Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Українська революція

Кам'янецький період

З поверненням на свою територію уряд УНР активізувався, прагнучи будь-що втілити в життя декларовану в квітні орієнтацію на власні сили. У цьому зв'язку він надавав особливого значення повстанському рухові, який широко розгорнувся в тилу більшовиків 9 червня в Чорному Острові завершилися переговори між урядом і представниками. Всеукрревкому, який очолював повстанський рух на Правобережній Україні. Від імені Всеукрревкому переговори вели українські есери й соціал-демократи-незалежники Д. Одрина, Т. Черкаський, І. Часник, А. Пісоцький. Сторони дійшли згоди в тому, що залишається чинною рівненська декларація уряду, але на місцях формуються трудові ради не лише з контрольними, а й адміністративними та господарськими функціями влади Д. Одрина і Т. Черкаський увійшли до уряду Б. Мартоса.

20 червня військова делегація УНР на чолі з генералом Дельвігом підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польської армії про припинення воєнних дій, встановлення між польською та українською арміями демаркаційної лінії. Це був помітний успіх уряду УНР, бо відпадала необхідність боротися на два фронти і створювалася можливість зосередити всі збройні сили на більшовицькому фронті, де на початку червня розпочався успішний наступ.

Разом з тим потребувала розв'язання ціла низка важливих проблем. Урядові Б. Мартоса так і не вдалося подолати бар'єр, що роз'єднував демократичні й ліберальні українські політичні кола 29 червня 20 українських політиків, в основному представники парти соціалістів — федералістів, опублікували в пресі «Меморандум громадських діячів Поділля до Директорії УНР», в якому викривали помилки державної влади, вимагали реформувати Директорію, в «тимчасове одноособове президентство з певною тимчасовою конституцією», сформувати кабінет міністрів за професійною, а не партійною ознакою, скасувати постанову про трудові ради й вирішити земельне питання шляхом викупу землі селянами. Однак вони заявили, що не вестимуть політичної боротьби проти уряду.

Напруженими залишалися стосунки з галицьким урядом 9 червня. Виділ Української національної ради проголосив Є. Петрушевича диктатором, що не могло не викликати негативної реакції з боку демократично зорієнтованої Директорії. «Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з боку відповідальних представників галицького громадянства, що провадило свою національно-визвольну боротьбу під гаслами народоправства, — писав І. Мазепа — Тому ми вважали, що акт 9 червня — незаконний. Іншими словами, Директорія і уряд побачили в акті проголошення диктатури державний переворот, тому не признавали диктатури Петрушевича правною установою». Щоб продемонструвати своє негативне ставлення до проголошення диктатури Є. Петрушевича, Директорія 4 липня видала постанову про створення в складі уряду УНР спеціального міністерства у справах ЗОУНР, а Є. Петрушевича вивела із складу Директорії.

Зі свого боку, Є. Петрушевич не визнав підписаного делегацією генерала Дельвіга договору про перемир'я з поляками, бо на початку червня Українська галицька армія успішно розпочала Чортківську операцію. Одне слово, у червні стосунки між Директорією і проводом ЗОУНР стали цілком холодними. А далі сталося те, що й мало статися, коли між товаришами зникає згода.

У середині червня командування Червоної армії, зміцнивши свої підрозділи в районі Проскурова, зупинило армію УНР і перейшло в контрнаступ.

На початку липня червоні підрозділи були за кілька десятків кілометрів від Кам'янця-Подільського. Шляхів до відступу не залишалося через неврегульованість відносин і з Польщею, і з Румунією. Отже, втрата Кам'янця-Подільського загрожувала УНР ліквідацією

Не краще йшли справи і на правому березі. Збруча Успішно розпочата Чортківська операція зупинилася 25 червня Рада десяти. Паризької мирної конференції дозволила полякам продовжити воєнні операції до лінії. Збруча 28 червня польська армія розпочала наступ, і УГА змушена була відступити. Ситуація підштовхувала і наддніпрянців, і галичан до об'єднання сил, але Є. Петрушевич та командування УГА зволікали, обмірковуючи можливість переходу на румунську територію. Лише відмова Румунії прийняти УГА змусила їх вступити у переговори з урядом УНР. Є. Петрушевич виставив три умови співпраці демократична політика без ухилів у бік радянства, заміна уряду Б. Мартоса, скасування міністерства у справах ЗОУНР Зважаючи на критичний стан справ, Директорія погодилася з ним.

15 липня УГА перейшла Збруч, і дві армії об'єдналися для боротьби на більшовицькому фронті УНР врятувалася від можливої воєнної катастрофи, але в політичному плані об'єднання не принесло бажаної єдності.

Є. Петрушевич з державними службами ЗОУНР перебрався до Кам'янця-Подільського, який дав притулок двом українським державним центрам. Приїзд диктатора ЗОУНР активізував поступові українські політичні сили, які оголосили про утворення Українського національно-державного союзу. На початку серпня союз подав голові Директорії С. Петлюрі програмну «записку», в якій різко критикував соціалістичний курс уряду Б. Мартоса В. Кам'янці-Подільському виникло своєрідне двовладдя. «По суті, це була боротьба різного розуміння тодішніх революційних подій в Україні, а тому й різного підходу до намічення чергових завдань українського проводу, — відзначав один з учасників цих подій — Українські соціалісти виходили з оцінки революції як великої ваги соціально-історичного процесу, тож, враховуючи революційні настрої народних мас, намагалися відповідною політикою використати їх в інтересах української визвольної боротьби. Праві українські групи, навпаки, дивилися на революційні події здебільшого як на «наслідок діяльності» лівих партій, тому визначали свої чергові завдання так, начебто в Україні в той час ніякого революційного руху не було».

За обставин, що склалися, єдиний український провід міг утворитися або шляхом державного перевороту (але жодна із сторін на це не наважувалась), або завдяки поступкам і компромісам. За своїм характером С. Петлюра почав схилятися до необхідності зміни політичного курсу й поповнення уряду поступовими елементами 12 серпня було оголошено нову урядову декларацію, де йшлося про те, що уряд УНР повинен опертися на весь народ, залучити до державної праці всі верстви суспільства, а також про створення в недалекому майбутньому реформованих органів місцевого управління на основі всенародного, таємного, рівного і пропорційного виборчого права, про проведення виборів до парламенту, який матиме права Установчих зборів. Отже, оголошувався поворот в орієнтації уряду УНР від радянства до парламентарної демократії. Після цієї декларації Б. Мартос, стосунки якого з Директорією зіпсувалися, пішов у відставку 27 серпня сформувався новий склад кабінету міністрів Його очолив І. Мазепа. До уряду увійшов соціаліст — федераліст І. Огієнко. Крім того, цій партії було запропоновано портфелі міністрів закордонних справ і освіти. Однак есери не спромоглися знайти для заміщення цих посад відповідних кандидатів. Реорганізація уряду мало що змінила в стосунках Директорії з опозицією.

Згадані вище розбіжності позначились і на об'єднанні збройних сил. Загальна кількість бійців обох армій сягала 80 тис., з них 45 тис. припадало на УГА. Для оперативного керівництва об'єднаними силами серпня було створено. Штаб головного отамана. Його очолив генерал М. Юнаків.

Після об'єднання армій розгорнувся успішний наступ на більшовиків. У липні Червона армія, яка одночасно вела бої з генералом Денжіним, залишила Проскурів, Нову Ушицю, Вапнярку. На початку серпня українські частини захопили Жмеринку і Вінницю.

Із створенням Штабу головного отамана вирішено було розпочати спільний похід українських армій проти більшовиків. При визначенні напряму стратегічного удару думки розділилися Командування армії УНР вважало своєю головною метою похід на Київ, а командування УГА пропонувало зайняти Одесу, щоб встановити контакти з Антантою і лише тоді розгорнути наступ на Київ. Обидві сторони дійшли компромісу одночасно наступати і на Київ, і на Одесу. Причому на Одесу повели наступ підрозділи армії УНР, а на Київ — змішані частини під загальним керівництвом представника УГА генерала А. Кравса 30 серпня його група захопила Київ Кількома годинами пізніше з лівого берега до міста увійшли білогвардійські денікшські частини. На вимогу їхнього командуючого генерала Бредова Кравс вивів українські війська з Києва на лінію Ігнатівка — Васильків — Германівка.

Похід українських армій на Київ завершився, по суті, капітуляцією перед білогвардійцями. Сам факт здачі Києва виходив далеко за межі окремої невдалої воєнної операції, бо викликав новий неспокій серед українського громадянства, деморалізуюче вплинув на війська. В основі його лежали не хибні дії генерала Кравса, а знову ж таки різні підходи у ставленні до армії Денжіна.

Той, наступаючи на більшовиків, показав себе запеклим українофобом, стратегічне гасло якого полягало у відновленні єдиної, неділимої Росії Згодом в «Очерках русской смуты» він відверто писав « іти разом з Петлюрою, котрий намагався відокремити Україну й Новоросію від Росії, означало б порвати з ідеєю єдиної, неділимої Роси, що глибоко вкорінилася у свідомість вождів та армії, і тим викликати в її лавах небезпечне замішання

Добровільчим військам я дав вказівки самостійної України не визнаю Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по домівках, або приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх слід вважати такими ж ворогами, як і більшовиків Разом з тим я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, аби звільнити їх з-під впливу Петлюри А. якщо цього не вдасться досягнути, то вважати їх ворожою стороною».

Відповідно і з українського боку сформувалося подвійне ставлення до денікінців Наддніпрянці бачили в них запеклих ворогів і навіть не виключали можливості спільної боротьби з більшовиками проти Денікіна Галичани ж, а надто провід, вбачили у Денікінці ще одну, хай навіть ілюзорну, можливість порозумітися з Антантою. Ці обидва підходи згодом було реалізовано 24 вересня Директорія спеціальною декларацією, під якою стояв підпис і диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича, оголосила війну денікінцям і закликала всіх українців, «кому дорога демократична єдина соборна Українська Республіка», до рішучого останнього бою з ворогом. Ще за декілька днів до цього, 20 серпня, у

Жмеринці між командуванням армії УНР і штабом Революційної повтанської армії України (махновців) було підписано угоду про спільну боротьбу з денікінцями.

26 вересня на Правобрержній Україні розгорнулися запеклі бої армії УНР з білогвардійцями, якими командував генерал Я. Слащов 25 жовтня українські підрозділи почали втрачати боєздатність через поширення епідемії тифу й відсутність зброї та амуніції.

Осінні воєнні дії виявили не лише недостатню підготовку армії, а й загальну слабкість українського державного апарату. За свідченням П. Феденка, брак підготовлених кадрів як у війську, так і в державному апараті став величезною перешкодою в боротьбі за незалежність України. Драматизм ситуації поглиблювався старою хворобою — розбратом. 4 листопада у Жмеринці відбулася військова нарада з участю членів Директорії, вищого командування і уряду, на якій з'ясувалося, що командування УГА прагне союзу з Денікіним. 6 листопада на ст. Зятківці за вказівкою командуючого УГА генерала М. Тарновського було підписано перемир'я між Збройними силами півдня Росії і Українською галицькою армією. Наказом диктатора ЗОУНР ця сепаратна й таємна угода скасовувалась, а генерал Тарновський став перед судом. Але угода зробила свою чорну справу — УГА, перебуваючи в тяжкому стані, втратила боєздатність.

12 листопада диктатор ЗОУНР Є. Петрушевич скликав у Кам'янці-Подільському нараду представників галицьких політичних і громадських організацій Директорії та уряду УНР, на якій заявив, що створення самостійної України нереальне і треба піти на угоду з Денікіним. 16 листопада він і уряд ЗОУНР залишили Україну, взявши курс на Відень. В Одесі ново призначений командуючий УГА генерал Микитка підписав нову угоду з денікінцями, за якою галицька армія переходила в повне розпорядження головнокомандуючого Збройними силами півдня Росії.

16 листопада Кам'янець-Подільський зайняли польські війська С. Петлюра, на якого покладалося «верховне командування справами Республіки», виїхав до Проскурова, а члени Директорії А. Макаренко, Ф. Швець вирушили за кордон. 2 грудня на нараді в Чорторії С. Петлюра з членами уряду вирішив перейти до партизанських форм боротьби. Наступного дня уряд звернувся до населення України з відповідною відозвою. Ще через кілька днів С. Петлюра, призначивши командуючим армією генерала М. Омельяновича-Павленка виїхав до Варшави. 6 грудня на нараді членів уряду з командуванням у Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити армією партизанський рейд по тилах Денікша.