували й раніше (передусім Румуни). Особливої гостроти й міжнародного розголосу набула збройна боротьба у Прикарпатті. Це зумовлювалося стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та ії центру — Львова в історичному житті України та їх місцем у територіальних домаганнях Польщі, якій переможна Антанта відводила першорядну роль у перебудові Центральної Східної Європи.

Західноукраїнські землі вступили у новий етап свого розвитку, обтяжені перебуванням у багатовіковому колоніальному ярмі. Невигойне вірнопідданство місцевої еліти щодо габсбурзької монархії гальмувало розвиток подій у Східній Галичині аж до остаточного падіння Австро-Угорщини Українські депутати віденського парламенту прихильніше, ніж представництва інших поневолених народів, зустріли маніфест імператора Карла від 18 жовтня 1918 р, який обіцяв перетворити Австрію на федеративну державу. Як твердять деякі активні учасники тодішнього українського руху, за порадою монарха 18-19 жовтня було скликано «з'їзд мужів довір'я».

Імперії лишалося існувати лічені дні, а депутати парламенту, єпископи, члени сеймів і лідери політичних партій Галичини та Буковини, які зібралися у Львові, далі дотримувалися курсу на залишення західноукраїнських земель під владою Відня. Він обґрунтовувався невизначеністю позиції Антанти, з одного боку, та становища на Великій Україні, — з другого Головний документ зібрання, що проголосило себе Українською Національною Радою — вищим органом західноукраїнських земель, проголосив українські землі імперії становлять «одноцільну українську територію», що «уконституйовується Українська держава», представники якої мають брати участь у майбутній мирній конференції. Останній пункт декларації забороняв «теперішньому австро-угорському міністру заграничних справ Буріану» вести переговори «іменем сеі української території». Переводячи це рішення на зрозумілу народові мову, К Левицький на мітингу 20 жовтня заявив, що воно означає «утворення Української держави в межах Австро-Угорщини». Він та його однодумці вбачали у створенні «коронного краю» чи королівства у складі Австрії альтернативу польській владі над Східною Галичиною

Центральний уряд відмовився від обіцяного поділу Галичини на польську й українську частини. 31 жовтня він підтримав створену в Кракові польську Ліквідаційну комісію, яка претендувала на владу над всім регіоном. Іншим було ставлення до українських прагнень Фактично заперечувалася можливість встановлення української адміністрації навіть в окремих внутрішніх повітах Східної Галичини.

Неприхильну позицію центру підживлювало негативне ставлення до возз'єднання українських земель. Ще 15 вересня 1918 р. намісник у Галичині генерал К. Гуйн звернув увагу старост і директорів поліції у Львові й Кракові на те що в Тернопільському, Збаразькому та інших повітах «деякі члени легіону (січових стрільців — Авт. ) провадять серед сільського населення пропаганду у велико-українському дусі».

Лідери УНРади не наважилися виступити з позицій загальноукраїнського руху, бо знали про наміри Антанти й США зберегти Австро-Угорську імперію, але позбавивши її польських та деяких інших земель.

Та як у селах, так і в містах все діяльнішу підтримку здобували ті, хто закликав до возз'єднання з Великою Україною Орієнтації на Відень суперечив досвід світової війни 1914—1918 рр., яка з перших днів і до самого свого кінця кривавила Галичину, Буковину та Волинь їхніми територіями зі сходу на захід, а потім із заходу на схід прокотилися армії обох воюючих угруповань з єдиною метою — загарбати нові українські землі. Жорстоких випробувань зазнали й українці Закарпаття. Швидко позбуваючись ілюзій щодо доброго царя чи цісаря, маси чимдалі свідоміше прагнули згуртування української нації та возз'єднання її земель. Найактивніше боролися за цю історичну справу солдати й військовополонені, які винесли на своїх плечах основний тягар війни. Молоді політичні й соціальні сили, перебравши ініціативу в революційно-визвольному русі, енергійно домагалися усунення австрійської військової адміністрації, перш ніж вона передасть владу в Східній Галичині полякам.

Подібні тенденції виявилися й при формуванні Української національної рад Соціал-демократи відмовилися увійти до її складу. Настрої УСДП здобули підтримку політично активного студентства й молоді, а також солдатів, котрі повернулися з російського полону Рішуче обстоювали державницькі прагнення українські січові стрільці.

Ці верстви західноукраїнського суспільства віддзеркалювали його соціальну психологію, радикалізовану у вирі світової війни. Остання вкрай загострила як національні, так і соціальні суперечності. Опозиція галицької молоді й соціал-демократів угодовським діям старих політичних авторитетів зумовлювалася не лише їхнім національно-державним патріотизмом, а й прагненням соціальної справедливості. Відбиваючи глибинні настрої суспільних низів, ці тенденції перетворювались на важливий чинник громадсько-політичного життя, який наближав визрівання революційної ситуації. Потрібна була лише іскра, щоб уся Західна Україна спалахнула полум'ям усенародного національно-визвольного повстання. І воно вибухнуло 1 листопада 1918 р. у Львові. Ця визначна подія заслуговує особливої уваги.