Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Українська революція

Крах гетьманщини

Створення 24 жовтня коаліційного кабінету Ф. Лизогубу ні на йоту на просунуло Українську державу на шляху консолідації суспільства 27—30 жовтня у Києві відбувся 2-й з'їзд «Протофісу», засідання якого пройшли «під прапором опозиції до українсько-державницьких і демократичних тенденцій української частини нового кабінету й жагучих надій на відбудову єдиної реакційної Росії». 1 листопада провів з'їзд Союз хліборобів — власників. Його дозволила влада за умови, що на ньому не підійматимуться питання федерації України з Росією, але про настрої з'їзду красномовно свідчили оплески, якими делегати вітали «єдинонеділимчу» промову Пуришкевича. В галузі земельної політики з'їзд цілком відверто висловився проти проведення аграрної реформи «заходи примусового перерозподілу землі не тільки зайві, некорисні, а й небезпечні, бо вони порушують принцип приватної власності». Німецький дипломат Берхем повідомляв наприкінці жовтня з Києва міністерству закордонних справ Німеччини, що мета правих політичних сил «більш чи менш визначено спрямована до возз'єднання з Великоросією, причому Україні в кращому разі залишається деяка видимість автономії».

Українські національні сили виступали з протилежних позицій Наприкінці жовтня з'їзд парти хліборобів — демократів наголосив, що УПХД «стоїть за незалежну самостійну Українську державу з конституційним ладом, форми якого визначить сам народ на 1-му українському. Сеймі, що вийде з загального, рівного, таємного й безпосереднього голосування». Далі з'їзд доручав Генеральній управі парти разом з Національним союзом і урядом негайно вирішити питання про скликання Національного конгресу 30 жовтня Національний союз підтримав цю ідею, позначивши відкриття конгресу на 17 листопада. Його порядок денний становили питання міжнародного становища України, форм державного будівницва, економічна політика Міністерство внутрішніх справ заборонило проведення конгресу, й тоді питання про дозвіл розглянула Рада міністрів. Голоси в уряді розділилися майже порівну 7 міністрів (представники Національного союзу) голосували за проведення конгресу, 8 (представники «Протофісу») висловилися проти Одразу ж 5 міністрів — українців подалися до демісії.

Гетьман використав цю нагоду, щоб відправити у відставку весь уряд. На той час він уже зробив остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних проросійськи зорієнтованих сил 14 листопада П. Скоропадський у грамоті «до всіх українських громадян» оголошував про зміну урядового курсу Україні «першій належить виступити у справі утворення Всеросійської федерації її конечною метою буде відновлення Великої Росії». Для виконання цього завдання гетьман затвердив новий склад уряду на чолі з С. Гербелем. Звичайно, в ньому вже не могло бути представників Національного союзу. Склад цього кабінету В. Винниченко визначив як «цілком єдинонеділимський, антиукраїнський і виразно реакційний».

Отже, з незалежною Україною було покінчено. В історичній літературі так і залишилося не з'ясованим — наскільки самостійним був гетьман у прийнятті подібного рішення Д. Дорошенко, щирий прихильник гетьмана, пише, що воно здалося гетьманові єдиним порятунком. Історик не уточнює порятунком кого, чого, але вважає, що це було хибне рішення І. Нагаєвський, не розкриваючи джерел, зазначає, що сам П. Скоропадський уже в еміграції визнав грамоту. 14 листопада хибною Безжально точним в оцінці зміни курсу гетьманської влади, що сталася 14 листопада, виявився, на нашу думку, П. Христюк «Спершись у своїй роботі виключно на поміщиків і капіталістів України, верстви національно неукраїнські, генер. Скоропадський мусив, хоч би того й не хотів і мріяв про створення української монархії, дійти до повної ліквідації української державності».

Реакція Національного союзу, на оголошення гетьманом нового державного курсу була адекватною оголошення повстання проти влади гетьмана. Власне, ідею повстання сформулювали раніше, але, як свідчить В. Винниченко, спочатку її поділяли лише двоє, він і М. Шаповал, тоді як більшість Національного союзу в успіх повстання не вірила, а отже, була проти. Але з розвитком подій настав критичний момент, і засідання Національного союзу «підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, визначило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії».

Напевно, висловлена В. Винниченком думка не в усьому відповідала історичній правді Справді, на засіданні Національного союзу 13 листопада було сформовано Директорію у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського Директорія стала керівним політичним органом повстання. Але чи існував план повстання і чи були визначені його головні гасла? Думається, якщо й були, то в найзагальнішому вигляді. В усякому разі відозва, написана В. Винниченком 14 листопада від імені Директорії, містить лише заклики до повалення влади П. Скоропадського — «насильника й узурпатора народної волі» — і обіцянки, що «всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені А Українські. Установчі збори твердо і непохитно закріплять їх на вільній Українській землі».

Свідомо чи несвідомо Директорія обрала найзагальнішу платформу боротьби з гетьманом. По суті, ця боротьба і стала її політичним кредо на першій порі. Об'єднання всіх не вдоволених гетьманським режимом національних, демократичних сил забезпечило успіх повстанню.

15 листопада Директорія виїхала до Білої Церкви у розташування січових стрільців їхній командир Є. Коновалець був посвячений у план повстання й обіцяв його підтримати. Приклад січових стрільців наслідували й інші військові гетьманські підрозділи, командування яких перебувало під впливом національних ідей У перші дні повстання на бік Директорії перейшов отаман Болбочан, він захопив владу у Харкові. На Чернігівщині проти гетьмана виступила Сірожупанна дивізія, у Бердичеві — Чорноморський козацький кіш. Збройні сили Директорії швидко поповнювалися селянськими загонами Розгортанню повстанського руху сприяло невтручання німецьких військ у боротьбу Директори з гетьманом. Ці війська, за угодою 17 листопада, підписаною в Білій Церкві представниками німецької Великої солдатської ради і Директорії, дотримувались нейтралітету

18 листопада біля Мотовилівки у першому ж бою війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. У столиці з 14 листопада діяв створений при ЦК УСДРП Український революційний комітет, до складу якого входили В. Чехівський, А. Пісоцький, 3. Висоцький, Б. Мартос, М. Порш, В. Мазуренко та Л. Михайлів. Ревком ставив собі завданням об'єднати всі демократичні профспілки і готував міське повстання, що мало відбутися в ніч з 22 на 23 листопада. Перший наступ військ Директорії на столицю гетьманцям вдалося відбити, але вже наприкінці листопада вплив Скоропадського далі Києва не сягав. Намагаючись втримати владу, гетьман 18 листопада призначив головнокомандуючим усіма збройними силами Української держави російського генерала Келлера. Територію країни було оголошено «театром воєнних дій», розпочалася мобілізація офіцерів старої російської армії, які перебували в Україні. Навіть Д. Дорошенко мусив визнати, що з цих заходів нічого суттєвого не вийшло «Гетьманові довелося дуже скоро розчаруватись у надіях, що акт про федерацію з Росією здобуде йому активну підтримку з боку російських і русофільських кіл на Україні, особливо серед колишніх офіцерів російської армії. Навіть київська російська преса зустріла грамоту з 14 падолиста дуже холодно Російські й русофільські кола покладали тепер усі надії на Антанту, помимо гетьмана й помимо Української держави».

Генерал Келлер, якщо й зміг чимось відзначитися, то тільки переслідуванням у Києві українських демократичних кіл.

На цьому тлі, забарвленому кольорами пожеж і крові, абсолютно алогічним сприймався факт створення Української Академії наук. Підготовча робота до її відкриття розпочалася ще влітку, і лише наприкінці листопада УАН розгорнула свою роботу, ставши найвагомішим внеском Української держави у розвиток національної культури

Україна швидко занурювалась у вир громадянської війни. Соціальні конфлікти, стримувані німецькими й австрійськими багнетами, вибухнули з новою силою, щойно гетьманська влада втратила військову іноземну підтримку 14 грудня гетьман зрікся влади. Того дня до Києва вступили частини Директорії

Українська держава впала, поховавши під своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію часів революції побудувати українську державність на підвалинах консервативної ідеї. У цієї ідеї не лише не було національного українського підґрунтя, а й виявились надзвичайно кволими соціальні засади її реалізацію цілком і повністю зумовив певний збіг обставин, чинник іноземної військової присутності в Україні. Безперспективність консервативної ідеї підтвердив подальший розвиток революції Попри його калейдоскопічність, ця ідея не спромоглася самовідтворитись принаймні ще один раз і навіть нагадати про себе якимось суспільно-політичним рецидивом.

Подібний висновок не є абсолютним запереченням консервативної ідеї. Сім з половиною місяців існування Української держави з більш-менш сильною владою показали, як далеко могла б піти Україна вперед, якби їй вдалося вирватися з революційного потоку як самостійній державі. За рівнем життя вона виглядала 1918 р. куди привабливішою за свою північну сусідку, звідки не припинявся потік емігрантів. Важливих результатів було досягнуто в культурно-освітній галузі.

Однак не ці тенденції визначали життєздатність режиму. Повторимо ні національний, ні соціальний аспекти консервативної ідеї не знайшли необхідної підтримки з боку суспільства. Більше того, вони його помітно революціонізували Жорстока громадянська війна стала суворою реальністю України.