Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Українська революція

Українська держава у зовнішньополітичному контексті

Якщо в соціально-економічній галузі Українська держава виступила антиподом УНР, то у зовнішній політиці вона продовжила курс, започаткований урядом В. Голубовича. Незаперечне дотримання Брестської мирної угоди було однією з головних вимог, які поставив перед П. Скоропадським начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер, даючи згоду на державний переворот. Надалі ця угода та її учасники Німеччина, Австро-Угорщина та РСФРР — стали головними об'єктами докладання зовнішньополітичних зусиль уряду Української держави. Незважаючи на причетність зазначених країн до одного договірного процесу, відносини України з ними суттєво відрізнялися.

Як відомо, Л. Троцький на завершальному етапі підготовки мирної угоди відмовив делегації УНР у праві на ведення переговорів. Однак 3 березня, підписавши у Бресті мирну угоду з Центральними державами, РСФРР визнала суверенність України і зобов'язалася «негайно підписати мир з Українською Народного Республікою і визнати мирну угоду між цією державою і державами Четверного союзу». Перші спроби розпочати переговори було зроблено ще за Центральної Ради, але відкрилися вони лише 23 травня. До Києва прибула російська делегація на чолі з X. Раковським, українську сторону очолював С. Шелухін. На першому етапі центральною темою переговорів стали умови підписання перемир'я 12 червня договірні сторони уклали прелімінарну мирну угоду, за якою між двома державами до завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, Україні повертався перегнаний до Росії при відступі українських частин рухомий залізничний склад, налагоджувався поштово-телеграфний зв'язок, визначались умови товарообміну й правила повернення українських громадян з Росії та російських — з України Держави обмінювались консульськими службами.

Надалі центральне місце в переговорах посіла проблема державних кордонів. Тимчасово за угодою 4 травня з участю представників німецького командування роль кордону між Україною і Росією відігравала демаркаційна смуга («нейтральна зона» завширшки 10 км.). Але ця лінія не могла стати постійним кордоном Українська делегація пропонувала взяти за основу етнічний принцип визначення кордонів X. Раковський відкидав етнографічний принцип і пропонував проводити плебісцит у кожному окремому населеному пункті.

Після довгих дискусій делегації погодились що питання, які не будуть вирішені шляхом переговорів, розглядатимуться міжнародним судом. Що ж до кордонів, то за основу їх визначення домовилися взяти етнографічний принцип, а в окремих випадках проводити вільний опит людності під наглядом спільних комісій при умові звільнення цих місцевостей від військових сил як однієї, так і другої сторони.

Далі цієї домовленості у визначенні кордонів піти не вдалося. Ще однією непереборною перешкодою стали взаємини України з Доном і Кубанню Українська дипломатія виходила з факту розпаду старої Російської імперії і визнавала за окремими частинами Росії, які самовизначилися, право на суверенітет. На початку червня у Києві відбулася зустріч П. Скоропадського з повноважною делегацією Кубані, а 7 серпня в Києві було підписано попередню угоду між Українською державою і Всевеликим Військом Донським, якою встановлювалися кордони між цими державами.

Радянська делегація не хотіла погодитись з таким станом речей 9 вересня вона оголосила декларацію про те, що всі території колишньої Російської імперії становлять невід ємну частину РСФРР.

Довгі дискусії не привели до порозуміння. Так само не вдалося вирішити питання поділу активів і боргів колишньої Російської імперії.

Радянська сторона, свідомо гальмуючи переговори, використовувала перебування своєї делегації на території України для реанімації більшовизму та розгортання підривної діяльності. Більшовики не могли змиритись із втратою України Ленін ще в травні визначив гетьманський переворот як реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму, що давало ідейні підстави для боротьби з українським урядом. У Росії знайшли притулок вигнані з України більшовики. В липні у Москві з них було створено Комуністичну партію (більшовиків) України, на яку покладалося завдання відновити радянську владу в Україні. Першу невдалу спробу підняти на повстання селян Чернігівщини більшовики зробили в серпні. Повстання було придушене, але його організатори не втрачали надій В. Винниченко згадував, що восени 1918 р. мав таємні зустрічі з керівниками радянської дипломатичної делегації X. Раковським та Д. Мануїльським, на яких обмірковувався план повстання проти гетьмана Мануїльський пропонував Винниченкові гроші на повстання. Тож не дивина, що переговори, а разом з ними і російсько-українські стосунки зайшли у глухий кут. На початку жовтня за наполяганням російської сторони переговори тимчасово припинились і вже не поновлювалися. В Москві готувалися плани експорту революції в Україну.

Проблема кордонів і врегулювання територіальних суперечностей становила основу зовнішньополітичних стосунків України з Білорусією, Доном, Кримом, Польщею та Румунією.

8 серпня Україна і Всевелике Військо Донське підписали договір про врегулювання взаємних стосунків Українська сторона пішла на певні територіальні поступки, визнавши за Доном право на Таганрозьку округу, в решті місць кордон між цими державами визначався за старою адміністративно-територіальною схемою.

17 червня 1918 р. в Криму зі згоди німецьких військ було сформовано уряд генерала Сулькевича, який декларував самостійність Кримського півострова. Щоб подолати сепаратизм цього уряду й показати певну залежність півострова від економіки України, гетьманський уряд застосував до Криму з середини серпня 1918 р. економічну блокаду. Через місяць уряд Сулькевича повідомив, що згоден розпочати переговори про форми державного об'єднання з Україною.

Предметом суперечностей України з Румунією стали землі Бессарабії, окуповані румунськими військами в березні 1918 р. Український уряд не визнавав законності цієї акції. Каменем спотикання у стосунках України з Польщею стали західноукраїнські землі Власне, Польща ще не була відновлена, її інтереси захищала Австро-Угорщина.

Поставлені у безвихідь проблемою голоду, австрійські дипломати підписали у Бресті з делегацією УНР окремий договір, за яким австрійська сторона обіцяла не пізніше 20 липня 1918 р. подати «рейхсратові законопроект про відділення східних районів Галичини, де більшу частину населення становлять українці, від цього коронного краю і об'єднання зазначених районів з Буковиною в окремий коронний край». Договір, підписаний 8 лютого (н. ст.), мав таємний характер і був тісно пов'язаний із загальною Брестською угодою Однак про нього стало відомо польським політичним силам, які вже мали аванси від австрійського уряду. Поляки крайньо вороже поставилися до ідеї можливого поділу Галичини й розгорнули сильний тиск на австрійські урядові кола. Хоч симпатії австрійського імператорського двору були на боці поляків, сподівання на український хліб змушували австрійців вдаватися до дипломатичних маневрів і зволікання з вирішенням питання Галичини, а одночасно і з ратифікацією Брестської мирної угоди. Влітку 1918 р. Німеччина, Болгарія і Туреччина ратифікували цю угоду й обмінялися з українською стороною ратифікаційними грамотами Австро-Угорщина цього не зробила 16 липня вона в односторонньому порядку скасувала таємний договір, виставивши за формальну причину те, що він був підписаний не з гетьманським, а вже неіснуючим урядом УНР, окрім того й тим, що Україна не виконала у повному обсязі взятих на себе зобов'язань щодо поставки хліба. Розрахунок австрійців на те, що Україна, окупована австрійськими військами, які до того ж відігравали для гетьманського уряду роль стабілізуючого чинника не вдасться до акцій широкого протесту, виявився точним. Заява гетьмана австрійському послові про те, що він «не має сили противитися анулюванню договору, але не може залишити його без протесту», мала формальний характер До неї додався демарш українського посла у Відні В. Липинського, який 28 липня поштою послав міністрові закордонних справ Австро-Угорщини. Буріану відповідний протест Напруження в австро-українських відносинах посилювалось і проблемою Холмщини, на яку поряд з Україною претендували поляки, яких знову ж таки підтримував уряд Австро-Угорщини. Останній не допустив на територію 5 повітів Холмської губернії, окупованих австрійськими військами, гетьманської адміністрації. Все це, як і спроби австрійського ерцгерцога Вільгельма (Василя Вишиваного) відіграти роль претендента на український монарший стіл, негативно позначилося на австро-українських стосунках. І хоч вони не мали відкрито конфронтаційного характеру влітку 1918 р., але вже з осені, після перемоги революції в Австро-Угорщині, вилилися в гострий збройний українсько-польський конфлікт, який безпосередньо відбився на становищі в Наддніпрянській Україні у 1919-1920 рр.

У Німеччини й України не було спільних кордонів, і їм не доводилось висувати одна одній територіальних претензій. Але не ця обставина робила стосунки обох держав більш «рівними». Німеччина грала роль беззаперечного лідера Четверного союзу. Слово її представників залишалося вирішальним і при визначенні курсу щодо України. І якщо гетьман міг дозволити собі певну неузгодженість позицій з Австро-Угорщиною, то з Німеччиною це загрожувало, як показав досвід Центральної Ради, важкими наслідками Німецько-українські стосунки розвивалися за сценарієм, розробленим у Берліні. Загалом він не виходив за межі Брестської мирної угоди, за якою Україна зобов'язалася постачати продовольство й сировину. Після того, як термін підписаних з Центральною Радою економічних угод вичерпався, у Києві розпочалися нові переговори, в яких німці відігравали провідну роль. Нова угода терміном до 15 липня 1919 р. була підписана 10 вересня 1918 р. Німці отримали право на вивіз 75 млн пудів хліба й необмеженої кількості насіння, великої рогатої худоби загальною вагою 11 млн пудів, окрім того 2 млн пудів м'ясних консервів, 300 тис. голів овець, 2 млн голів домашньої птиці, 460 тис. пудів сала, масла та сиру, 9 млн пудів цукру. А ще з України вивозилися деревина, марганцева й залізна руди, спирт, шкіра, тютюн, яйця, овочі, картопля, мед, брухт.

У вересні 1918 р. гетьман здійснив свій перший і останній офіційний закордонний візит 4 вересня він прибув до Берліна, де вів переговори з кайзером. Тоді вдалося досягти низки домовленостей.

Візит П. Скоропадського свідчив, що Україна залишається в полі дії німецької зовнішньополітичної ініціативи Німці контролювали зовнішню політику Української держави. Влітку 1918 р. вони ставили всілякі перепони спробам українських дипломатів зав'язати відносини не лише з країнами Антанти, а й із нейтральними державами.

Тим часом ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь країн Антанти Німці і австрійці забрали з України половину експедиційних військ, подальше виведення їх ставило гад загрозу існування Української держави 22 жовтня до Берліна виїхав міністр закордонних справ України Д. Дорошенко. Йому було обіцяно залишити в Україні німецькі війська. Разом з тим міністр закордонних справ Німеччини заявив, що в даній ситуації його країна не перешкоджатиме можливому порозумінню України з Антантою.

На той час українці вже робили спроби встановити контакт з представниками Америки, Франції, Англії. Ці контакти виявили цілком негативне ставлення країн Антанти до самостійної Української держави, повне нерозуміння об'єктивних причин її утворення. Представники Антанти вважали Україну політичною інтригою свого запеклого й уже переможеного ворога — Німеччини і перебували під цілковитим впливом ідей єдиної і неділимої Росії. Дипломатичним представникам Української держави було оголошено, що Україна — частина Росії, тож країни Антанти поводитимуть себе з Україною відповідно до того, яку позицію вона обере надалі. Отже, подальше існування суверенної Української держави натикалося на серйозні перепони зовнішньополітичного характеру.

Дещо кращим було ставлення до Української держави нейтральних країн Голландія, Данія, Іспанія, Іран, Норвегія, Швейцарія, Швеція вели з Україною переговори про встановлення дипломатичних відносин, окремі з них мали в Україні консульські служби, але з юридичним визнанням України і вони не поспішали, відкладаючи його до завершення діяльності мирної конференції, яка мала підбити підсумки світової війни.

Поразка країн Четверного союзу у світовій війні, революції в Австро-Угорщині та Німеччині позбавляли їх можливості й надалі відігравати роль стабілізуючого фактора в Україні, а ця обставина своєю чергою невідворотно ставила Українську державу перед новими соціальними й національними струсами, але не давала точної і повної відповіді на питання, які політичні сили візьмуть гору.