Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Українська революція

Воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918 — на початку 1919 р.

Спроба більшовиків поширити радянську владу на територію України на початку 1918 р. виявилася невдалою Центральна Рада витіснила їхні нечисленні збройні формування за межі України Зрештою, річ навіть не в тім.

Більшовизм не мав надійного підґрунтя для свого розвитку в горизонтах українського суспільства Зазнавши поразки в Україні, більшовики зобов'язалися перед країнами. Четверного союзу визнати її як суверенну державу, однак не хотіли змиритися з тим, що вона буде незалежною. Хоч їхня партійна доктрина формально й проголошувала право гноблених націй на самовизначення, цьому суперечив російський менталітет, одним з головних постулатів якого було збереження єдиної і неділимої Росії. Яскраво засвідчив це 1-й з'їзд КП(б)У.

Розмови про створення окремої компартії українські націонал-комуністи вели з кінця 1917 р, але реальних результатів вони не мали. І лише в липні 1918 р. вдалося зібрати установчий з'їзд КП(б)У. Його 212 делегатів з вирішальними й дорадчими голосами представляли 4364 члени парти. З'їзд відбувався у Москві, звичайно ж, під повним контролем ЦК РКП(б), тому КП(б)У створювалась не як самостійна партія, а як обласна організація РКП(б). Промовиста деталь ця остання як правляча партія Росії, визнавши суверенітет України, напівлегально стала формувати у своїх надрах структуру, якій відводилася роль української політичної партії, її мета була цілком однозначною «боротися за революційне об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Соціалістичної Республіки». Прикметно, що 1-й з'їзд КП(б)У, відкинувши легальні методи боротьби, заборонив своїм первинним організаціям взаємодіяти з іншими політичними партіями України і взяв курс на збройне повстання, знову ж таки під гаслом «відновлення революційного возз'єднання України з Росією».

З цією метою ЦК КП(б)У на чолі з Г. Пятаковим створив Центральний військово-революційний комітет, який 5 серпня 1918 р. видав «наказ № 1» про початок загального збройного повстання в Україні. Однак з цього нічого не вийшло Розгорнувшись лише в окремих місцевостях Чернігівщини, воно без особливих труднощів було придушене німецькими військами.

Поразка примусила більшовиків змінити тактику. За браком сил на території України вони з кінця літа 1918 р. почали формувати загони в «нейтральній зоні» — вузькій 10-кілометровш смузі вздовж північного кордону України з Росією, створеній за домовленістю між німецьким і радянським командуванням. Тут не мали права оперувати війська жодної із сторін. А проте російському радянському Урядові тактично вигідно було саме в

«Нейтральній зоні» накопичувати війська для майбутнього наступу на Україну, бо формально за них він не ніс відповідальності. Хоч ці частини називалися 1-а і 2-а Українські повстанські дивізії, їх організація, постачання і озброєння контролювалися російською стороною. Щоправда, загальна чисельність дивізій не сягала за 6 тис. чол. Для наступу на Україну цього було не досить. Та й завдання таке на разі не ставилось. Щоб уникнути прямої конфронтації з німцями, Ленін виконував умови Брестської мирної угоди Помалу більшовики до решти втратили ініціативу на території України 17 жовтня в Москві відкрився 1-й з'їзд КП(б)У. «Партія, — зазначалося в його резолюції, — рішуче й категорично заперечує таку партизанську війну, особливо в прикордонній смузі, бо вона може втягнути робітників України і Росії в передчасний загальний виступ або сприяти німецькому командуванню в озлобленні й згуртуванні окупаційних військ проти Радянської Роси».

Отже, якраз тоді, коли Україна готувалася до всенародного повстання, «захисники інтересів робітників і селян», припустившись чергового стратегічного прорахунку, виступили проти нього КП(б)У обмежила свої завдання вирішенням організаційних питань

Більшовики зрозуміли свою помилку досить швидко. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувся наприкінці жовтня 1918 р. у Москві, підтримав раніше створений Центральний військово-революційний комітет на території України як орган повстання. Однак про широкий виступ без підтримки Москви не могло бути й мови. Тож Рада народних комісарів РСФРР 11 листопада зобов'язала Реввійськраду республіки протягом 10 днів підготувати війська для походу в Україну. 3 метою інтервенції 17 листопада спільним рішенням ЦК РКП(б) і РНК РСФРР було створено керівний орган під назвою Реввійськрада групи військ Курського напрямку. До неї увійшли В. Антонов-Овсієнко, Й. Сталін і В. Затонський. Сама ж група військ складалася з двох українських і кількох російських дивізій Наприкінці грудня вона налічувала близько 22 тис. бійців.

28 листопада за вказівкою ЦК РКП(б) в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Він розташувався в м. Суджа.

В Ленін у конфіденційному листі до командуючого Червоною армією Й. Вацетіса так пояснював формування цього уряду « обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів».

Як бачимо, у вузькому колі наближених осіб Ленін визнавав факт окупації України російськими військами. І в той же час нарком закордонних справ РСФРР В Чичерін на запитання голови уряду УНР В Чехівського, на якій підставі Росія веде наступ на Україну, офіційно відповідав, що російських військ в Україні нема, а Директорія має справу з військами українського радянського уряду, який діє цілком незалежно від Росії.

Взагалі цей уряд нічим не виявив себе. Ось тільки видав наприкінці листопада маніфест про повалення влади гетьмана. Прибічники голови уряду Ю. Пятакова й члена уряду Ф. Артема довго не могли порозумітися між собою. Врешті урядову кризу подолали в Москві, призначивши новим головою радянського уряду України X. Раковського. Прибувши до Харкова, він підготував документ, який чітко віддзеркалював характер, завдання і вплив на війська Українського фронту українського радянського уряду Зацитуємо згаданий документ мовою оригіналу «1 Временное рабоче-крестьянское правительство Украины создано по постановлению ЦК РКП, является его органом и проводит все распоряжения и приказы ЦК РКП безусловно. 2 Временное рабоче-крестьянское правительство Украины, не будучи, по существу, самостоятельным, не создавало и не собирается создавать своего независимого командования, назвав Реввоенсовет группы Курского направления «Реввоенсоветом Украинской советской армии» исключительно для того, чтобы можно было говорить о советской армии Украины, а не о наступлении российских войск, т. е. продолжать ту политику, которая начата была образованием Временного рабоче-крестьянского правительства Украины.

Это переименование отнюдь не означало и не означает никакого изменения по существу, тем более, что личный состав оного Реввоенсовета определен не нами, а центральным учреждением РСФСР и негласно он является тем же самым Реввоенсоветом группы войск Курского направления, получившим только иную вывеску для Украины».

«Урядова криза» аж ніяк не перешкодила наступові радянських військ на Україну. Вони просувалися в двох напрямках: на південь через Харків— Донбас і на Київ. Головком И. Вацетіс поставив перед командуванням фронту завдання: вийти на лінію Дніпра й закріпитися в найважливіших містах Подніпров'я — Києві, Черкасах, Кременчуці, Катеринославі, Олександрівську. До середини лютого 1919 р. це завдання було виконано.

Як уже зазначалося, армія УНР не могла протидіяти більшовицькій навалі. Чимало повстанських загонів, з яких вона складалася, перебували під впливом лівих українських партій, що виступали за радянську форму влади. Деякі з них, зокрема загони Махна, Григорьєва, Живолупа, Богунського влилися до лав Червоної армії.

Частини Українського фронту билися не лише з армією УНР, а й із денікінцями та військами Антанти. Це також сприяло переходові на бік Червоної армії українських повстанських сил.

Розвиваючи успіх, Червона армія до травня 1919 р. взяла під свій контроль чи не всю територію України в межах колишньої Російської імперії: «Частини Українського фронту зупинили просування білогвардійців у Донбасі. Особливо відзначилися загони Махна, які заволоділи Бердянськом і Маріуполем. А війська Григор'єва захопили Миколаїв, Херсон, Одесу. За ефективні бойові дії цей отаман був удостоєний ордена Червоного Прапора».

У травні становище на фронтах раптово змінилося не на користь Червоної армії. До цього призвели негаразди в її глибокому тилу.